Критика, рецензії
Дві одвічні теми
Анна ЗОЛОТНЮК | 30.01.19 12:32:36
На книжкову полицю«…Всяка робота, окрім творчої, принижує людину. Письменник — завжди трохи бог, незалежно від кількості поганих звичок, поганих вчинків чи навіть поганих книжок», — мовить Наталя Пасічник в есеї «Вступ до скибознавства». Текст — один із збірки «Артиклі». Ця невелика за обсягом книжка, що вийшла минулого року, максимально наповнена сенсами, темами, героями.
Нагадаю, що письменниця Наталя Пасічник родом із Теребовлі, авторка поетичних збірок «Елегія печалі», «Портрети доби Ренесансу», «Гра в три руки», «Пастух бджіл», «Зимові канікули», «Кирилиця» та повісті для дітей «Терезка з Медової Печери».
Збірка «Артиклі» поділена на дві частини: vita poeticae складається з літературознавчих есеїв, а poetica vitae — автобіографічних. «Проза рятує лише на деякий час, дозволяє віддихатися, узагальнити й класифікувати пережите/передумане, занурившись у дві одвічні теми — автобіографічну та літературознавчу», — зауважує сама авторка.
Написані тексти впродовж 2007—2014 років. Але на актуальність це аж ніяк не впливає. Можливо, це добре, бо читаєш, як про сьогодення, а з іншої точки зору, — коли нічого не змінюється, то чи не стагнація це.
Перед тим як розмовляти про конкретне, варто зробити кілька вступних зауваг. Першорядну роль в есеєві відіграє автор. Тут він творець і повноправний господар оповідання, тож усе, що каже, підпорядковується тому, що хоче казати. Тут крається радість і зболення. Якщо голос автора, його манера говорити й тема говоріння пасує читачеві — вважай, виграв у лотерею. Можна впиватись есеями Юрія Шевельова, навіть не знаючи достеменно текстів, які він обговорює, — просто йти за його голосом, довіряти паралелям і сприймати це як приємну прогулянку, не позбавлену едукаційної та естетичної цінності. Якщо ж ні — то програш і далі не обговорюється.
У першому розділі серед літературознавчих есеїв ті, що розповідають про широке коло питань. Власне, часто їх назви є заразом і темами, як до прикладу: «Особливості національної графоманії», «Блиск і вбогість жіночої поезії», «На захист творчих спілок», «Літературна тусівка: від букви до цифри», «Відкритий лист до Нобелівського комітету», «Вступ до скибознавства», «Зона Федюка». Ці тексти — нагода зазирнути за лаштунки літературного життя і ліпше зрозуміти, чому там усе не так просто і що власне там відбувається. «На превеликий жаль, у нас майже немає професійних письменників — тих, котрі після ранкової кави сідають за письмовий стіл, а не йдуть кудись на роботу. Найгірше те, що народна маса (включно із самими літераторами) вважає, що так і має бути, начебто право на писання треба заслужити й вистраждати». «Темп писання поезії і прози — насправді ягоди одного поля… Я давно не вірю в поезію як імпульс, не вірю у всі ці романтичні зображення поетів під вербами з блокнотиками в руках. Не вірю в натхненних віршників, які пишуть в автобусах, поїздах, у черзі за чимось. Поетичний текст вимагає тривалої концентрації, а тому поетові, як і всім його колегам по перу, необхідне робоче місце — стіл і крісло. Не знаю, як інші, а я звикла дотримуватися спеціальної творчої стратегії — ні місяця без рядка. Це і своєрідна самоорганізація, і наповнення, і очищення, і наркотик врешті-решт. Майже за Юрієм Олешею. Майже у темпі вальсу». «Часто доводиться чути, що в нас нема письменників світового рівня… Таке враження, що літературна спільнота потрапила під вплив невідомого шарлатана, який зумисне вводить в оману й щонайгірше — нав’язує подекуди примітивні зразки поетичного слова. І коли цьому настане кінець — невідомо».
Друга частина розпочинається текстом про Теребовлю, де є, зокрема, такі слова: «Важко бути провінційним містом, коли ти — насправді столиця». А далі змішуються дитячі спогади про батька й стосунки з ним, поетичні спроби під псевдо «Наталія Ейрбо (від Джейн ЕЙР і Наполеона БОнапарта — моїх тодішніх кумирів)», про місця — «Часто можна почути, що старі помешкання ховають у шпаринах стін голоси своїх померлих мешканців, їхні обличчя, постаті й навіть злочинні таємниці, дбайливо замовчувані за життя». І якщо в попередньому розділі була нагода зазирнути всередину літературного процесу, то тепер є нагода розгледіти частини життя поетки. «Я й не помітила, як чернівецькі квитки змінилися на київські, хоча платформа, на яку прибував потяг, залишилася тією ж. Зрештою, ніхто не зобов’язаний приймати як аксіому те, що любов — вічна. Облич у неї багато». «Богем було багато, та їх усіх об’єднувала любов до літературного і навкололітературного життя. Інакше як я могла мати серед знайомих лікаря, агента з нерухомості, вчительку, доктора наук, сторожа, співачку та навіть полковника прикордонної служби?» Включно з особистим. «Інший «звірячий» лексикон колись зробив мене безнадійно залежною — мінімум рожевої романтики, максимум кудлатої рідності. Так німий кошлатий свідок, який лежав то в мене, то в нього на колінах, міг жити лише за умови нашої спільної присутності. І коли хтось із нас вкотре думав про можливу зраду, то зупиняло те, що всі ці ведмеді помруть разом із коханням. І це не було весело». «І лише тепер після тривалих блукань, мовчань, покинутих помешкань я знову набираю його, аби переконатись, що він є. Він радий мене чути. У нього народилася онука, його називатимуть дідом. Що ж, з огляду на таку обставину, навіть найменший поцілунок мав би видаватися неприпустимим. Хоча, чого гріха таїти — я досі не проти…»
Завершує книжку «П’ятнадцять фактів про мене (собі на тридцятиліття)». То хай останні два пункти завершать і цей текст «14. Я забула майже всіх, кого любила. 15. Вчора я завершила свою нову книжку віршів». Тож далі буде.