Статті, блоги

ЦЯ ТАКА РІЗНА ЛЕСЯ СТЕПОВИЧКА

Марія Дружко, м. Камянське | 20.05.20 21:58:19

Відома письменниця Леся Степовичка не потребує особливого представлення. Її ім’я знане в Україні та поза межами. Вона презентувала свої твори у Польщі, (Краків, Ягелонський університет), в Ізраїлі та в інших країнах. Для шанувальників її творчості стане одразу зрозумілим, що назва нашого інтерв’ю вказує на відомий вірш поетеси «Я – різна», який було оприлюднено в українській пресі на межі століть. Цей вірш увійшов до поетичної збірки «Медитації пташиного крила» та є життєвим і творчим кредо поетеси, своєрідним Меморандумом. Згадаємо принагідно, що латинське memorandum означає буквально «те, про що слід пам'ятати», «нагадування». То ж, перш ніж розпочати нашу розмову, нагадаємо повний текст цього вірша.

---

Я – РІЗНА

Я – різна,
скоромна булка
і коврижка прісна.
Я – християнка
і язичниця зухвала.
Я вірую в Христа,
і в папороть Купала.

Я – різна,
і від того тішуся,
черниця бідна
й невситима грішниця.
Я – Петриківка,
писанка лакована,
Я – діва Жанна,
ватрам злим рокована.
Я – кицька драна, гнана і облізла.
Я – різна.

Я – степ і ліс,
Я – половецька баба.
Я – Захід, я – Париж,
Поезія і зваба.
Я – різна!
Я – хатка глиняна,
Трипільска миска.
Я – Оріяни зоряне намисто.
Я – різна!

Я – різна,
Я – симфоджаз
і лісова тужлива пісня.
Я – юна Мавка,
Я – покритка Катерина,
Я – скіфська Пектораль,
Я – Україна!

Я – марево із летаргійних снів,
Я – край степів, дрімаючих волів,
Я – світу край і звалище відходів.
Я – центр Європи,
Я – престол святий Господній.

Я – різна,
Софія мудра,
й язиката Пріська.
Я – пишна краля,
і змарніла тріска.
Я – різна.

Я різна,
сьогодні лагідна,
а завтра стану грізна.
Я скину вбогий плащ,
вберусь в шовкові ризи.
Я – різна!
Я – міф туманний,
І космічна дійсність.
Я – птаха рання, і молитва пізня,
Я – різна!

Я – різна!
Завжди була, і є, і буду після.
Во вік віків, і нині, й прісно.
Я – різна!

– Пані Лесю, чи пам’ятаєте, що стало приводом для написання цього вірша, в якому постає складна сутність Вашої ліричної героїні, зіткана прямо таки з разючих протиріч?

– Аякже, дуже добре пам’ятаю. Обурення і незгода. Якось в середині 1990-х після мого поетичного виступу на ТБ, один місцевий громадський активіст із дуже палких «патріотів», висловився про мене в тому сенсі, мовляв, яка ж вона українка, коли одягається як жидівка, білі штанці, білі перли, наші жінки не повинні так виглядати. Ще й німецькі та англійські цитування собі дозволяє, коли треба українське розвивати. Сказати, що я була у відчаї, це нічого не сказати. Мабуть, цей крайній радикал, якби міг, розстрілював би всіх, хто володіє іноземними мовами і бував за кордоном. Повіяло таким нафталіном і мені дуже не захотілося, щоб він будував нам таку Україну.
То ж вірш сам вибухнув під натиском моїх почуттів. До речі, протиріччя геть не здаються мені аж такими разючими. Це батьки мусять, коли одружуються, думати, якою народиться їхня дитина, якщо вони такі різні, що проживуть пару років і розбіжаться. А дитина успадкує широту і демократичність, розкутість та легковажність батька з жорсткістю і трудоголізмом, глибиною і серйозністю матері. Та ще й народжена була та дитина на стику двох знаків –Тільця і Близнюка. Тілець – то стабільність, надійна міцна шия, а Близнюк – мрійник, який вічно мається у пошуку своєї половинки.
Протиріччя не є роздираючими, бо як подумати, наша люба ненька Україна синтезувала у собі за тисячоліття такі різні культурні та релігійні нашарування, і живе з ними, поставши перед світом із вельми оригінальною, ні на кого не схожою ментальністю, аби тільки їй не заважали розвиватися далі і міцнішати у своїм духовнім багатстві та розмаїтті.

