Критика, рецензії
Що нам дарує «Срібляста долоня вічності»?
Антоніна Корінь, науковець Кіровоградського міського літературно-меморіального музею І. К. Карпенка-Карого, відповідальний секретар обласної організації об’єднання болгар «Нашите хора», м. Кропивницький | 19.08.19 9:04:45
Тетяна Дзюба, Сергій Дзюба. На сріблястій долоні вічності : Збірка віршів болгарською та українською мовами / Переклав Димитр Христов (Болгарія, м. Софія).Ще не відгукувалася на книжку віршів українських поетів у перекладі болгарською. Писала про збірки болгар Захарі Іванова та Анжели Димчевої, перекладені українцями. А цього року відкрила для себе дружну і талановиту сім’ю письменників, моїх земляків із Чернігова – Тетяни та Сергія Дзюби.
Як про перекладачів із болгарської, я взнала про них раніше – чотири роки тому: саме перед поїздкою у Болгарію, до Варни, зустріла добірку їхніх перекладів у «Всесвіті» та «Літературній Україні». Отож, завдяки цьому, я познайомилася з відомою болгарською поетесою з Варни Елкою Няголовою, організатором поетичного фестивалю «Слов’янські обійми».
І ось у січні цього року подарував мені знаний в Україні композитор та співак Петро Лойтра чудову книжку Сергія Дзюби «Примчу на білому коні» – сто пісень, створені С. Дзюбою, зокрема і спільно з Лойтрою. А діло було в ОУНБ ім. Д.Чижевського, де громадська організація болгар «Нашите хора» втілювала мою ідею – приймала на творчій зустрічі двох одеситів: болгарина і гагауза Віталія Бошкова, поета, перекладача з шести мов, та Дмитра Шупту, теж поета, правозахисника (соратника Василя Стуса) і перекладача, в т. ч. з болгарської.
Отож зав’язався справжній «морський вузол»: Дзюба і Шупта – обидва родом із Пирятинщини, тривалий час дружать та співробітничають; Дзюба й Лойтра створили разом більше десяти прекрасних пісень; і я теж із Петром співпрацюю, пишу пісні, їх уже півтора десятка, а ще дуже шаную творчість поета Дмитра Шупти, справжнього патріота України, мужньої та шляхетної Людини. До речі, Дзюба, Лойтра і Шупта – активісти Українського Козацтва, постійно популяризують українські традиції, культуру, літературу, історію.
Тож я щиро, з великим задоволенням написала відгук на книгу пісень Сергія Дзюби «Примчу на білому коні», з якої й дізналася про неймовірно багатогранне, насичене творчістю, дуже яскраве життя цієї обдарованої сім’ї.
Тетяна та Сергій Дзюби – відомі письменники та журналісти, автори пісень і перекладачі. Добродій Сергій – президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, яка об’єднує людей із 55 країн. А пані Тетяна – ще й науковець, доктор наук із соціальних комунікацій, професор, академік, літературознавець і журналістикознавець.
Звісно, мене зацікавили насамперед їхні болгарські зв’язки. І ось Сергій надіслав до нашого музею збірку-білінгву «На cребристата длан на вечноста» («На сріблястій долоні вічності»). Це – вибрані вірші Тетяни і Сергія Дзюби у перекладі болгарського мовою відомого поета Димитра Христова. Редактор і консультант – Анна Багряна, дружина Димитра. Вони – також творча родина: болгарський поет, бард, дипломат і українська письменниця.
Книга видана в Софії, у видавництві «Богіанна»: її наклад – п’ять тисяч примірників, обсяг – близько ста сторінок. Напрочуд вишукану обкладинку створила український дизайнер Ганна Святенко, а рецензентом книжки став голова Спілки болгарських письменників Боян Ангелов. Такий ось творчий Євросоюз!
Прочитала й загалом погодилася з думками та емоціями, висловленими перекладачем збірки Димитром Христовим у його передмові. Втім, звісно, маю й свої міркування.
Вірші Тетяни Дзюби – надзвичайно талановита і глибока, неповторна й інтелектуальна, емоційна та внутрішньо драматична, утаємничена поезія… Невловимо чарівна, дивовижна й водночас – потужна. Таке не забудеш! Тут – і довершені, мелодійно римовані вірші, й несподівані, філософські верлібри, сповнені життєвої мудрості та дотепних і влучних афоризмів.
Мені настільки сподобалося, що від цих віршів буквально завмирала душа:
* * *
І буде тиша кольору надії,
І буде спокій кольору щастя,
І впаде яблуко, розлетівшись надвоє.
Його половинки з'їдять щасливі закохані,
І не помітять за гіллям заплаканої Єви,
Яка прокляла свій давній авітаміноз.
Або:
* * *
Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.
І кидалось сонце вслід цуценям рудим,
І від сміху в кров розсікались губи.
Як розтане швидко цей зимовий дим –
Хтось у ньому лиш рукавичку згубить…
Чи зоріла доля нам, чи звізда вертепу
Крізь шинельних буднів непохитний стрій?
… Не сахайсь закляклих серед степу
Кам’яних бабів – невідбулих мрій.
Сніг лапатий – син слухняний віхоли.
Полозки санчат – півусмішки.
