Критика, рецензії > Художня література
«ТЕОРІЯ ВСЬОГО» ОЛЕГА ГОНЧАРЕНКА ЯК ВИСОКОПОЕТИЧНА АВТОБІОГРАФІЯ
Наталія Зайдлер | 05.09.18 23:16:31
Навесні 2018 року побачила світ нова книжка«Теорія Всього (осінній сонетарій)»мелітопольця Олега Гончаренка–поета, прозаїка. волонтера, громадського діяча – члена Національної спілки письменників України, володаря численних всеукраїнських і міжнародних відзнак.До збірки ввійшли поезії багатьох років творчості.Наголосимо, що кожну поезію збірки – від рядків про власне народження («Моголом справді я явився у майбуть, / бо й народивсь під постріли розстрільні: /в крові топили комсомольський бунт / тоді у Теміртау смерди пильні»),юність: «…Чернігів / у пам’яті задимлених снігах... / Там Бог мені (за вічність до відлиги!) / Десною й Піснею нашепотів: «Ти – птах…»,молодість(«В котельні заводській… / знов пив з небес я Бажана… Павличка… Стуса…»; «Тоді Чорнобиля іще не вичах чад /…/ Нарада молодих письменників… Ми р’яні /…/ «Молоді, та ранні!» /Я ж думаю у залі: «Ми – останні, / бо ранні десь під Крутами мовчать…»), зрілість(«Знайшовши вказівний дорожній камінь, / вернувсь назад я і приніс нові пісні…»)і до віршів його«золотого віку»(«Хай буде, як буде – і з боєм не здамся ніколи! / Устану й піду на вітри і на кулі лихі… /…/ Я крикну, й коли уже ангелом в небі зависну: / «Щоб жити, потрібні Вітчизна, свобода і пісня!») – струменіє бажаннябути зрозумілим співвітчизникам.
Не є секретом той факт, що кожен письменник (мається на увазі обдарований митець) укладає у свою літературно-художню працю не лише власний досвід, але й певні погляди, переконання тощо. Натомість, лише одиниці спроможні досягти максимальної щирості (на це треба мати сміливість!), викликати своїм поетичним словом стан катарсису у читача, спонукати його повірити авторові настільки, щоб, прочитавши будь-якуз поезій, що ввійшла до збірки, повертатися до неї, відчувши в реальному часі та просторі висоту злету і відчай зболеної душіпоета.О.Гончаренкові – автору понад тридцяти книг поезії, прози, публіцистики, поетичних переспівів – це вкотре вдалося. Напрочуд глибоке осмислення Світу (що є свідченням філософічності мислення) та разом із тим щемливий ліризмпідносятьйого вірші до рівняупізнання, оскільки вони – у кращому розумінні цього слова –абсолютнонесхожіна поезії іншихмитців.
На особливу увагу заслуговують і вдалі переспіви поезій Ф.Петрарки, В.Шекспіра, В.Вордсворта, П.Верлена та ін., що є свідченням спроможності поета відчути і максимально точно передати думки і переживання письменників різних епох.
За митцем, він незнищенний («Я просто є. Ні, я незламно є!»),як наш народ, сином якого по праву себе вважає, та, на відміну від багатьох, не боїться спалити своє серце мрією.Ще понад тридцять років тому поет оголосив, що його «ідеал – Джордано Бруно», який і «перед смертю закричав: / «Ніколи я тебе не зраджу, мріє!!!»Погодьмося, що в нашому складному бутті дуже важко впродовж десятиліть не змінити своїх найсміливіших мрій.Олег Гончаренкоспромігся, оскільки він «слабким – не кат», а «сильним … не паж». Поет чесний і перед Творцем(«Бог, як і ти, –/…/ сумний кобзар і гречкосій невтомний. /…/ …іди до нього, як…додому»), і перед земляками: «Візьми свій заповітний камертон / і серця тон ще так огрань, мій Боже, / щоб я сприйняв жадане, як закон, / і захотів того, що «буть не може»; «Ще досить рим в душі і «за душею»; «останній Скіф тривожний, / що знає правду Божу, / злий і живучий, мов… пирій»; «Ти єсм, і єсм тут –саме той, / який потрібен світу!»; «Покаятись? Спинитися?.. Нізащо! /…/ Майну через вогонь і злину наче птах: / я сам собі – Великий Інквізитор»; «допоки є жадоба до життя».Нескладна, як бачимо, філософія. Та хто ж, окрім фанатично закоханих у високу мрію про щастя свого народу, може її не зректися?!
