Статті, блоги

Тетяна Череп-Пероганич: «Треба поважати себе, як поета, щоб і інші поважали»

Розмовляла Еліна Заржицька | 06.12.17 8:53:03

Для мене поняття «Жінка-Українка» та «Тетяна Череп-Пероганич» практично стали синонімами, бо завдяки мистецькому Порталу «Жінка-Українка», співзосновницею якого є Тетяна, творчі люди дружно зібрались під єдиний «дах». Адже відтепер на Порталі можна знайти багато цікавої, корисної і важливої інформації про творчу інтелігенцію України.
А втім, вона встигає все – ця жінка з теплою посмішкою й добрими очима. Її активна громадська позиція не заважає їй творити, кохати, дружити...

---

– Тетяно, будь ласкава, розкажи, звідки береш теми для своїх поетичних творів. Це – як блискавиця чи доводиться їх довго обдумувати?

– Теми підказує життя. Я журналіст за фахом. Хоч нині і працюю в піарі та комунікації, але ж до цього були газети, журнали і навіть телебачення. А це – життєві долі, життєві ситуації, одним словом, маса тем для літературної творчості.
Нині поезії пишуться все менше. Захопилася драматургією, написала повість для підліткового віку, є трохи короткої прози. Робота забирає багато часу, а ще маленький хлопчик, якому зараз треба багато маминої уваги. Часто чую про те, що письменник повинен писати кожного дня. Але в мене супротив викликає саме слово повинен, бо вважаю, що я взагалі нікому нічого не винна. Мені в цьому плані більше підходять слова: хочу – не хочу, можу – не можу.

– А чоловік не підказує теми?

– Ні, не підказує. Він надихає на творення чогось, любовної лірики, приміром. :)
Знаєте з чим стикаюся постійно на роботі – от чи якесь привітання треба підготувати до свята, чи кого з колег з Днем народження привітати – і зразу: «Тань, ану кинь нам пару віршиків, що тобі вартує їх написати». Я тоді відповідаю, що віршиків. На жаль, не пишу. Звертаються, мовляв не за адресою. Не ображаються, просять потім ще, але вже інакше).
Треба поважати себе, як поета, щоб і інші поважали. Бо у нас як часом буває. Запрошують на фестиваль артистів і поетів. Виступи артистів передбачають кошторисами, а поетів – вважають, що їм досить запрошення. А де в цьому логіка. Хіба є різниця між тим, хто підходить до мікрофону, хіба що, звичайно, в силі таланту.

– Але впевнена, що дитячі вірші написані під впливом спілкування з синочком...

– З меншим синочком. Коли ростила старшого, дитяче не писалося. А от перед народженням молодшого Богдана, вірші прямо лилися з мене. Та й зараз частенько пишуться. Ми от якось гуляли восени в парку. Він заліз на дерево, а назад – ніяк. Я його поки знімала, кілька рядків в голові занотувала. :)

На вербичку я заліз –
Глянути згори щоб вниз.
Як же з дерева назад?
Затрусилися коліна...
– Порятуй, матусю, сина!
А то буде синопад.

– Кумедні вислови маленького розумника ти часто-густо виставляєш на фейсбук. А не плануєш зібрати їх у збірничок, на кшталт «Від 2-х до 5-ти»?

– Ой, він у нас такий розумничок. Виважений, розсудливий – весь у татка  Кожного дня чимось дивує. Я часто щось публікую з почутого в себе на сторінці у Фейсбуці і часто мені пишуть в коментарях – видавайте книжечку. Ще поки збиратиму. А там час покаже. До речі, зі свіженького.
Нагримала на нього, що не збирає іграшки після гри. Машинки, олівці, запчастини від конструктора по всіх кімнатах.
– Мені це набридло. Зберу і повикидаю все геть.
– Ой, мамо, – у відповідь мені Богдан. – З жінками так важко порозумітися…

– Дитяча тема – окрема тема. А що стосується суто жіночих тем... Як виникла ідея написати про Квітку Цісик? Чому саме про неї?

