Критика, рецензії
"СТРІЧКА КОНТРОЛЮ" Наталії Пасічник Тернопіль - 2019 р
Станіслав Новицький, м. Кропивницький | 31.08.19 8:35:56
Вибране - це ( особливо для поета) узагальнення пройдешнього, роздуми над тим, що вже було написано та сказано. Кожен читач обирає для себе щось одне з того чи іншого автора, перетворюючи його у своїй уяві у якесь надзвичайне божество.У вибраному Наталії Пасічник ми маємо вірші зу сіх попередніх збірок.
Та не всі вірші там опубліковано. Я в цьому певен. Пасічник надзвичайно вимоглива до своїх рукописів. Здається, що кожен її рядок, катрен, вірш - проходить особливу фільтрацію, після якої кожне її слово перетворюється на ковток чистої, природної води.
Пасічник - майстер поетичної версифікації. Вона водночас зберігаючи класичну форму віршування, поєднує неабиякий зміст, який відрізняється метафористичним наповненням, використанням особливостей стилістики, синтаксису, і взагалі багатством мови.
* * *
"отам пітьма а там - червона пляма
немовби добрий хтось біля вікна
хапає сніг холодними вустами
коли ти замовляєш ще вина "
З першого погляду нічого особливого, але вчитуючись у ці рядки починаєш розуміти, бачити, відчувати - самого автора. Це як обличчя яке може бути чистим, або замурзяним. Одразу бачиш...
Що хтось:" хапає сніг холодними вустами/ коли ти замовляєш ще вина/". Така сентенція мені дуже близька. Вона наштовхує на спогади, на роздуми, на відчуття прекрасного та вічного.
Пасічник є яскравим представником покоління " двохтисячників", її можна порівнювати з найяскравішими представниками цього літературного покоління. Двохтисячники виглядають розхристаними, примітивними, відірваними від свого часу. Звісно, що не всі представники були відірваними чи безнадійно не цікавими. Одні зникли з літератури назавжди, інші перетворилися на " рабів" які досі прислуговують своїй музі. А інші перетворилися на митців, справжніх, яким не цікаво приймати участь у грі юрби, чи бути цією юрбою.
На сьогоднішній день Наталка Пасічник " збудувавши башту зі слонової кістки", або " з книжок" наполегливо працює, створюючи найоригінальніші поетичні тексти в сучасній українській поезії.
За останній час не чув про жодний публічний виступ з її участю, вона майже відокремилась від сучасного публічного життя, надавши перевагу тиші і праці, задля того, щоб осягнути найвищі вершини "літературної Говерла"
Це не дивно, в ній завжди переважало споконвічне " праця і спокій", вона осягнула себе, людей, світ. І зрозуміла, що " суєта-суєт " не для неї. Себто, Пасічник перетворилася на "відокремлений літературний суб'єк" якому нічого не цікаво про те, що сьогодні діється навколо. Це неправда! Насправді знаючи її, знаю, про її активну літературну діяльність, дуже часто з'являються її поезії на сторінках "Літературної газети", різних періодичних виданнях.
Їй непотрібне спілкування з читачем, вона й так все сказала, своїми книжками та публікаціями.
Перечитуючи нещодавно її поетичну збірку " Кирилиця" я натрапив на цікавий вірш. Вірш - спогад, вірш - ностальгію;
ТЕРНОПІЛЬ
ти майже навчилась не мати потреби
у місті що тоне в озерній безодні
і байдуже хто ще торкався крім тебе
до каменю у каламуті холодній
застиглі рибалки сидять тут від ранку
але не помітять відбитвік на глеї
лиш вітер минаючи синю альтанку
зненацька обійме тебе з усієї
і в мить коли зникне у тілі напруга
і страх для якого не знатимеш слова
ти видихнеш вперше і видихнеш вдруге
і пустишся берега пустишся знову
В цьому вірші домінує синтез внутрішніх та зовнішніх мотивів. Асоціативна витриманість, метафорична насиченість. В поезії Пасічник домінує метафора, її можна впізнати одразу. Ця впізнаваність полягає у голосі, внутрішній голос має кожен поет, кожен... Коли читач володіє чудовим слухом, він зуміє впізнати серед тисячі звуків, той який йому найбільше до вподоби.
* * *
"дорога край озера - аж до вокзалу
вздовж пляжу де падає температура
і хвиля висока змиває помалу замерзлий пісок із розбитого мулу
учора тут знов не вщухала завія
а нині від неї немає і сліду
лиш сніг осідає так важко на віях
що чую - нікуди тепер не поїду
лиш множаться знаки порожнім пероном
і можна їм вірити або не варто
та перші дві цифри твого телефону
збігаються з номером мого плацкарту
та ковзає сонце по втомлених лицях
і хтось незнайомий гукає " наталю"
я майже дійшла та яка вже різниця
якщо ти ще далі"
Знову ж таки особисті переживання, сприйняття навколишніх подій, взагалі у поезії Наталії Пасічник домінують особисті мотиви, як наприклад; "лиш сніг осідає так важко на віях/ що чую - нікуди тепер не поїду/".
