Статті, блоги

Михайло Блехман: Україна для мене понад усе

Розмовляла Еліна Заржицька | 06.04.18 17:37:35

Часто-густо замислююсь: як почувається людина, яка виїхала з України багато років потому? І живе навіть не в іншій країні, а в іншій півкулі? А коли ця людина – письменник? Чи отримує він підтримку від колишніх співвітчизників? Чи цікавляться долею митця в Україні?
Питань купа, а чи можу отримати на них відповіді... Перша спроба була вдалою – вдалося сконтактувати з членом НСПУ ОксаноюМаковець із США.Зараз на зв’язку письменник Михайло Блехман з іншої країни американського континенту – Канади.

---

– Пане Михайле, скільки років потому Ви покинули рідну землю? Це особисте чи довелось у справах?

– Ми –дружина Надія, доньки Оля й Марина та я – приїхали з Харкова до канадського Монреаля влітку 1998 року. Рішення було суто особисте. В той же час, не можу сказати, що я покинув Україну, бо вона – у мене всередині. Тобто ми з нею фактично не розлучалися й ніколи не розлучимось.

– Кажуть, з роками спогади тьмяніють. Це правда?

–Зовсім ні! Всі мої спогади – зі мною, вони – невід’ємна частина моєї прози. Уявити себе без моїх спогадів я не можу, вони такі ж яскраві, як завжди. Але до них додалися нові враження, новий досвід. Канада – феноменальна країна, а Монреаль – чудове місто. Тож цей досвід – дуже важливий, і він також присутній у моїх оповіданнях.

–Зараз Ви перебуваєте у вирі життя Канади чи спостерігаєте за подіями як сторонній спостерігач? Почуваєте себе задоволеним існуючим станом чи таки іноді тягне на Батьківщину?

–Абсолютно не сторонній. Кожного ранку з дружиною Надією обговорюємо українські події, кожного вечора дивимось в Інтернеті українські ток-шоу та фільми, наприклад, «Обручку з рубіном», «Століття Якова». Ми дуже добре поінформовані й дуже переймаємось невдачами українських реформ та недолугістю багатьох можновладців. Але Україна для мене – разом з моєю родиною – понад усе. Я пишаюся нашими Майданами, пишаюся багатонаціональним українським народом, багатою історією моєї Батьківщини. На Україну тягне, але поки що не виходить поїхати. Востаннє були там з дружиною та молодшою донькою Мариною 2005 року. Мій батько тоді був ще живий. А мама померла ще у 1983 році…
Старша донька Оля в Україні після від’їзду так і не була, хоча вона людина – абсолютно проукраїнськи налаштована. І онуків ми виховуємо в українському дусі. Старша онука, Маринина донька Мікаела, знає українські кольори – жовто-блакитний, ми з Надією багато розповідаємо їй про Україну. А Аксель, молодший синок Марини, та Ольжина донечка Клара ще замалі, їм по два рочки. От підростуть, ми їм про Україну багато чого розповімо. Хоча вони й наразі себе відчувають трішечки українцями: Аксель, наприклад, має жовто-блакитну зимову шапку, а Клара полюбляє українську кухню. Це я, зрозуміло, жартую, але тільки частково.

–Які витоки Вашої творчості? Коли почали писати? І наскільки творчість допомагає підтримувати, так би мовити, віртуальний зв’язок з Україною?

–О, література – це, використовуючи вислів мого улюбленого письменника ХуліоКортасара, моє друге небо. Пишу трьома мовами – українською, російською та англійською. Писати я почав півстоліття тому, у восьмому класі. Це були вірші (більш ніж посередньої якості) та критичні статті – моїм кумиром був і залишається Дмитро Писарєв, тому я писав у його стилі. Також я дуже полюбляв писати пародії. Ще коли мені було 15 років, написав жартівливий переклад «Євгена Онєгіна» українською, писав пародії на Маяковського та Пушкіна. Ну, а тепер пишу прозу – оповідання, повісті та романи –в стилі, який я сам «віднайшов» і назвав «Суб’єктивним реалізмом». З лютого 2006 року почав редагувати російськомовний Інтернет-часопис «Порт-Фоліо»:http://port-folio.us/
А після того, як Росія напала на Україну, зробим часопис двомовним. Починаючи з березня 2014 р., у нас публікуються як російськомовні, так і україномовні автори.
Декілька моїх оповідань надруковано в Україні. На електронну книгу «Час шукати метафори» написали схвальні рецензії українські письменники Анна Багряна та Василь Слапчук. А нещодавно в українському видавництві «Український пріоритет» вийшла моя книга прози «Час. Кохання. Життя»:http://speckor.net/knyga-pro-zhyttya-ta-kohannya-pysmennyka-z-kanady-vyjsh la-v-ukrayini/
Мене дуже тішить те, що я входжу до Міжнародної літературно-мистецької академії України, маю від неї численні нагороди, які мені зазвичай вручають в українському Посольстві в Оттаві. Маю медалі ім. Миколи Гоголя, Пантелеймона Куліша, Олександра Довженка, Григорія Сковороди, Івана Мазепи. А також численні дипломи, в тому числі «Діамантовий Дюк».