– Зазвичай, коли йдеться про видатних людей, говорять про їхні досягнення, перемоги і винагороди, про соціальний статус і трудові заслуги і мало хто замислюється над тим, що вони також колись були маленькими, чогось боялися і про щось мріяли. Тож розпочати хочу саме про те, якою Леся Степовичка була у дитинстві, як Вас називали Ваші рідні та друзі і про що мріяла маленька Леся?

– Змалку мене віддали до української школи-інтернату (єдиної в місті). Я пристрасно любила навчання, особливо гуманітарні дисципліни, співала у хорі, грала на піаніно, вела щоденник, любила усамітнення. З іншого боку прагнула товариства, трохи волейболу, організовувала літературні вечори, була старостою класу, редагувала шкільну стінгазету. Була мрійлива, щира і життєрадісна. Маючи дівоче прізвище Булах, отримала в школі прізвисько «Булка», міцне як булава. Тому не ображалася на хлопців в класі.
Родинних радощів зазнала від літування у моїх дідуся Данила і бабусі Мокрини, які жили в селі Могилеві на Приоріллі. Вони були до мене прихильні, і «Шурочка» все робила, аби заслужити їхню дорогоцінну ласку. Приїхавши на канікули в село, ганяла в степ і зі степу нашу корову Маню. Пасла, коли була наша черга, людські корови. Допомагала дідусеві і бабусі по господарству. Скиртувала солому у жнива, везла возиком зерно до млина. Любила нарізати яблучка на сушку, варити варення, збирати врожай з бабцею на городах. А також написати листа до родичів під диктовку дідуся. Вони були старенькі і потребували фізичної допомоги, а я відчувала їхню вдячність і тиху неголосну любов. Отож, між нами панувала гармонія на тлі розкішної природи – жаркого степу, прохолодного лісу, чистої прозорої річки Оріль.
Завдяки їхній любові я не обізлилася, не схибила в житті, зберегла рівновагу душі. Після них залишилася для мене старовинна садиба, Шевченківський рай під солом’яною стріхою, куди я їду з Дніпра до Могилева, як на острів – писати вірші, думати про минуле і згадувати моїх рідних...

– З біографічних даних відомо, що Ви не боялися життя в різних його проявах. Ви – людина, яка зробила себе сама, своєю працею. Ви родом з Петриківки, села, багатого на ремесла та рукоділля. Чому ж вирішили пов’язати долю з філологією? До того ж, чому обрали саме німецьку мову, адже Ви – дитина повоєнного покоління, серед якого німецька навряд чи була у пошані? І ці Ваші «Німці в городі», чому саме німці?

– У Петриківці я народилася, була хрещена в Олександру, прожила там тільки два рочки, після чого батьки переїхали до Дніпра. Тому я від мальовничої талановитої Петриківки не навчилася, на жаль, ні малюванню, ні рукоділлю. Хоча любила її завжди і вже дорослою повернулася до неї в повний зріст, знайшла там дальніх родичів, написала цикл віршів про Петриківський мистецький дивосвіт, пісню про Петриківку, і є членкинею Петриківського земляцтва.
У житті досвідчила різних випробувань. Коли не вступила з першого разу до університету, треба було йти десь заробляти на хліб. Швейна фабрика –то епізод – була поруч з нашим будинком, і я пішла там працювати.
Чому тягнуло до філології? Бо філологія – це хвилювання від Слова. Напевно, я народилася поетесою. Це не раціо вирішувало, яку сферу діяльності обрати, а моє емоціо. Можливо, гени. Адже моя мати навчалася в інституті іноземних мов, дідусь і мої батьки читали псалтир старослов’янською. Цьому я навчилася з дитинства. Добре відчуваю слово, значно більше, ніж можу ним виразити себе у творчості.
У житті це допомагає, тому що у словах – тонкощі і відтінки почуттів, якими часто нехтують нефілологи, навіть не підозрюючи, як незграбно вони користуються словами, інколи туалетним папером люди користуються старанніше, ніж словами. Деякі з них навіть не підозрюють, що філологія – це справді наука, і навіть мистецтво. З іншого боку багато філологів вважають себе письменниками. Одна дама мені сказала: «Ой, у мене в голові стільки тих пережитих історій і сюжетів, більше ніж у декого з письменників, а вони чомусь вважають себе особливими. Ну чим вони відрізняються від інших людей?» Довелося їй жартома відповісти: «Тільки тим, що вони пишуть, а не носять історії в собі». Не кажучи вже про те, що письменники мають спати зі словниками, перш, ніж сідати за писання, за цю каторжну працю.
Мене завжди вабили іноземні мови. В них присутня магія, золотий ключик від дверей в іншу реальність. Німецьку обрала, бо полюбила її ще у школі, за чіткість, за строгу однозначну структуру і прихований ліризм. Ви не повірите, але німецька мова сформувала в мені чіткість і самодисципліну. А от французька з її райським щебетанням і чуттєвістю звела б мене у моєму сирітському дитинстві на манівці. Я інстинктивно її злякалася і обрала німецьку. Тепер жалкую, треба було вивчати обидві. В університеті на «інязі» до німецької додалися англійська і польська. Обожнюю мову Камю і Саган. Але часу бракує, щоб вивчити все, що любиш і чого не знаєш.