Читаючи зараз багатьох поетів, не тільки України але й слов'янських народів мушу сказати, що наша поезія одна з найсильніших у світі. Тільки вона недооціненена, мало перекладів, мало виданих книжок за кордоном. Цьому є вельми суб'єктивна відповідь , яку ми й так знаємо...
Починаючи з початку минулого століття, з " Сонячних кларнетів", " Плуга", П. Тичини де він явився інтерпретатором символізму, або так звані неокласики М. Рильський, М. Зеров які були представниками неокласицизму. Або багатюща поезія діаспори, що коштує тільки один Є. Маланюк. А потім " шістедесятники", " сімедисятники", "Київська школа" яку започаткував В. Голобородько. " Вісім десятники", дев'яності... Наша поезія дійшла до величного розквіту, якому могли б позаздрити поети інших країн.
Повертаючись до Н. Пасічник хочеться продекламувати ще одну поетичну містифікацію:
* * *
ще спека не зняла свою облогу
і дим лягає низько до землі
але ніщо не збудеться із того
що снилося у серпні на іллі
лиш вітер скаламутить сонну воду
важку від перевернутих човнів
і перша вже осіння прохолода
осяде й заіскрить на глибині
а телефон з луною в ньому - " хто це ?"
що випадково випав із руки -
останній потопельник в цьому році
занесений у метрику ріки
В цьому вірші присутня справжня містифікація, чародійництво, ворожба. Цей вірш як молитва як чаклунська пісня, дійсно проникає під шкіру, у м'язи, дістаючись до серця.
Але, погляньте, яке закінчення обирає для цього вірша поетеса : останній потопельник в цьому році/ занесений у метрику ріки/". Заради цього закінчення можна було писати вірш..
Я переконаний в тому, що справжня поезія не вмирає. Себто, вона залишається у якійсь іншій площині. Іншому вимірі, й ми, читачі, можемо тільки насолоджуватися нею, оцінюючи зі своєї точки зору. Поет вмирає, а ось його слово залишається в пам'яті землі, людей, душ... Слово як матерія, слово як вічний янгол на сторожі наших душ.
Слово зігріває як свічка, слово змушує думати... Бо хто ми без слова? Без мови? Безликі німі істоти...
Наша нинішня реальність сумна, реалізм не для нас, ми далекі від нього. Нам краще жити у своєму внутрішньому світі, де немає місця так званому реалізму.
У Наталії Пасічник є доволі реалістичний вірш:
* * *
у ніч січневу - вечір пізній
візьми і перейди за край
або замкни замок залізний
і вже нікого не впускай
он сніг латає чорні діри
але не розбереш сама
чи це мороз такий по шкірі
чи справді почалась зима
а ці дві зірочки сріблясті
на вкритій інеєм вербі
скарби котроїсь із династій
що закінчились на тобі
У читача можуть виникнути питання а, що то за " сніг латає чорні діри"... Які діри ? Від чого вони ? Авторка й сама не знає на те відповіді пише у другій строфі, другого катренa: " але не розбереш сама". Можливо, що це марево, миттєве видіння, котре не пояснеш жодним словом.
Мені здається, що рання Пасічник не настільки сягнула глибини, як нинішня. Звісно, що в тих поезіях було щось сакраментальне, власне, цікаве і бажане... Але не було того рівня, який ми можемо спостерігати на даному етапі. Це моя думка. Але читач який знайомий з творчістю поетеси з самих перших публікацій та книжок може мені заперечити.
Підтвердженням мого судження є один з найновіших текстів Пасічник:
****
от і минув сезон і порожні парки
рештки тепла ховають за огорожу
і обпікає пальці чужа цигарка -
борг що його віддати уже не зможу
знов водостоки тихо гудуть на рідній
в небо пусте задерши іржаві шиї
і перелітний вітер – напевно з півдня -
кучері розворушить та не зігріє
не вистачає милі до перекуру
важчає щохвилини ручна поклажа
тільки туман пастиме мою фігуру
доки сачком не вихопить із пейзажу
В цьому вірші ми маємо якийсь внутрішній, я сказав би, сакраментальний підтекст. Цей вірш вимагає ( і тільки так) уважного читача, та поціновувача.
На кінець своїх роздумів хочу сказати, що вибране - це ще не кінець. Його можна доповнити новими поезіями. З майбутніх десятиліть.