Той, хто уважно стежить за творчістю цього митця, постійно переконується у щирості його прагнень («Так, я терплячий і тому болю /по-чесному у ділі і у слові»; «Ти… на своїй землі / і стогне ще душа, мов хата на вітрах»),у тому, що його життєвим кредо є безкорисливе служіння батьківщині: «Й на кого ж, – гадаю, – я в цій веремії покину / і пісню, і волю, і милу свою Україну?!»; «Так і живу – за себе і за всіх: / всі болі їх – мої і всі печалі…»; «Я – Крим і Січ. Я – поле і Дніпро. / Я – зло і ненависть. Я – любов й добро. / Я – хліб і сіль…/…/ Мій степ… Мені у ньому бути вічним…»; «Нічого непоправного нема, / поки ти є і вільний в цьому світі!»; «Але, як же вмирати непросто, / Якщо вмерти врага не прирік! /…/ Тож, покіль не зроблю основне, / хай Всевишній рятує мене».
Отже, поетичну збірку, а в ній понад двісті двадцять віршів, пройнято думкою про рідний край, співвітчизників, наше минуле, сучасне і майбутнє. Викликає подив те, як поет кожного разу у глибинах своєї душі народжує,плекає, а потім дарує читачеві нові й нові відчуття та образи,що не можуть не вражати: «Ніде так не співають на Землі, / як тут – у епіцентрі сонцесходу, / в моїх краях, у рідному селі / майбутні матері мого народу»; «Одвічний Скіф, одвічний Мудрий Сторож / таких же відчуваю, як і я /…/ Хтось – Вітер-В-Полі, хтось – Роса-У-Лузі /…/ Де ви? Хто ви? Які ви, любі друзі?! / Я б вам назустріч Небо це поніс».Від книжки до книжки письменник прагне виховати в нас, українцях, людську гордість за приналежність до драматичної, однак героїчної національної історії, в якій було чимало і зрадників, і ворогів, і друзів-звитяжців. Зауважимо, що дружба для Олега Гончаренка, як і для його пращурів-козаків, – поняття священне. Вона, зароджена і загартована у віках, на переконання автора, не втратила свого значення і нині. В аналізованій книжці читаємо: «Зіп’єм до дна глибоку Правди чашу, /яка б гірка та чаша не була»; «…жаль, що друга доброго нема. /…/ Вже триста літ… /…/… він сам під смерть підставив груди! / Від смерті серцем прикривав мене!»; «Запалим люльку… Зберемось «на круг»… / Удвох! Бо другим знову буде Друг! / І думу доспіваємо свою / удвох – Козак Супрун й Козак Голота!»
За поетом, ми не завжди пам’ятали про свою людську гідність: слабкодухість брала верх над думками та почуттями, які мали б привести нас до цілковитої свободи духу не на папері, а в реальному житті. Що гріха таїти: виправдовуючи свої поразки, ми часто із роздратуванням та недовіроюставимося до тих, хто через власні біль і страждання, ціною особистих втрат залишився людиною честі. Поет про це пише так: «І знов мені поставлять у провину / оцю мою тривогу за народ, / ці пошуки Людини у людині / і навіть викривлений криком рваний рот. /…/ Винагородять так Історія та Істина / те, що любив до болю Україну». Свідомий свого почуття безмежної любові до батьківщини митець разом із тим упевнений, що їй потрібні не холуї, а ратники, сповнені гідності та щирої тривоги за долю матері-землі: «…співвідчував із нею все (аж до злиття!), / не стаючи (і перед нею!) на коліна, /…/ Все є, як є. Нічого не додати. / Але нічого легко і не відбереш!»; «…мій Господи, /…/ Молюсь землі, воді, вогню і небу. /… / Поки шумить довкруж Праотче Поле…/ Дозволь мені це поле перейти».
Чесність, а не підступність, щирість, а не зрадливість – ось те, що має бути основою стосунків між людьми. Так думає поет. Тому читачеві-патріоту максимально зрозумілими та близькими є його думки і почуття щодо подій останніх років буття нашої держави: «…Майдан /…/ Чому спинились нальоту?! / Чому і Дощ Жаданий / перетворилина сльоту?!/ Невже усе було дарма?! /…/ Чи саме тим повірив ти?!»; «А як звучав розкрилений Майдан! / Які слова прекрасні говорили! /…/ О Господи, як же душа пече / за Блудного і за Брудного сина!»;«Степ наш, брати! Орать чи не орать – / чому диктують «злодії в законі»?! / Чому заброди знову «правлять бал», / знічев’я наше обертаючи на пал?!»; «В душі моїй спаленій вибито вікна / геть скалками чорних цеглин Інститутської» /…/ Майдан зціпенів. Може, дарма я й жив ним?!/Склю вікна душі – в пусту ставлю крижини».