– Поговоримо про Вашу творчість. Коли саме прийшло усвідомлення того, що хочете бути письменницею? Чи була у Вашому житті якась особлива відправна точка або випадок, що вплинули на Ваше рішення стати професійним митцем слова?

– Ніколи в мене такого усвідомлення не було. В юності я дописувала до різних газет нариси та рецензії. З дитинства писала вірші, інколи подавала до друку. І коли їх назбиралося чимало, мені порадили звернутися до когось із літературних Метрів, щоб він дав оцінку.
Я показала рукописи своїх віршів і пару повістей поетичному Патріарху Вікторові Коржу і він одразу написав рекомендацію до Спілки письменників, бо це, мовляв, сформована письменниця. Це було для мене громоподібним відкриттям. Мене прийняли одноголосо на письменницьких зборах в області і в Приймальній комісії у Києві. Жодного голосу «проти»! Уявляєте? Про що я отримала повідомлення, підписане головою НСПУ Юрієм Мушкетиком, і була радісно подивована своїм новим статусом. Спілка письменників, якби її не оскверняли брудними наклепами заздрісники іззовні і пліткарі зсередини, для мене була і залишається священним Орденом, до якого належали корифеї вітчизняної літератури.

– Ваша перша книга називається «Галатея» – символ жіночої краси і витонченості. Тож, якщо говорити про Лесю Степовичку не як про культурну і громадську діячку, авторку багатьох книг, викладачку вишу, укладачку багатьох фундаментальних видань та літературну редакторку часопису «Січеслав», що активно видавався майже десятиліття, то якою є Леся Степовичка – жінка? Якою вона п’є чай на своїй кухні, купається у Дніпрі чи зустрічає світанок? І які чоловіки надихають її на написання любовної лірики?

– За біоритмом я – сова, людина вечірньої кави і непереспаної ночі, тому світанків не зустрічаю, бо міцно сплю. Щоб завестися, п’ю каву з молоком, їм вівсянку з «вітамінною бомбою». В літній період плаваю і купаюся в Орелі, яка впадає в Дніпро прямо перед моїм під’їздом на Ломівському масиві.
На написання віршів мене надихають чоловіки, які мене мучають. Моя любовна лірика народжена із страждання, із нерозділеного кохання, із болю розлук. Бо Поезія, на моє глибоке переконання живиться печаллю, а не мажорними радощами буття. Пам’ятаєте, у Сергія Єсеніна, «Грубим дається радість, ніжним дається печаль…»
Якомусь читачеві може здатися, що я ніколи не була коханою і щасливою. Це не так, навпаки. Я щаслива і коли сама кохаю, і коли мене кохають. Просто це майже ніколи не співпадає. Зате народжується поезія:

ТВОЄ ОБЛИЧЧЯ

Твоє обличчя за вікном вагону
світилося, немов ясна зоря,
урамлена у темряву перону.
І довгий погляд той, ченця з монастиря.

В нім билася душа, неначе бранка,
закута в клітку канонічних рун,
вакханка, монахиня й хуліганка,
а в ній чуттів приборканих тайфун.

Ті очі і мовчали, і кричали,
у келію чи в щастя стрімголов?
І мліли, й милувались, і страждали,
чогось боялись і бажали знов.

Ті очі обіймали, наче руки,
ті очі цілували замість губ.
І на порозі довгої розлуки
нам двом заграв оркестр із тисяч труб.

Перон хитнувсь, і обірвалась п’єса,
мій поїзд плавно полетів у ніч.
«Прощай! Прощай!» – шипіли в такт колеса:
«До нових, до коханих стріч!»

Не вірю у премудрість Соломона,
що все минає, і що все мине.
Закарбувалось в серці, мов ікона,
Твоє лице, прекрасне й неземне.


– З одного боку, Ви – публічна людина. Вас видно і чути в Україні. З іншого боку, є таке враження, що Ви – «річ у собі». Чи багато друзів Ви маєте?

