Критика, рецензії
Про турів, полювання й літературу
Ірина Пасько, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара | 15.08.20 12:14:16
Так уже склалося, що коли я була дитиною, то про Чорнобильську трагедію говорили зовсім інакше, ніж зараз. Батько однієї з моїх подруг бувліквідатором аварії на ЧАЕС, 26 квітня в школах проводили щорічні Дні пам’яті, Чорнобильська катастрофа була обов’язковою темою виступів «екологічних агітбригад». Проте Чорнобильусе одно був «десь там», у «чорних» анекдотах, на класних годинах. Ніхто особливо не пояснював, як саме аварія вплинула на розпад Радянського Союзу і якої рани завдала нашій землі, якою залишилась у пам’яті мільйонів українців.Тож, не дивно, що до мого інформаційного поля значно ближчим виявився «Сталкер»—гра, якою захоплювася молодший брат, — навіть хрестоматійна «Чорнобильська мадонна» пролетіла якось мимохідь, без належної уваги.Тому, мабуть, теза Тамари Гундорової про післячорнобильську бібліотеку в українській літературі, вперше почута на філологічному факультеті, виявилася для мене несподіваною. Було неможливо осмислити це явище в постмодерністській перспективі, знати не знаючи, як воно відлунило в слові тоді, в 1980-ті,— наживо, без іронії, скорботно й щиро. Відкривати для себе твори Івана Драча, Володимира Яворівського, Ліни Костенко, Дмитра Павличка, Світлани Йовенко, присвячене Чорнобилю, було непросто, бо боляче.Чорнобиль — кордон «до» і «після», страхітливий символ і цілком реальне місце новітнього паломництва. З часом образи зруйнованої АЕС і спустошеної «зони» не втрачають своєї моторошної привабливості: як таке могло трапитися? Чому? І як усе цепережити?
Про це говорять українські письменники в 1980-ті роки. І саме їхні тексти почасти нагадує мені нова книжка Марії Дружко — знаної на Дніпропетровщині письменниці, натхненниці мистецького проєкту «VivArt». Роман «Полювання на тура», в першу чергу, вражає своєю, сказати б, добротністю: розміреністю наративу, добірністю й багатством мови, вдумливою роботою над образами й розкриттям характерів персонажів. Як і, наприклад, Володимир Яворівський у «Марії з полином…», Марія Дружко ретельно виписує долі своїх героїв, їх мрії та прагнення, які в один момент обірвала аварія на ЧАЕС. Письменниця любовно добирає героям символічні, промовисті імена, що увиразнюють їхні натури й виступають маркером зв’язку поколінь.
Однак, попри цю дещо старомодну вивіреність оповіді, авторка не боїться експериментувати із жанром: невеликий за обсягом твір поєднує ознаки роману «зв’язку часів», гостросюжетної прози й «слов’янського фентезі», яке зараз повертає собі популярність на українських теренах. Ліс понад Прип’яттю— живий, одухотворений, предковічний — постає супроти людського свавілля і мститься за кривду. Але разом із тим лісові мешканці щедро винагороджують тих, кому дістає мудрості жити з природою в злагоді й оберігати її від зажерливості одноплеменців.
Зосереджений довкола Чорнобильської трагедії, сюжет роману Марії Дружко торкається багатьох інших тематичних шарів: гармонізації стосунків сучасної людини й природи, екологічної свідомості загалом, радянської епохи як території брехні й кар’єризму, де немає місця чесності й справжності. Зображуючи 1980-ті, авторка говорить про дисидентство й манкуртство-пристосуванство як протилежні полюси життя в Країні Рад. Образ поета Юрія Тура — батька Максима, головного героя роману— нагадує про багатьох діячів мистецтва, зокрема про незламного Василя Стуса, які воліли пожертвувати свободою й життям, але не поступитися правдою.
Максим Тур, навіть не усвідомлюючи цього, продовжує справу батька. Як фотохудожник,він теж не може пройти повз несправедливість такривду, що їїсвавільні можновладці завдають слабшим від себе. Проблема відповідальності митця перед суспільством,чіткого розуміння того, що не буває ніякого мистецтва «поза політикою», поза громадянською свідомістю, на жаль, і сьогодні, на сьомому році війни, звучить так самогостро.
Отже, Чорнобиль і міфологічні істоти, дисиденти й безжальні партійці, магія й кохання, пошуки прапервнів національної свідомості,спроба досягти гармонії з природою, виправивши старі помилки, іще, як обіцяє назва, полювання — і метафоричне, і цілком буквальне –незлецька суміш, що забезпечить захопливе читання– якого, до речі, так бракувало під час тих давніх уроків літератури, на яких не знайшлося хвилинки для «чорнобильської теми».
В анотації до роману сказано, що дикі тури – це символічний образ. Під ним слід розуміти всіх нас, українців, на яких полювали і яких намагалися знищити століттями. Звісно, повернення вимерлих турів до чорнобильських лісів, нехай з 2016 року вони офіційно стали заповідними, – це фантастика. Але хіба не фантастика те, що попри століття утисків, заборон, війн і катастроф українська нація все-таки вистояла, вижилаі продовжує боротися за повноцінне буття на своїй землі?
Таємниця чорнобильських лісів відкривається молодим і завзятим Ксенії та Максимові – героям роману Марії Дружко. Заради того, щоб ця виняткова пара зустрілася й поклала початок чомусь новому, їхні предки офірували своїм коханням, добробутом і життям. На такому ґрунті, здобреному кров’ю щирої жертовності, зрештою має прорости щось нове – такесамо могутнє і неймовірне, як тур, що гуляє в чорнобильських лісах.
