Критика, рецензії
Майже катарсис... (бо з ложечкою дьогтю)
А. Судин | 11.03.11 16:37:50
Щигел М. Готтленд: документальна проза. – К.: Грані-Т, 2010. – 240 с.Коли починав читати «Готтленд», то насамперед проскочили дві мимовільні, але, гадаю, традиційні для будь-якого читача думки. Перша – щодо назви, тобто «що воно за штука, той «готтленд». Якщо по-німецьки, то мало би бути «лянд» країна Бога, а якщо «ленд», то воно мали бути як «діснейленд» чи що... І що воно тоді той «готт»? (на ту хвилю, ще не був налаштований на чеський лад, а отже ніяк не подумав про Карела Готта, про якого там теж трішки йдеться). А друга – чи зможу я то читати? (Це вже після прочитання анотації і повідомлення на обкладинці). Не те що в сенсі – чи не буде то мені нудно, а в тому, про що я кажу собі м’якше – чи добрим я буду читачем для тої книжки. Особливо після прочитання і анотації, і навіть похвального слова Адама Міхніка, винесеного на обкладинку...
Річ у тому, що після того, як я колись собі пояснив, що поганих і особливо добрих книжок нема, а є навпаки погані, чи добрі читачі, то і себе так визначаю щодо книжки, а не книжку щодо себе. Я кажу приблизно так: для шкільного підручника я поганий читач, бо давно він уже мені і не потрібен. Точно так само із багатьма іншими книжками, в тому числі й художньою літературою. У когось є достатньо уяви і фантазії, він може «втопитися» в тому, що читає, а іншому «не дано» і не потрібно. Бо він купається у формулах або інженерних конструкціях і є добрим читачем для таких книжок, для яких я, навпаки, втрачений. Взагалі комусь все може бути все в новинку (бо він тільки починає), а комусь – уже проїхане. Навіть щодо себе пригадую, як колись із захватом сприймав «Гамівну сорочку» Джека Лондона із польотами духа за межами тіла, і як тепер підсміююся над усілякими езотеричними знаннями. Або ж комусь подобається стиль, а комусь інтриги... Іншими словами, це як від Теоодора Кукурузи, чи Поплавського до Паваротті чи Домінго – своя градація слухачів і шанувальників. Тому, так собі гадаю, тільки перші занурення в книжку дають можливість самооцінитися щодо неї.
Одразу признаюся, що протягом перших сторінок думав, що я тут поганий читач. Із багатьох причин. По-перше, «опрацьована» історія, а я особисто не люблю такого, скоріше б читав самі документи, а не домисли і вишуканки автора. По-друге, це не художнє. Скоріше щось на стику дослідницької журналістики і публіцистики. Але... от гортав, гортав, і все складніше було відірватися. Нікуди дітися – ставав для книжки усе кращим читачем. І наприкінці (навіть при такому жанрі) таки здобув дещо вже призабуте, і нехай тільки подібне, але справді таки щось на зразок катарсису.
Ну от, наприклад, перша оповідь. Про долю чеського виробника взуття Батю. Пхе, скаже, поганий читач у мені, знавець таких історій, понаписуваних уже японцями і американцями Що тут нового? Типовий приклад із маркетингово-менеджерського поля. Хіба що поле це ближче – в Чехії. Байка про успішність чеського мільйонера, який якого розцінювали ще й як благодійника для народу, а потім соціалістична влада його занехаяла. Однак, коли вчитуєшся, то раптом відчуваєш, що, по-перше, і не зовсім із того поля матеріал. Це набагато глибше, суттєвіше, інтелігентніше.... ніжніше. І долі, і мотиви, і зовнішні чинники, і сплетення життєвих і політичних несподіванок, винахідливості мало не як у серіалі. Починаєш «плисти» з легким і швидким текстом, тішитися і переживати, на якісь хвилі втрачаючи контакт із зовнішнім, поринувши всередину іншого світу. А як дочитаєш, то тут же хочеться переповідати. До того ж як тільки замислюєшся, як переповідати, як тут же розумієш, що не зможеш так – треба дати почитати! Типова ознака доброго глибокого твору, який не перекажеш. Читаєш – все ясно і світло, а переказуєш – треба багато пояснювати.
Наступна оповідь уже не про підприємництво, а про зіркову кіноактрису, яка (мовою пліток) «спала з Геббельсом» (щоб не сказати з «самим!»). І знову цікаво. В тому числі й тим, що є подібності в читанні історії. Так звані народні любов і ненависть у коливанні синусоїди від безмежного обожнювання до глибокої ненависті. Та й не тільки це. Ярлики, плітки, чуттєвість, співчуття....
