Статті, блоги
Світлана Талан: Я з тих жінок, які в будь якому віці вірять у непереможну силу кохання
Розмовляла Еліна Заржицька | 18.11.17 16:12:39
Ця жінка встигає все: бути дбайливою жінкою, люблячою мамою, вести активну громадську діяльність і – головне писати романи, які користуються не абиякою популярністю. Здогадались, про кого я? Так, звичайно, це – член Національної спілки України, Золотий письменник України Світлана Талан. На цьогорічному Форумі видавців вона презентувала значний творчий ужинок – два нові романи – «Спокута» та «Ракурс».У своєму напруженому графіку письменниця вишукала час і для вас, шановні друзі та читачі.
– Світлано, про що твої романи?
– Роман «Ракурс» - це спроба подивитися очима двох героїв на одні й ті ж самі події 2014 року. У ньому невигадана розповідь про долі людей, про їх надії і втрати, про силу волі та боротьбу, вічне шукання істини й непереборне бажання жити. Це книга про найболючіше – про війну, яка проходить крізь серце. Роман «Спокута» - інший. У ньому йдеться про те, що люди часто мають спокутувати гріхи своїх предків. Ця книга про сімейні зв’язки, складні взаємини, переплетіння доль, про надію на краще і силу любові.
– Знаю, що ти ведеш власний блог, проводиш зустрічі (ще й на виїздах), а нещодавно тебе обрано заступником голови обласної організації НСПУ... ще й вдома треба чоловіку й сину час приділити. Коли встигаєш писати?
– Між цими справами й пишу. Якщо серйозно, то мені дійсно бракує часу для роботи над романами. Раніше писала в основному ночами, коли ніхто і ніщо не відволікає, а потім щось змінилося. Що саме – не могла довго зрозуміти. Бувало, що звечора сідаю за роботу і відчуваю, що писати можу, але не так, як хотілося б. Таємницю допомогла розкрити знайома письменниця, яка спитала мене: «Коли наразі відкривається твоя бібліотека?» Жінка пояснила, що для написання окремого твору є свій час. Наприклад, ти не зможеш писати ввечері, коли двері твоєї бібліотеки відчиняються вранці. І справді, роботу над новими двома книгами я починала о дев’ятій ранку, моя бібліотека зачинялась о дев’ятій вечора і всі спроби почати працювати іншим часом були марні. На черзі наступний роман і я вже знаю, коли можна прийматися за роботу над ним.
– Про те, що написанню передує копітка робота зі збору матеріалу, ти вже колись розказувала. Але цікаво, як відбувається твоє «знайомство» з персонажами? Чи одразу вони розкривають тобі свої таємниці? Чи спершу приховують щось, навіть ім’я?
– Буває по різному. Зазвичай, люди приймають рішення самі, вирішуючи що хочуть розповісти, а про що промовчати. Іноді вони стають прототипами, не підозрюючи про це, і коли прочитають книгу, то кажуть мені, що у герої роману пізнали себе. Часто використовую випадково почуті цікаві історії, щось додаю своє, поєдную в одному творі людей, які були не знайомі у реальному житті. Був лише один випадок, коли майбутній герой мого роману розповів свою історію до половини, а потім відмовився. Не засуджую його, кожен має право на власну думку та дію, намагаюсь зрозуміти людину.
– Який строк тобі потрібен, аби написати роман? Бо цьогоріч ти привезла на Форум їх аж два...
– Найважче запитання, яке мені часто ставлять. Дивлячись, що мати на увазі. Час від задуму до останньої крапки у романі? Чи рахувати час виношування у собі образів, без чого не приступаю до роботи? Чи враховувати роботу над вивченням додаткового матеріалу, який буде використаний у книзі? Чи відносити час зустрічей з прототипами героїв до часу роботи над твором? На мою думку записати готовий, виношений, продуманий до дрібниць роман за готовим планом не так вже й довго, а ось вся підготовча робота займає чимало часу.
– Всі твої герої – пересічні громадяни, які часто-густо перебувають у складних психологічних або матеріальних умовах і їм доводиться виборювати своє щастя. У багатьох читачів складаються враження, що ти пишеш саме з них...
– Так, мої герої – люди, які поруч з нами. Іноді здається, що у них звичайне життя, а якщо придивитися пильніше, можна розгледіти багато цікавого. Коли я презентувала роман «НЕвурдалаки» про дітей війни, то багато жіночок похилого віку питали мене звідки я дізналася про їхнє життя. Після виходу «Оголеного нерву» у героях роману багато хто пізнав себе і це не дивно – роман був написаний про життя людей нашого міста, є збірні образи. Якось одна жінка сказала, що її мати дізналася правду про те, чим займалася її донька під час окупації міста. «Я здогадувалась, - сказала вона жінці, - а після прочитання роману тепер знаю напевно». Життя настільки багатогранне, що історії людей і вигадувати не потрібно, треба лише придивитися і їх побачити.