Задовго до Майдану та окупації частини нашої земліО.Гончаренкопророчо закликав українців пам’ятати уроки історії, гартувати свою волю, оскільки війни на нашій землі, на жаль, повторюються, а потім разом із співвітчизниками захоплювався нескореними та оплакував загиблихгероїв: «Землі не буде – буде фронт і тил. / На попелищі плакатиме мати. / І друзів сумно будемо ховати. / Іще додасться безкраю могил…»; «Солдати… натерпілися вони, / та, поки що, таки не йдуть додому! /…/ Стоять солдати: підпирають в спини / їх ще могил солдатських бруствери».
Автор нагадує читачеві (який, можливо, «на грані зречення від пісні і мети»), що нічого в цьому світі немає прекраснішого, ніж радіти рідному сонцю на рідній землі, пам’ятати своє коріння: «Мандрівнику бездумний, зупинись! /… / Для тебе тут цвіте зоря червоно. / Для тебе тут і віхола, і злива. / Не знаючи, ти до тих пір щасливий…»; «Ще буде знову літо. /…/ Аби згадав клич роду ти…»;«…повір, що втрачено не все, / допоки є Любов, Ненависть, Мрія»; «Повір нарешті мрії… /…/ куди б не йшов, ти все одно ідеш до Бога! /…/ Хіба ти гірший від вчорашніх? Встань і йди…/ ще під ногами не запалася Дорога»; «ти – українець, це твої біда і щастя. /…/ Ти будеш! Є лише одна умова – / за славу навіть не зречися Слова. / Ще не кінець… Ще битві – не кінець!»; «ти є у мене, я ще є у тебе, / щоб в січі стать спиною до спини»; «Хай потому згадають веселими нас / люди ці, ці степи, ці ліси. / Хай зітхають потому: «Були козаки…», / бо ми ж, справді, були, як цвіли!»
Олег Гончаренконе приховує від земляків («я не навчився іще / любити мінливу реальність ілюзій»), що інколи і сам потрапляє в тенета відчаю, подумки ставлячи долі більше запитань, ніж може отримати відповідей: «Уже все важче сміятись в риму, / не відвертати від правди очі»; «Хто вкаже путь нам в дикій цій добі, / хто вилікує рабських літ страхи…»; «Мені уже звично…/ зрадженим бути… розп’ятим… горіти в огні…»; «Те, що «натхненням» звалося колись, / тепер вже не народжує сонетів. / Колись же світ іскрився і світивсь / ще від зірок та від очей поетів»; «Вдивляючись у сині очі сина, / колись я бачив радісну майбуть / і сенс всього… /…/ Тепер… непевність і війна, / … зневага до чуття і слова».Натомість, він розуміє і переконаний у тому, що сила і його, поета, і нас, українців, – у Вірі. Тому поетупевнено виголошує: «Та я роблю все те, що маю й мушу, – / щоб не побачив син в моїх очах / розчарування, біль, зневіру, страх»; «Як добре знать, що нині я стою / межи Людей, як між колосся – колос»; «І все ж, лише на мить закрию очі, / знов бачу День, що буде після Ночі. / Замри, прекрасна мить світотворіння!»; «…ще співатимуть пісні / своїм коханим у садах кохані. /…/Я словом подвигаю Батьківщину/ на щастя, славу і любов первинну: / в цім сенс весни, що нині почалась».
Незважаючи на максимально відповідальне ставлення до життя і намагання Словом виховати успіввітчизників бажаннящиро служити батьківщині, Олег Гончаренко ніколи не забуває нагадати їм і про таке святе почуття, як кохання, данину якому він сповна віддав у своїх збірках «Мрія і любов та «Молитва за любов». Несподівано для читача цей поет-філософ постав ніжним ліриком, знайшовши слова, що плинуть чистою рікою від серця митця до серця читача: «Це щастя – вдвохчекати нових злив, / коли тебе сягають безборонно / незнаних стрічних поглядів мечі»; «Вклонюся знов і знов скажу: «Прости!» / Перед любов’ю й дух мій у покорі. / Любов ніколи не підмінить зорі, / в які і спис, і хрест, і вірш нести»; «До осені – лишилася хвилина… / А ще сказати треба так багато! /…/ Хвилина не чекатиме – пролине. Настане осінь… / Ти озирнешся. Я скажу: «Люблю!..»; «Все зле, що є в мені, (все!) – все від людських «завітів». / Все добре у мені – з Коханої лиця»; «Кохана, я поляжу, як трава, / але твоє шумітиму імення».Зазначимо, що для поета любов – це не лише кохана дружина (друг, порадник і берегиня), – це й діти, онуки, батько й мати, брати, про яких Олег Гончаренко говорить у своїй поетичній збірці «Теорія Всього (осінній сонетарій)» із безмежною щирістю.
