Статті, блоги
Андрій Мирохович та Олександр Куракевич: «Випадкова зустріч в громадському транспорті»
Сергій Запоржанин | 03.02.20 13:54:38
У львівському видавництві «Піраміда» вийшла друком поетична збірка відомого андеграундного поета Андрія Мироховича з ілюстраціями художника Олександра Куракевича. У цій розмові літературний критик Сергій Запоржанин спробував поговорити з хлопцями про поезію, живопис, літературне (богемне!) життя сьогодні.Запоржанин: Андрію, Олександре, розкажіть, як ви дійшли до такого художньо-поетичного життя?
Мирохович:Мені не дуже подобається така дефініція "поетичне". Взагалі, коли вперше поетом назвали, то чув себе заскоченим, ну, як аферист чи що: чого це вірші – це тексти, розумієш, такий контент, спроба щось сказати про світ. Для мене поезія – це форма, причому я принципово не бачу – чи не акцентую – різниці між словом і образом, словописом і живописом, даруй за каламбур. Ну, з іншого боку,технічно писати простіше, аніж «фарби змішувати».
Якщо про початки – цінувати поезію, ну, чи розуміти (якщо я розумію, звісно), почав досить пізно. Першим еталонним поетом для мене став Жак Превер, чию книжку видавництва "Основи", до речі, я купив випадково для того, щоб подарувати одній милій панянці, і прочитав, поки чекав її. Ця книжка досі в мене, хоча, як справжній номад, уникаю зберігати артефакти – краще роздаровувати.
Перші мої тексти були - те, що зветься "ні про що", такі собі маньєристичнінедоверлібри, но – дівчатам подобались, чого ж ще треба, сміюсь. А потім я пішов на ресурс "Публікатор" - і там отримав жорстку критику. Справедливу, безперечно: там принципом було що автора виховують рашпілем і шваброю. Ну, маю надію, що я не найгірший автор в результаті, принаймні з власним голосом, чи то почерком.
Куракевич: Склалося саме собою. Колись узяв пензля, художній шпатель, фарби та полотно - і почалося. Розумів, що малюю – хай і недосконало – проте це те, чого мені невистачає. Коли почав читатиМироховича – таке саме враження. Не знаю як це передати, виходячи з культурологічного дискурсу.
Запоржанин: Як виникла ідея спільного художньо-поетичного проекту?
Мирохович:Саша запропонував. До речі, він не тільки художник, а й чудовий поет. Маю надію, що у випадку успіху цієї книжки він погодиться на ідею спільної, це буде цікаво, бо голоси у нас різні, але поєднались би гармонійно. Ну от, він запропонував, я погодився, чарівні Наталя Пасічник і Лариса Прокопенко погодились редагувати. По правді, я розумію, що в мене досить неохайне письмо, але, якщо чесно, то не дуже тим заморочуюсь. Ну от так і виникла книжка.
Куракевич: Коли вирішили видавати книгу, Андрій сам підбирав мої ілюстрації. Йому – та й не тільки – здається, що обрані картини відповідають атмосфері книги. Це не проект, так вийшло.
Запоржанин: Андрію, чи відносиш себе до якоїсь літературної течії і кого вважаєш своїми вчителями?
Мирохович:Течії? Та ні… напевно, що ні. Я й до покоління себе не числю. На початках на питання про течію я казав "реалістичний фетишизм", але то був швидше жарт, ну, чи кокетство таке, невинне.
Про вчителів. У нас із Сашею є така спільність: ми любимо отих хлопців - Дельоза, Гватарі, Бодріяра -- от їх і трактував би як вчителів, в сенсі дивитись на світ, бо писати технічно – то досить просто, питання в тому чи ти маєш що сказати. А ще для мене дуже важливим є Гройс. Ну і художники – я б виділив Джадда і Хєрста, хоч вони протилежні по вектору висловлювання, але хто казав, що в смаках має бути послідовність?
Запоржанин: Олександре, як відрізняється богемне життя у Франції від богемного життя в Україні?
Мирохович:О, вибач що переб'ю – Саша любить шампанське і вустриці, я віддаю перевагу портвейну і бринзі, от це принципова різниця, як між білим і червоним вином.
Куракевич:Мені важко порівнювати. Якщо в загальних термінах – п'янки, читання вголос, втомлені екзистенцією митці – то мабуть не дуже відрізняються.
Запоржанин: Питання до обох: гранична відвертість шкодить, чи допомагає мистецтву?
Мирохович:А чи буває гранична відвертість, ось питання. Є класична робота Манцоні "мердед'артіста", лайно художника: він розфасував ніби своє лайно в жерстяні баночки, по 30 грам, і продавав їх по ціні золота, ви просите у художника щирості, а що може бути щирішим?Робота 1962 року – і ніхто досі не знає, що в тих баночках, тому що коли одну з них відкрили, то виявили, що всередині ще одна баночка, і тоді вирішили зберегти інтригу. Щирість взагалі цікава річ, чи ми щирі самі з собою – ось питання.
Куракевич: По-різному. Але якщо обираєш граничну відвертість, треба бути готовим, що «плюнуть в душу»,але якщо до цього ставитися як дослідник та трохи відсторонено, то скоріше допомагає.
Запоржанин: Андрію, твоя поезія переважно сюжетна, часто кіноматографічна, ще частіше з історичним відголосом. Чи не боїшся піднімати важкі історичні теми?
Мирохович:Ну бач, тут якраз щодо щирості: я пробую поставити себе в ситуацію і вирішити, як би я в ній вчинив, і це якраз трагедійні ситуації, бо – ну що таке трагедія, це коли в конфлікті обидві сторони праві. Вибач за самоцитування, знаю що це моветон, але зрештою, "і пробач нам гріхи наші, бо знали ми що робили і знали навіщо" – от, якщо не проговорювати таке, не рефлексувати, є всі шанси, що ситуація повториться, і не як фарс, а як ще більша трагедія.
Запоржанин: Олександре, Ви себе називаєте художником-автодиктатом. Поясніть, будь ласка.
Куракевич:Це коли не вмієш – але дуже кортить. І з часом щось виходить, що подобається тобі, та іноді навіть іншим.
Запоржанин: І насамкінець побажання нашим читачам.
Мирохович:Купіть книжку – жартую, звісно, але в кожному жарті є доля жарту. Якщо серйозно, то побажав би: будьте завжди з людьми, з якими вам комфортно, і будьте завжди в ситуації, коли не треба робити якого болісного вибору. Ну і взагалі, будьте.
Куракевич:Катарсису від поезії ! Це найбільш дієвий і дешевий люкс, який людина здатна собі дозволити.