Статті, блоги
Елла Леус: Героїв можна придумати. Але деякі приходять до письменника самі...
Розмову вела Еліна Заржицька | 04.10.17 21:21:23
Майже кожен день в інтернеті, на літературних (чи просто інформаційних) сайтах можна знайти поради від літературознавців, мовознавців, видавців, журналістів, письменників, політиків або й акторів, музикантів, співаків (список можна продовжувати безкінечно), які нові книги треба читати – це й «гарячі» десятки, й «зимові» двадцятки, літні... ех, чого тільки немає!І кожен пропонує своє – або те, що читав і воно прийшлося до смаку, або те, що навіть не читав, але похвалили друзі, знайомі, або й те, про що дізнався в результаті опитування.
Втім, важко рекомендувати якусь літературу пересічному читачеві – смаки у всіх різні. Але дивує, що й досі до жодного списку рекомендованої літератури не увійшла трилогія «Сфери», яка належить перу талановитої письменниці з Одеси Елли Леус.
– Елло, привіт! Ідея зробити з тобою інтерв’ю з’явилась саме після прочитання останньої книги трилогії. Твої тексти настільки ж сильні, наскільки й прості. Перша книга трилогії «Кат» – вийшла друком у 2013 році. Але події, в ній описані, є ніби передбаченням самої Революції Гідності. А звідки взагалі взялись герої? Особливо головний герой – Кат?
– Питання складне і просте одночасно. Героїв можна придумати. Але деякі приходять до письменника самі. З такими завжди важко. Вони діють самостійно, не питаючись. Але такі вдаються найбільш довершеними і яскравими. Кат якраз з таких непідкорених. Та й майже всі персонажі трилогії з цієї ж когорти.
– Ось таке непрофесійне питання: тобі було жаль «вбивати» головну героїню – кохану дівчину Ката? Чи не виникало бажання залишити її в живих?
– Що поробиш, закони жанру. Та й довершеність образу диктує саме це. Вона є сама жертовність. Таке часто буває в житті – людина гине, але залишає по собі щось цінне. Трилогія взагалі за великим рахунком про неосяжність пам’яті, як прояву круга сансари. До того ж, не треба засмучуватись: інші героїні наслідують Ію, інтерпретуючи її характер.
– Цікаво, чи не уособлюєш ти себе з кимсь із героїв? Або когось із своїх знайомих/родичів?
– Та ні. Прообразів майже нема. Вони всі винятково особливі. Але письменник завжди переробляє свій власний досвід. Тому вимушений наділяти персонажів деякими рисами, вчинками, словами, притаманними живим людям чи йому самому.
– А що підштовхнуло тебе взагалі написати саме такий текст? Описувати такі важкі й сумні події? Згадую, що твої тексти хтось із чоловіків-письменників назвав «суто чоловічими». Хоча, аналізуючи останні книжкові новинки, бачу, що саме жінки найчастіше торкаються психологічно болючих тем – Голодомору, вбивств на Майдані, окупації Криму, бойових дій на територіях Луганської та Донецької областей...
– Бо це болить. І буде боліти завжди. Від цього не позбутися. А жінці мабуть болить найбільше. І війни у жіночому серці значно менше, ніж у чоловічому.
– Скажи, а коли виникло бажання на поєднати книги в трилогію? Наскільки важко це було зробити?
– Коли закінчувала писати другий роман «Антипадіння». І саме тому, що однаково хвилює і сьогодення, і історичні трагедії. Генна пам’ять поєднується з моєю особистою пам’яттю, як в трилогії поєднуються оповіді про давні часи з сучасним наративом. Ще є одна причина для цього. Філософія цих творів іх поєднує.
– Яким чином ти визначала жанр романів? Радилась із видавцем чи зробила це сама?