– Я її відкрила для себе в досить зрілому віці, щоб відчути і зрозуміти. Багато читала для себе. В одному журналі натрапила на статтю про її практично останні дні, тугу за тим, що відчуваючи прихід останніх днів, вона так і не зможе ще раз побувати на Україні. Тоді подумала, от чому так. Ми народилися й виросли, й живемо на цій благодатній землі, а чи любимо її так, як любила її Квітка?! В цих думках і народилася п’єса.

– На камерній сцені ім. Сергія Данченка Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка в Києві відбувся прем’єрний показ моноспектаклю «Я − Квітка...» за музичною п´єсою-монологом «Квітка Цісик. Туга за Україною». Скажи, чи радився з тобою режисер? І хто писав/підбирав музику?

– Режисер моно вистави Валерій Нєвєдров – Народний артист України. Головну роль зіграла чудова актриса театру ім. Івана Франка Вікторія Васалатій. Пісні вона виконувала під час вистави під гітару сама. Акомпонував їй відомий рок-музикант Юрій Кондратюк. Я не була на жодній з репетицій. Для мене вся моно вистава – суцільна, але неймовірно приємна, несподіванка. Та ми постійно тримали зв’язок з паном Валерієм, зустрічалися, спілкувалися в телефонному режимі. Дещо довелося змінити, дописати, чи переписати. Прем1єра відбулася. Тепер треба чекати, коли театр візьме п’єсу у свій репертуар. Там є певні процедури, через які треба ще пройти.

– На твої вірші написано багато чудових пісень. Чий музичний презент був найоригінальнішим?

– Я всі пісні створені на свої вірші люблю. Дякую композиторам Івану Пустовому, Віктору Ліфанчуку, Василю Сторонському, Леоніду Нечипоруку. Геннадію Володьку, Юлії Григорук, Діані Овсянниковій, Наталії Зіньків, Юрію Старчеводу та багатьом іншим. З крайніх текстів, які звучать нині в душі, це «Колискова для коханого». Яку виконує народна артистка України Світлана Мирвода, та дитяча пісенька «Теплі мамині казки» - співають сестрички Палієнко.

– Більшість композиторів – чоловіки. Знаю, що музикантам притаманно захоплюватись не тільки творчістю авторки, але й нею самою. Чи не ревнує пан Юрій (чоловік Тетяни. авт.)?

– Наш шлюб будується на довірі, а там де є довіра, нема місця ревнощам.

– А що взагалі можеш сказати про відносини у родині? Буває, жінки радіють, коли чоловік ревнує, спеціально наражаються на з’ясування відносин, вважають: «Якщо ревнує, значить кохає». Яка твоя думка?

– Невже є сьогодні такі нерозумні жінки?  Тоді ще треба додати «б’є значить любить». Якщо ревнує, значить не впевнений в собі. Або сам робить те, в чому підозрює. Мені такий чоловік не треба. Мені треба такий, який зараз біля мене. Мудрий, цілеспрямований, діловий, і водночас – турботливий, люблячий, всепрощаючий. Бо хіба запорука міцного шлюбу це не коротка пам’ять?! 

– Твій старший син вже має дівчину. А на чиєму боці буваєш, коли дізнаєшся про якісь суперечки? Підтримуєш майбутню невістку чи сина?

– Так, Віталій два роки живе громадянським шлюбом з чудовою дівчиною Мариною. Вони чудова пара. Ми бачимося не так часто, як мамі б хотілося. Але може це й добре. Я практично не знаю їхніх особистих проблем, вони мене від цього бережуть, але я знаю про всі їхні спільні успіхи, які мене неабияк тішить. Щодня дякую Господу за чудових дітей і прекрасних людей поруч.

– Яким ти бачиш майбутнє? Своє, твоєї родини, України?

– Мирним. Поки не закінчиться війна, хіба може бути щось добре. А війна це ж не тільки кулі на сході, це не зовсім проста ситуація на заході країни, це ж і вороги в центрі столиці, які всіма інформаційними та й не тільки методами намагаються знищити нас як націю. І отут письменницьке слово – найпотрібніша зброя.

– Дякую! Сподіваюсь, що твої побажання здійсняться.