– Справжні друзі, як відомо, пізнаються не в радості, а в біді. За два місяці карантину я пізнала, хто вони. Це ті, хто телефонували або озивалися в соцмережах, переймаючись, як там Леся в повній самоізоляції. І таких небайдужих, дякувати Богу, маю.

– У Вашій біографії є сторінка, прожита за межами України. Скажіть, чому сьогодні, за часів тотальної еміграції, Степовичка лишається на берегах Дніпра?

– Так, я жила певний час в Західному Берліні, одружившись з Міхаелем Шуманном. Повна відповідь на Ваше запитання є у моєму автобіографічному романі «Шлюб із кухлем пільзенського пива». Коротко її можна сформулювати так: «Чужина – це коли Тобі ні з ким заколядувати».

– Що для Вас література? Якби у світі не існувало літератури та письменників, ким би стала Леся Степовичка і , взагалі, чи була б вона такою, як ми її знаємо?

– Література для мене – найбільша насолода, яка може бути. І самореалізація. В дитинстві я мріяла стати поетесою або журналісткою, або адвокатом. Мені подобалося захищати однокласників, коли їх сварили за якийсь учинок. Я наводила аргументи, які інколи визволяли дітлахів від покарання, або пом’якшували його. Але юриспруденція для дівчини з дуже бідної сім’ї, фактично, сироти, була нереальною мрією. В місті не було жодного вишу з такою спеціальністю. Найближчий Харків, але… «Поезія – це не професія», – сказала моя мати. І справді, поезія – це стан душі, це світовідчуття. І вона все одно залишилася зі мною назавжди. Журналістика виплила із філологічного диплома.
Отож, без літератури я стала б якоюсь безбарвною родинною матроною, можливо, багатодітною, кухаркою, доглядальницею, бурчункою, яка була б завжди усім незадоволена, не усвідомлюючи навіть, що не зреалізувала свого головного покликання – втішати людей словом і самій ним втішатися. А так, яке б не було горе, прочитаєш «Світе тихий, краю милий, моя Україно…» або «Гетьте думи, ви – хмари осінні», або «Я дуже тяжко вами відболіла», і на серці розвидниться. Є підмога, сильне і ніжне Слово, і ти вже не одна, бо не такі он люди і як страждали. Отож, Поезія – і солодка омана, і порятунок, адже допомагає романтикам вижити за найтяжчої екзистенції.
Щоправда, в останні роки з’явилася думка-мрія: створити б свою авторську концептуальну школу, набрати зо триста малих діточок, запросити найкращих українських, німецьких та швейцарських професорів та педагогів і виховати елітний корпус менеджерів найвищої ланки влади в Україні. Цим би я залюбки зайнялася. Частково ця мрія реалізується моєю просвітницько-виховною роботою в «Дніпровській політехніці». А ще думаю, я могла би служити священиком у храмі, проповідувати Слово Боже. Але для цього треба реінкарнуватися у чоловіка. Це, мабуть, вже в іншому наступному житті.

– До речі, існує думка, що митець і священик – то рівнозначно відповідальні місії, бо кожен з них спілкується з Творцем, терпляче несучи свій хрест. Крім того, митці, як і духовенство, мають служити своєму народові, переживаючи з ним усі життєві випробування. Пані Лесю, знаючи Вашу потужну, таку сурмисту громадську лірику, можна бути твердо переконаним, що Ви на тисячу відсотків виконуєте почесну місію письменника. Особисто мені, до душі Ваш вірш «Медитація» («Не плач, Украйно»), написаний у кучмівську пору, на зорі Незалежності, який не втрачає своєї актуальності й досі.

МЕДИТАЦІЯ

Don’t cry, Ukraine, don’t cry!
не плач, мій краю,
моя кровинко,
і серце
ти розпачем своїм мені не край.

Don’t cry, Ukraine, don’t cry!
моя красуне, моя крале.
Don’t cry, Ukraine, don’t cry!
я знаю,
тобі сьогодні перекрито крани.
і заповідь порушено Господню
“не вбий”, “не вкрадь”.

Don’t cry, Ukraine, don’t cry! –
лишилась крайньою
у паляниці,
тупим ножем розкраяній.
Don’t cry, Ukraine, don’t cry! –
черствий окрайцю.
Ми вже дійшли до краю.
І тішаться правителі безкарні.

Don’t cry, Ukraine, don’t cry! –
не плач, Украйно,
кривавим мукам покладемо край.
Don’t cry, Ukraine, don’t cry!
бо крила
не спалено твоїм Ікарам.