Наголосимо на тому, що в названій збірці практично кожна поезія– маленький шедевр, рядки з якої обов’язково хочеться процитувати, оскільки, на наш погляд, втрачається потужна загальна картина буття українця, яких, на жаль, не так уже й багато у нашій вітчизні. Читаючи і перечитуючи вірші Олега Гончаренка, вкотре ставиш собі питання про те, в яку доленосну хвилину Господь вирішив подарувати Україні цей рідкісний талант, і радієш з того, що цяЗірка не загубилася у безкраї небосхилу, а й нині дарує нам, його співвітчизникам, світло творчості (нехолодне!) яскраве, потужне, вічне. На підтвердження думки пропонуємо ще й такі рядки-перли Поета: «Ти сильний ще, допоки – на землі: / як всім, течуть тривоги і жалі / і совісті ще вистачає муки»; «Ти в гороскопах числишся як «лев»? / То спробуй рими звучні і гортанні!» / Навіщо плач, якщо спроможний ти на рев?!»; «Тут не запам’ятають нас сумних: / ми ще залишим крила і для них»; «Іще один рік проминув і розтав/…/ Все наче по-людськи. І все –між людей. / І все – для людей і з людьми, слава Богу. /…/ уперто, сопком, день за днем,крок за кроком… / Вітаю надію свою з новим роком!»; «…все живе, допоки ти живеш. /…/ І, гинучи щоденно на миру, /…/ проте… уперто молишся добру».
Осмисленою, здоровою та безкомпромісною впертістю (читаймо «нескореністю») як викликом, кинутим долі, пройнято всю поетичну збірку О.Гончаренка «Теорія Всього (осінній сонетарій)». Лише за цієї умови можна не виживати, а жити, радіючи буттю у світі, де справжній талант має з боєм долати шлях до Олімпу. Фінальні поезії книжки, як, до речі, і всі попередні, свідчать про те, що поетові і надалі вистачить наснаги бути сильним і мужнім в ім’я своєї України: «Тепер не підкоряюся і все! / Ні ворогу, ні часові, ні смерті! /…/ перемагають вперті і відверті»; «На зло судьбині славлю я життя!»; «…на Мисі Дійсності, у Океані Болю… / Забутись би й прокинутись на волі!»; «Нехай іде геть той, хто вільному вітру не рад! / Залишаться вірні, надійні…»; «В соборі надії лише й розумієш Христа. / … / творити дива, а не ждати зацьковано «чуда»; «Нехай не вдалося розчистити Авгія стайні, – / я ж, наче, і жив, і творив, і співав, як востаннє»; «…і душу палив-був, коли обсідали страхи / за долю Вітчизни, за долю Народу і Роду»; «А люди минають. /…/ Їм важко зі мною. /Проте я на скелях залишу їм вибите Слово! /… / І скажуть: «Без нас рятував він тут кинуті ниви, – / вітри були р’яними саме, а зливи рясними».
Вірш, що є фінальним у поетичній збірці, пояснює суть аналізованої книжки: «Цей труд – на славу вічного добра, / шуканням котрого і жив я, власне, досі…»Краще і не скажеш.
На завершення розмови про поетичну збірку О. Гончаренка «Теорія Всього (осінній сонетарій)» дозволимо собі невеликий «ліричний відступ». Автору цих рядків у червні цього року пощастило не лише побувати на виставці картин Івана Марчука в Києві, а й поспілкуватися з Майстром, ім’я якого внесено до списку ста геніїв сучасності. Великий Художник серед іншогоіз задоволенням говорив про книжку поезій.Гончаренка «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука)», в якій подано поетичне осмислення О.Гончаренком п’ятисот полотен художника, а також наголосив, що Олег Гончаренко дуже талановитий його улюблений поет. Бажаємо митцеві ще більше таких вдумливих поціновувачів його таланту!