– Налагодити життя або переборювати негаразди твоїм героям допомагає кохання. А сама ти віриш у кохання з першого погляду?
– Я з тих жінок, які в будь якому віці вірять у непереможну силу кохання. Не вірю, що «злюбиться», кохання або є, або його немає. А кохання з першого погляду… Вірю у нього і це дар, який не кожному дано.
– Втім, кохання коханням, а от що стосується любові... Що чи кого ти любиш?
– Багато що і кого. Моє життя наповнене любов’ю до всього живого. Люблю природу, яка надає мені життєві сили. Безмежно люблю річки та озера, тумани, ранки, нічне небо, весну, осінь... Скільки себе пам’ятаю, завжди поруч жила якась тваринка чи пташка. Було врятоване та вигодуване білченя, коти, цуценята, галка, яка любила музику, ворона зі зламаним крилом, рибки, черепахи – всіх не перерахуєш, хоча кожного з них пам’ятаю й досі. Якось підібрала напівживе цуценя добермана, люди думали, що вбили, а воно вижило. Дік прожив у мене десять років і всі роки ми жили у любові одне до одного. Взагалі, люблю життя!
– На Фейсбук ти виставляєш багато світлин із рідними. Але є багато фото з величезним собакою. Це твій улюбленець?
– То наш коханчик алабай. Надзвичайно розумна собака! Він у нас з півторамісячного віку. Більшість часу я проводжу з ним вдома, розмовляю з ним, щось розповідаю. Команд не даю – він член нашої родини і так все розуміє після того, як багато часу з ним спілкуюсь. Він також зі мною розмовляє, щось розповідає, іноді разом співаємо – я навчила!
– Ти з таким захопленням розповідаєш про Деміра. Не з’являлось думки зробити героєм роману не людину, а тварину? Ну от, собаку, наприклад. Пам’ятаєш про білого Біма з чорним вухом?
– Дуже хотілося б! Мені здається, що й вийшло б непогано, але не можу. Занадто чуттєва. Мій доберман Дік помирав у муках, він плакав і кричав людським голосом, а я нічим не могла зарадити. З того часу минуло понад десять років, а я і досі плачу, коли те згадую. Понад три роки тому здружилася з голубом, про нього (Самотній Голуб) писала у романі «Оголений нерв». Наразі він зник і я у розпачі, мені його бракує. Якщо почну писати книгу про тварину, то сама ж потону у власних сльозах.
– Ну, то справа кожного автора – про кого й про що писати. Цікаво, як реагують на твої романи критики. Бачила одну не дуже доброзичливу рецензію. Твоя реакція?
– Критика буває різна, вона потрібна і я можу погодитися з нею чи ні, але до уваги сприймаю. Я бачила ту саму недоброзичливу рецензію, коли її автор не робить аналіз твору, а переходить до образ автора. Вважаю, що то замовна стаття. Це той випадок, коли такі рецензії пишуть за непогану оплату, а замовник – людина заздрісна. Це погана риса, бо заздрість рано чи пізно зжирає людину зсередини.
– Сама не збираєшся писати критичні статті?
– Критичні статті цілеспрямовано писати не збираюсь, хіба щось припече. Мені вистачає блогу «Інформаційний супротив Світлани Талан», хоча й на нього часу не вистачає. А ще є дитячі казки, які іноді приходять і не дають спокою. Нещодавно взагалі наснилася частина нової казки з героєм, про якого я не чула і навіть не думала, але він вже є! І навіть має своє ім’я. Як тут не написати продовження?!
– Публіцистика не заважає художній літературі? Тобто, не боїшся зіпсувати свій «фірмовий» стиль? Чи навпаки, одне іншому допомагає?
– Ні, мені публіцистика не заважає, навпаки, допомагає вдосконалюватися. Ніколи не любила тиху буденність, хочеться різноманіття у житті і творчості, хочу спробувати себе у різних направленнях літератури. Другий рік поспіль маю свою рубрику у всеукраїнському журналі «Бористен», де пишу публіцистичні статті про життя Донбасу та людей нашого регіону. Приємно, що статті привертають увагу не лише читачів в Україні, але й за кордоном – про це свідчать листи, які звідти надходять. Для мене ця публіцистика як літопис сьогодення, бо те, що сьогодні відбувається на Донбасі завтра вже стане історією.
– Зараз працюєш над чимсь новим або взяла «тайм-аут»?
– Як можна відпочивати, коли чекають читачі і герої роману рвуться до них? Завжди у мене готові три сюжети наступних романів, а зараз є вже четвертий. А ще дві казки… Вранці молюся і прошу Всевишнього дати мені сили та час.
– Дякую за відверті відповіді. Нових творчих успіхів та натхнення, Світлано!