– Так, нагороди дуже престижні. І, головне – більшість отримана в Україні.Це свідчить про те, що Ви активно співпрацюєте з українськими митцями. Але, з оглядом на склад журі Міжнародного конкурсу «Невідома українська література» зрозуміла, що Ви і з українськими діаспорами різних країн підтримуєте зв’язки…

– Авжеж! До «Порт-Фоліо», пишуть люди з усього світу, в тому числі з мого рідного Донбасу. Правда, трапляються курйози. Нещодавно отримав оповідання від автора, який про себе написав, що він «з Алчевська, ЛНР». Уявляєте собі? Він вважає, що є така країна. Бідоряжечга просто гадки не мав, на кого натрапив. Я відповів йому у своєму дусі, щоб він більше мене не турбував.
Дуже тісні зв’язки маю з монреальськими українцями. 2015 року ми з друзями провели в місцевому університеті Concordiaконференцію про Україну для англомовних канадійців – HereIsUkraineforYou. Представники української громади були дуже активні, особливо історик Роман Сербин, а також Перший секретар Посольства України в Канаді Надія Воздіган.
Нам прийшлося дуже жорстко подискутувати з місцевим, перепрошую, «проффесором», що написав книгу, в якій стверджує, що, мовляв, Донбас – це споконвічна російська територія, війна там наразі – суто «громадянська». Ми його поставили на місце, аплодували нам, не йому. Та ще й як аплодували!

–Це надихає: почути, що людина, яка багато років живе в іншій країні, залишається палким патріотом. Воно ж і сам конкурс «Невідома українська література» спонукає до вивчення наших українських письменників – і сучасних, в тому числі. Скажіть, як виникла ідея започаткувати конкурс із такою цікавою концепцією?

–Я намагаюся всіляко сприяти розповсюдженню в світі інформації про українську літературу. Ця література розвивається грандіозними темпами, вона знаходиться на дуже високому рівні. Але, на жаль, про неї в світі знають небагато, ба більше – мене англомовні канадійцічас від часу запитують, чи взагалі існує українська мова чи це різновид російської. А українських письменників майже не знають. Що ж казати про тих письменників, яких самі українці знають погано! Тому я й вирішив провести такий конкурс. Радий, що мене підтримали в Україні – в першу чергу, президент Міжнародної літературно-мистецької академії України Сергій Дзюба (Чернігів) та засновник і керівник міжнародного літературного конкурсу «Спаси и сохрани» Олена Ананьєва (Одеса).

– Багато роботи було?

–Так, багато, а часу – обмаль, бо потрібно було проводити конкурс паралельно з основною роботою (я – лінгвіст, перекладач) та піклуванням про онуків. Ну, і самому ж писати хочеться – «друге небо» не відпускає. Але, вважаю, все вдалося добре, конкурс вийшов дуже цікавий. Не виключаю, що наступного року повторимо його.

– Звичайно, переможці не в змозі приїхати до Канади. Тож яким чином плануєте здійснити церемонію нагородження?

– Церемонії як такої не буде. Переможці отримають дипломи поштою від Олени Ананьєвої, а кращі твори будемо публікувати в «Порт-Фоліо». Власне, вже публікуємо.

– Як головуючого, дуже прошу розповісти детальніше про інших членів журі.

–З радістю! Сергія Дзюбу та Олену Ананьєву я вже згадав. Додам, що вони – письменники, є постійними авторами «Порт-Фоліо». Їхні твори виходять різними мовами в усьому світі. Наталя Федосєєва – професійний журналіст, випускниця університету Concordia, вона співробітничає з місцевим українським радіо. Тамара Алексєєва – талановитий письменник з Липецька, теж постійний автор «Порт-Фоліо». Ольга Бєжанова – літературознавець, професор університету міста Едвардсвіль, США, автор десятків статей та двох монографій.

– Скільки років поспіль видаєте міжнародний альманах «Портфоліо»? Це ж Ваш проект?

– У витоків «Порт-Фоліо» стояли інші люди, зокрема, Євген Зуділов, який мешкає в США. Спочатку я був автором – пам’ятаю, як хвилювався, чи опублікує мою п’єсу Фаїна Петрова, тодішній редактор «Порт-Фоліо». А 12 років тому Євген запропонував стати редактором мені, я погодився, і тепер це – насправді мій проект. Мій та мого величезного друга з Голландії на ім’я ЕдКоол, він – веб-майстер «Порт-Фоліо».

– За ці роки на сторінках альманаху було оприлюднено твори скількох поетів та прозаїків? Ну, хоча б приблизно…

– Ой, дуже багато! Сотні, а скільки – навіть не уявляю собі. Але постійних авторів – небагато, десь десяток або трохи більше.

– Допомагаєте/підтримуєте початківців? Чи волієте мати справу лише із відомими особистостями?

– Не просто підтримую, а роблю це постійно і з радістю. Наприклад, у наступному числі «Порт-Фоліо» вийдуть твори 12-річної (!) авторки з України, напрочуд талановитої дівчинки, яка пише й малює. Взагалі, мати справу з початківцями, бачити, як вони ростуть – це більш ніж приємно!

– На одній зі світлин Ви – в неймовірно гарній вишиванці. Ви її привезли з України чи якась майстриня доклала рук до сорочки в Канаді?

– Це Ви маєте на увазі фото з тієї самої конференції про Україну? А придбали ми з дружиною цю вишиванку на щорічному монреальському фестивалі української культури. Тепер у мене – дві вишиванки: чорно-червона – з України та біло-блакитна – з Канади. Обидві – від українських майстринь, ось тільки їхніх імен, на жаль, не знаю.

– Плануєте відвідати Україну в найближчому майбутньому?

– Якщо дасть Бог – відвідаю… Але тільки Йому про це відомо.

– То нехай всі Ваші мрії здійсняться!