– Мені сказали, що це антиутопії. Втім, другий роман дехто визначає романом-колізією. Третій, «Сфери», я визначила для себе романом-метафорою, бо там метафори всюди – в образах, в стилістиці, навіть весь твір є метафорою устрою світів. Але мій перекладач і видавець видатний український письменник Володимир Шовкошитний визначив третій роман трилогії романом-андрогіном. Це коли всі події відбуваються одночасно, тобто немає хронології. Може воно й так. Скоріше за все. Взагалі цей текст дещо незвичний для читання і не легкий. Я це досить добре усвідомлюю.
– Як колега по перу розумію, що письменство в нас лише хобі. Але дізналась, що це зацікавлення в тебе не єдине, є ще одне – дуже цікаве. Ти збираєш ляльок. А з чого почалось це зацікавлення?
– Якщо мати на увазі, що ми письменством не заробляємо на життя, то літературна творчість дійсно здається хобі. Проте це серйозна фахова робота, яка потребує багато часу та уваги. Як то кажуть, три персти працюють – все тіло болить. Особливо це стосується прозаїків, романістів. А захоплююсь я багато чим. Люблю старі книжки, вони чарівні на дотик, на запах. Та й нові люблю не менше. Назбирала велику кількість альбомів з образотворчого мистецтва. Вже вдома обмаль місця для життя – бо книжки та ляльки. Ляльки для мене мають сакраментальне значення. По-перше я вважаю, що лялька неодмінно має почуття. Звісно не такі як людина, може якісь примітивніші, але… В трилогії «Сфери» ляльки та ритуальні голови тсантса відіграют важливу роль. Одна з головних героїнь майструє ляльок.
– Якось ти обмовилась, що й майструєш їх власноруч. Сама навчилась чи курси якісь закінчувала? Які матеріали використовуєш для створення іграшок?
– Щоб відчути, як це бути хоча б трошки майстром, я пройшла в свій час майстер-клас і зробила три інтерʼєрні ляльки з паперклею. Ще дві недороблені. Ніяк їх не вдягну. Втім, може так їм треба бути не зовсім довершеними. Звідки я знаю? Я так і не стала справжнім лялькарем. Того не було в намірах. Але кожне з моїх далеких від ідеалу творінь неповторне і непередбачуване. Особливо люблю свою ляльку-скульптуру за мотивами обличь Модильяні. Зветься Творець. Такий мрійник-графоман з пером у руці.
– Скільки ж у тебе таких красунь? І де їх зберігаєш?
– Всі живуть вдома. Їх біля двох сотень. Але багато дуже маленьких. Тож, поміщаємось якось. З жодною не хочу розлучатися. Нізащо.
– Чи є якийсь зв’язок між письменством та ляльками? Може, вони є втіленням деяких твоїх героїв?
– Це все кропітка робота над образом. Ліплення – це щось на кшталт тренування для митця. Ще б додати пару-трійку годин у добу, бо бракує часу… Щодо героїв – одна з трійці готових ляльок – індіанець Вінниту – герой моїх оповідань зі шкільних років. У всякому разі схожий. Я дуже полюбляла писати на тему Дикого Заходу. Пройшло майже сорок років. Нажаль жодного тексту не зберіглося. Вони напевно трансформувалися в ляльку. Вона вийшла чудовою. І скульптурні частини, і вбрання. Все працює на характер мужнього воїна з племені делаварів.
– То, може, має сенс поринути у спогади й реанімувати цього симпатичного мужнього героя, взірець шляхетності, сміливості й доброзичливості? Екзотика завжди користується величезним попитом. Ти про це не думала?
– Якісь риси використаю з часом. Але вестерни писати зовсім не планую. Разом з юністю пройшла і неприборкана романтичність. Можливо десь у фантастиці знадобиться. Наприклад, в новій моїй повісті «Собачий тупік» в сучасній Одесі живуть і функціонують патриції, плебеї та раби. Враховуючи, що я полюбляю такі незвичні речі, чом би не поставити індіанця в якесь незручне драматичне становище? Майже евріка! Терміново треба записати в нотатник ідей для майбутніх творів.
– Дякую за цікаву бесіду й зичу нових творчих успіхів!
– Навзаєм, Еліно.