Зрештою, більшість оповідей чи про політиків, чи про громадських діячів, письменників, редакторів, сценаристів, режисерів, лікарів – усе з легкою простотою, відповідністю до очікувань навіть «найгіршого» читача такої літератури. Хоч із електрички, хоч із середовища викладачів. Пов’язаності світових імен… Навіть несподіванки минулого. Де ж я колись знав, що у Празі над Влтавою стояв найбільший у світі пам’ятник Сталіну (30 метрів із постаментом), який зрештою (зовсім ніякі не терористи, а влада) підірвали і змели з лиця землі, причому ще в часи тої ж таки радянської влади, а не в часи «перестройки». Потрясаюча історія і пам’ятника, і скульпотра, і будівництва, вплетеного в історію, повна абсурдності і трагізму одночасно. Того, що дає нам змогу бачити, не заглядаючи у дзеркало, свою історію теж. Хоча і дещо пригладжену у світлі чужої історії.
Як уже казалося, це не художня література. Десь там у анотації зазначено, що документалістика. Хоча (навіть попри наявність списка літератури) з читання стає зрозумілим, що нас не хочуть знудити детальними колупаннями в архівах, чи довгих переказах інтерв’ю із тими живими, хто ще може оповісти про тих колишніх «зірок». Тут свого роду журналістське (на вигляд просте) розслідування від минулого до нинішнього. Свого роду перевертання нашого до того ставлення. Тут подають і правду, і легенду, і неправду, і наклепи... Вибирай, що подобається... Люди казали, газети писали, родичі теж не всю правду кажуть. Спробуй розберися. В тому числі й у собі!
Іншими словами, справді мудра книжка, яка зовсім не по-журналістськи змушує переживати, а не тільки спожити «смажені» факти. Причому, як будете починати читати, можете не переживати: там нема перенасичення менторськими «дороговказами», все подано зі співчуттям до себе самого: адже ж так воно є часто в житті людей. Саме так минає чи приходить та слава життя, світова слава. У згадках і трактуваннях минулого, яке не варто забувати у поєднанні з іменами.
Зрештою навіть та остання оповідь – свого роду журналістська новела про самоспалення студента, навіть із тими важкими мало не натуралістичними подробицями, – це ж уже близьке до нас, це свого роду маніфест, чи заклик. Саме з приводу того було на початку про свого роду наближення катарсису, відчуття завершеності від руки майстра. Та й наявність заклику зовсім не простенького. Адже самоспалення відбулося зовсім уже не з приводу радянських чи антирадянських закликів, це вже торкається загальнолюдського. Власне, нас усіх. І звертається до нас усіх...
І все ж.
Є певні вкраплення, від яких час від часу щось муляє і не дає сприймати все легко і з беззастережною вірою.
Вперше мене змусила спіткнутися фраза «пограбували поляки» (щодо дій Польщі у воєнні часи щодо чеських земель). Якось викликає недовіру цей вислів: а чи то така вже доведена всіма думка, що з нею годі поляку сперечатися, чи це думки поляка чеською головою, чи це намагання підвищити рівень «об’єктивності», чи спосіб сподобатися чехам, чи епатаж перед земляками з приводу власної історії?
Звичайно, не настільки добре знаю історію Польщі, хоча вона дуже жорстко пов’язана з історією України, щоб говорити якось про стосунки з Чехією, але все одно дивує. Чи зміг би щось сказати таке автор бодай десь щодо стосунків з Україною? Чи міг би українець, пишучи про Польщу, висловити щось подібне?
А далі думаєш собі уже на основі прочитаного: от насправді, чим може пишатися, а від чого може мати докори сумління цілий народ? Якщо казати про чехів, чи і про нас. Що може формувати його почуття власної гідності, а що народ може в собі забріхувати, щоб забутися про власні недобрі вчинки, а й навіть злочини своїх земляків...
Час від часу думалося, що от легко говорити полякові, який має у вивченні історії досвід свого народу, який може твердити, що безкомпромісно брався до захисту батьківщини від фашистів, і не має (або не хоче відчувати) роздвоєності у розумінні добра і зла, може себе визнати неколаборантом завдяки тій частині населення, що таки намагалася чинити опір. І на цьому тлі... таких поступливих чехів, і таких невдах... Один із низ цілу Чехію хотів вивезти до Бразилії і навіть мав плани, обраховані в коштах.