Don’t cry, Ukraine, don’t cry! –
карателів твоїх віднайде Божа кара.
Don’t cry, Ukraine, don’t cry –
іще дістанешся земного раю.
Іще постанеш
на мапі світу
сонцеликим короваєм.
Don’t cry, Ukraine, don’t cry! –
не плач, мій краю!..

– Сьогодні серед молоді є така фішка – обирати собі псевдо чи пак нікнейми. Розкажіть історію, як Олександра Несторівна Шуманн перетворилася на Лесю Степовичку? І, якщо можна, порадьте молодим митцям, за яким принципом краще обирати собі псевдонім?

– Все просто. Леся за Борисом Грінченком – то зменшена форма імені Олександра. Степовичкою вперше мене назвали львів’яни. Це закарбувалося у свідомості. А потім, знаєте, жінки мають таке придане від шлюбів, час від часу міняючи свої прізвища. То ж я вирішила, що мушу мати стабільне псевдо для літератури, як оце скіфське і трипільське, козацьке й українське поняття, цей архетип Степу. Тож з середини 1990-х я почала підписувати свої твори як Леся Степовичка. А взагалі-то псевдо вигадують, щоб за ним сховатися. Тому кожен автор має сам для себе визначитися, для чого йому це потрібно і чи потрібно взагалі.

– Тривалий час Ви працьовито і віддано очолювали Національну спілку письменників України у Дніпрі, де живе і творчо працює цікаве літературне середовище, були членом Ради та членом Президії НСПУ у Києві, заснували і вели відомий літературний журнал "Січеслав"(2004—2012), «хрещеним батьком» якого був Павло Архипович Загребельний, і який вважали одним із кращих літературних видань України А. Дімаров, В. Корж, П. Сорока, Є. Баран, В. Медвідь, Я. Поліщук, Т. Карабович, І. Павлюк та інші.
У складний період нашого політичного та національного відродження Ви згуртували навколо журналу творчу інтелігенцію міста, включно з нашими цікавими січеславськими митцями. Організація через журнал виступала за зміну назви нашого міста на Січеслав в часи Помаранчевої революції. Пані Лесю, Ви до дрібнички знаєте усі секрети, як стати успішним письменником! Які поради Ви дали б молодим літераторам, що планують вступати до лав НСПУ?

– За десять років дійсно було зроблено багато. Жертовна відданість обраній справі – в цьому і є, мабуть, секрет. Прагматичних же рецептів у мене немає, наприклад, як стати «продажним» письменником, якщо Ви про це. Я не ставлюся до книги як до товару, як до ринкового продукту. Для мене поезія, а згодом книга – це святість, це – моя сутність, моя дитина. Пишучи свої твори, довго виношую їх у сновидіннях, у мріях, дуже переживаю кожний рядок. Творити книгу для мене – це акт на межі оніричності і психології творчості. Це – найсолодше. Люблю дарувати свої книги. Але й радію, коли їх купують, бо то є підтвердженням моєї професійної літературної спроможності.
Яким же має бути літературний дискурс, це, мабуть, таємниця кожного індивідуального творця. Тому порада молодим – будьте щирими, глибокими, чуттєвими, а не холодними «розумаками». Зараз можна почути, як голосно заявляють деякі автори, що головне в поезії – думка, а не почуття. Я не погоджуюся з тим. Поезія з думкою, але без почуття – це голі технічні конструкції, які здатен створити за заданим алгоритмом комп’ютер. То ж хай машини такою «поезією» і насолоджуються!
Друга порада – не думайте, що до вас в літературі нікого не було. Це тупиковий шлях. Йдучи вперед, озирайтеся назад, на досягнення класиків, любіть, пишіть, будьте живими і не думайте про славу! Вона вас знайде, якщо ви того варті. А не знайде, теж невелика біда. Бо не в славі щастя. Порада третя – ні з ким не змагайтеся! Це забирає багато нервів, висушує душу, виснажує організм і ні до чого доброго не приведе. Література – не спортмайданчик, а квітуча Божа галявина, де для кожної квітки порівну світить сонце.

– Не питаю, що Вам зараз пишеться.

– А я й не скажу! Бо хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани. Он скільки людських планів згоріло від пандемії! Треба пережити лихоліття без втрат, вижити, не набувши духовних і тілесних деформацій, зберегти душу, чутливість і чуттєвість. І, до речі, користуючись карантином, плідно творчо попрацювати.

– Дякую Вам за цікаве інтерв’ю, за те, що Ви така різна багатогранна і натхненна. Зичу Вам творчої наснаги, яскравих зустрічей і вдячних читачів.