Ми з планети круглої в небо їхали.
Звісно, білі ангели – діти трішки.
І ще таке:
* * *
На іплікатор соснового лісу
Сонце кинуло застуджене проміння,
Намагаючись вилікуватися від зими.
Поетеса у чудовому магічно-парадоксальному вірші підкреслює: «Пора поезії минає». І наводить свої образні аргументи… Є над чим замислитися! Втім, вірю: доки є поети, які створюють такі геніальні рядки: «Каштан упав – розкрилася душа», поезія залишатиметься «крихтою від величезного хліба вічності». Бо вічними будуть завдання поетів: завертати журавлів додому, а в літо повертатися, «ступаючи по сивій павутині» бабиного літа.
Тетяна Дзюба – з тих дивовижних поетів, які досі живуть у супроводі «оркестру сонячних зайчиків». Не знаю, як хто, а я чую цей оркестр… З ним легше йти життям, особливо, коли хмарно, адже «дощ розлініював простір – вельветовий сезон». До такої захоплюючої поезії вдумливі читачі мимоволі «примагнітяться», як чайки до води, – назавжди серед лагідних та розумних, мов дельфіни, хвиль. Наче й пора вже ставити крапку, однак поетеса встигає побачити, відчути: «Твоя усмішка на моїй долоні»… І її неймовірні мандри всесвітом продовжуються!
Цікаво, а що побачив і створив її чоловік – Сергій Дзюба?
* * *
Це – просто дощ, а Ти – така красива!
Таку Тебе створив для мене день.
Я знав Тебе, сто років знав до зливи…
Мені б себе не бачити лишень.
Дивлюся, як дитина із колиски,
Немов чернець, який прийшов у храм.
Це – просто дощ. І небо – зовсім близько,
Та я йому Твій погляд не віддам.
Так урочисто, ідеально зримо,
Щиріше всіх шедеврів і уяв!
Це – просто дощ із карими очима,
І ні краплинки я не змарнував.
Безперечно, у цих віршах варто відзначити багатство палітри, фантазію і реальність, іронію й ностальгію. Якщо у Тані конфліктність – душевна, то у Сергія – часто і соціальна. А його любовна лірика – пристрасно оспівує культ кохання, як найвищу з нагород.
* * *
Коли мене підсмажить впертий час,
Я й там про Неї пам’ять не скалічу.
Кохаєм ми. А хто кохає нас?
Старію. Лиш бальзаківський Бердичів
Перетинає сни, як напівбог,
Дарує кляштор босих кармелітів…
Так мало часу для кохання вдвох,
Що варто цим займатися щомиті.
Як і пані Тетяна, Сергій Дзюба блискуче володіє класичним та вільним віршем, розмаїттям усіх поетичних форм, знаходить свої, неповторні епітети, метафори та порівняння. І все пронизує чистота й висота духовних поривів. Вони ж роблять його одним з найактивніших творців та громадських діячів, які єднають народи, зокрема зміцнюють традиційне болгарсько-українське літературне братерство.
Ще, по-моєму, немає більше такого поета в світі, який би все створене присвячував дружині… Тільки уявіть собі – 85 книжок різних жанрів Сергій Дзюба присвятив своїй коханій Тетянці! Однак справа навіть не в кількості, а в ось таких проникливих віршах:
* * *
Тані
Душа – мов скрипка: пилом припада
І враз страждає на високих нотах.
Ти ще струна – не думай про літа,
Ти закохайся в мене у суботу.
Душа – як рима: все шука слова,
Мандрує від поеми до поеми.
Ти знаєш: благодать – де нас нема.
Немає нас в Парижі і Сан-Ремо…
Ти відпочинь – мов квітку, не зірву.
У мене тільки чуб – від Одіссея.
Так хочеться душі, як божеству,
Щоб хтось молився хоч колись на неї.
Навіть не сумніваюся: добродій Сергій і молиться на свою дружину!
І читаючи Сергія Дзюбу, мені хочеться на острів, далекий, мов сльози Єви; щоб утихомирювати галас («люди, будь ласка, тихіше – не чути моря»); хочеться просто бігти (літати!) на танці, як його молодим щасливим батькам. Ще хочеться жартівливо переборювати труднощі, мов «Ейфелеву вежу твоєї гордості». Хочеться, щоб знайшовся ще хтось, хто так ніжно й проникливо порівняє жіноче біле тіло з чистим аркушем!
Авжеж, я мрію бути чарівницею, як поет Сергій Дзюба: намалює сонце, а воно гріє. І так хочеться мені, щоб зірки падали (я у зорепад народилася!), однак бажання не закінчувалися… Треба рухатися, бо, як і поет, я завжди готова в дорогу.
Дуже сподобалися «Балада про відьму та екстаз» і «Балада про квітку». Вивчила я болгарське слово «целувки»… Прониклася виразом «аз те объчам»… Взагалі ж, переклади Димитра Христова – бездоганно блискучі. Дякую Вам, пане Димитре, за Вашу філігранну майстерність. Власне, так зрозуміти душу поета може лише справжній, великий поет!
Побільше б нам отаких гармонійних творчих дуетів. Нехай срібляться вони на долонях вічності – і кожною чарівною мовою, й багатьма!