А дочитавши, нарешті зрозумів, чому саме в Польщі, а не в Чехії книгу було відзначено аж п’ятьма преміями. В тому числі від читачів. Бо ж ця книга – один із чудових способів через погляд на історію сусіднього народу піднести самоповагу власного, а може і додати щось до виховання. Оті слова Міхніка (в оцінці книжки на обкладинці), писані для поляків – «ми мали подібні долі, але як же ж вони різняться»... Так. Адже як би там не було (успішно чи не успішно), але на тлі показаного можна відчути себе чимось ліпшим в історії, навіть переконати себе у правильності теперішнього обраного шляху. Просто геніальний прийом! Хоча зі сторони деколи виглядає на дещо по-дитячому нечесний спосіб побудови власної гідності на порівнянні себе із кимось іншим, невідповідним до ідеалу. (Почитайте і спробуйте зі мною посперечатися!)
Врешті я себе спитав, чи слабо було б авторові (якби йому таке спало на думку), написати щось щодо України, теж сусіда... Чи слабо було б почитати щось таке польському читачеві? І подумав, що... власне не те що слабо, а просто неможливо. Осмислення поляком історії Чехії – це не до порівняння з осмисленням історії України (майже те саме, що й росіянином). Тут вислів Міхніка ніяк не застосуєш. Долі, які досі ще треба розділяти і переосмислювати, оскільки інколи вони не мисляться «чужими». Як із боку Польщі, так і Росії. Наче б то і є ті особистості, які можна змальовувати, досліджувати за подібним зразком, -- неоднозначні, різні в різні часи (то улюбленці народу, то зрадники), замовчувані або надто розхвалювані радянською владою, чи тепер, але... От спробуйте поговорити про це! Зась! Особливо якщо навіть тінь Сталіна досі висить у того сусіднього народу (маю на увазі нас), як опудало для сусіда (маю на увазі Польщу)... або ж іншого для них несамоусвідомленого, незнищенного, а відгодовуваного фетиша – Бандери, колишнього громадянина Польщі. Та й скільки таких. Вже не кажучи про інших, не таких «конфліктних». Наприклад, львів’ян, які навіть львів’янами не можуть мислится як свої, як українці. Хоча от той же Щигел нас переконує, що Кафка для чехів – чеський письмен ник.
Але ж і українському народові теж потрібне щось, що б живило його гідність, почуття самовартості, вказувало ті шляхи, що можуть розцінюватися як оптимальні – чи в бізнесі, чи в мистецтві, чи загалом культурі. Чи нема на чому зупинитися окові, щоб не видалося комусь ворожим і націоналістичним?
Ну і ще одне, можливо, ще більше позначене відчуттям кон’юнктурності.
«Коли в Чехії впав комунізм...» (і багато подібних висловів). А в Чехії був комунізм? А в Польщі був комунізм? Певен, що Маріуш Щигел вчив те, що стосувалося цих понять у навчальному закладі. І знає, що навіть у Радянському Союзі комунізму не було. Його тільки «будували».
Про що то я? По-перше, про типовий журналістський штамп того ж таки пропагандистського типу, який стосується не стільки ідеї, скільки режиму. Одного разу читав у нашому підручнику з політології щось на заразок «минула ера комунізму».... Або ж трактування історії суспільства, яка знову ж таки виходить із критерію «переходу власності на засоби виробництва», тобто у якій після капіталізму повинно йти що? Очевидна побутова плутанина із емоційним ставленням до минулого, і точним трактуванням понять у суспільних взаєминах. Власне, все більше дратує надто часто застосовувана, типово під лаштована «під захід» штампована напоказ нелюбов до минулого і до себе в минулому.
Цілком виправдана нелюбов – я це розумію і підтримую – розумній людині не може подобатися ера брехні і фальшу і своя слабкість у ній.
Але ж не на топтанні ідей і чистоти прагнень. Навіть власних. Навіть задля того, щоб сподобатися. Тоталітарний режим, збудований на сплюндрованій ідеї, вартий гніву і покарання, але не сплюндрована, згвалтована ідея. Нащо ґвалтувати її далі, навіть якщо досі ті партії і партійки називаються комуністичними?
Правду кажучи, мені раптом стало цікавим відшукати щось реальне і подумати щодо долі, наприклад, «ворога» Польщі, польського громадянина (як це тоді було), галичанина, письменника і журналіста, прихильника радянської влади і «ланцюгового пса» радянської влади (а може і ні), яка скоріше за все його і вбила... – Ярослава Галана. Або про Василя Бобинського, того ж таки «комуніста», знищеного радянською ж владою.
Зрештою і неподібних фігур, про яких ми теж знаємо чимало легенд, фальшувань, вигадок, та й правди, в яку не віримо – із навіть колишніх дисидентів. Знову ж таки, наприклад, уже покійний Михайло Осадчий, якого вже забувають за політичними особами. Літератора, колишнього дисидента, який категорично відмовився брати участь у сучасній політиці.
Чому, що від чого, як? Де правда?
Ось і на таке наштовхує читання Маріуша Щигела.
Зрештою, почитайте самі.
Може я перебільшую?