Критика, рецензії

Книга-скандал, або Голосні заяви «Ми — Європа» не такі вже й правдиві

Софія Філіпчук | 27.09.17 14:02:49

Книга Лариси Денисенко викликала цілий фурор емоцій в українських моралістів. «Майя та її дві мами» обурила та сколихнула непідготовлену частину публіки. Все було б добре, якби книга не розраховувалась на аудиторію 6+. Це настільки обурило суспільство, що письменниця навіть отримала немало погроз.

---

Така неадекватна реакція яскраво показує, наскільки наше українське суспільство не готове до такого контенту, наскільки «сучасні» мами оберігають своїх дітей від реалій світу, хоча від алкоголю, цигарок та матюків, на жаль, не можуть.
На кожному кроці у нас чути, як заклинання: «Ми вступили в Євросоюз! Ми – Європа! Європейці!». Вибачте, а ви впевнені, що вступили саме туди? Наші люди не готові до таких книжок, вони не готові бачити чоловіків, які тримаються за руки на вулицях, чи переодягаються в жінок, не готові говорити про секс, інтимні хвороби та ще досі називають темношкірих «неграми». Соромляться слів «геморой» і «матка», зате ніхто не червоніє, коли «урізноманітнює» свої розмови нецензурною лексикою.
Книга «Майя та її дві мами» про 17-тьох дітей, різних з різними історіями, іменами, батьками і одною вчителькою. Софійка перша і Соломійка близнючки. Їхні батьки не можуть мати дітей, тому «їм допомогли наука і лікарі». У Софійки другої біологічна мама живе в Австралії, а сама дівчинка живе з татом і мачухою, але доброю, не такою, як у казках. Данилко не має тата, батьків Кирила позбавили батьківських прав, Аксана не Оксана, як часто переінакшували, Тая і Левко рідні брат і сестра не за кров’ю, а за душею, у Раїси моноброва, до Петра на збори приходить старша жінка роду, а ще є Майя, і в неї дві мами. І це не всі історії. Кожен із цих дітей вже отримав свій дорослий досвід у такий ще малий вік, але пані Юлія вчить, що не можна сміятись з брови, схожої на пташку, або перекручувати чуже ім’я, адже ми ті, хто ми є, такими народились і всі рівні.
Ця книга – не провокація і не пропаганда, вона про нетрадиційні сім'ї, в яких є любов і розуміння, в яких батьки (навіть якщо це дві мами) створюють родинний затишок та оточують нащадків теплом. Книга про те, що в дивних сімействах також народжуються діти, які заслуговують на турботу й ласку так само, як і вихідці з "нормальних" родин. Всі дітки повинні бути бажаними, і те, що засуджується суспільством, не повинно заважати їм жити без комплексів, адже ніхто не може вибрати собі рідних.
Хіба маленька людина винна, що її батьки вже не кохають одне одного, або що мама покохала іншу жінку? Чому цій крихітній, ще не сформованій, особистості суспільство нав'язує комплекси, які супроводжуватимуть її протягом життя? Чому люди не заспокояться, не припинять втручатися в чужі родини і не почнуть будувати власне щастя? Чи багато традиційних сімей зараз є щасливими? Чому телепередачі «роблять» рейтинги на темах про насильство в сім’ях, про те, що батькам байдуже, як ростуть їхні нащадки, або про те, що дорослі ніяк не можуть розділити не тільки майно, а й власну кровинку? Зараз це вважається нормальним?
То чому сім'я, яка хоч і не відповідає канонам так званих моралістів, але в якій панує любов, у якій дитина оточена теплом, отримує таку хвилю критики? Головна ідея книги - це донести читачеві те, що малеча, народжена двома мамами, є такою ж, як інші дітки, що вона є така, як всі, й це не повинно ставати предметом насмішок однолітків.
Ніхто не розповідає нашим дітям про такі сім'ї, тому вони бояться невідомого, а коли людина чогось не знає, їй здається це диким, неправильним, таким, що загрожує її зоні комфорту.
Лариса Денисенко пише не фантастику, де розповідається про страшних демонів, які висмоктують душу, вона розповідає про реалії сучасного світу, які не зустрічаються на кожному кроці, проте оточують нас. Батьки не говорять зі своїми дітьми про секс, про штучне запліднення, про лесбіянок, і тому діти сприймають це в майбутньому, як Волан-де-Морта в «Гаррі Поттері», тобто, як те, про що страшно говорити.
Але суть не в тому, публічно це, чи ні. Воно існує навколо. Нас оточують геї, трансвестити, бі-сексуали, які не приховують і не соромляться цього. В інстаграмі є мільйон відео, де чоловіки фарбують волосся, роблять make up, мільярд фото оголених жінок. І питання не в тому, чи це нормально, а в тому, як сприймають це люди. Ви хочете сказати, що дядя Толік, який «важко працює» і вже давно не кривиться після випитої склянки самогонки, подивиться відео, де чоловік малює червоним губи, і просто промовчить?
Насправді, коли нашій людині, сказати правду, такою, яка вона є без магічної золотої присипки, без страз і без інших прикрас, вона злякається не тому, що «в Радянському Союзі сексу не було», а тому, що ми не готові до «такої» чесності, це занадто важко для сприйняття «бабі Мані». На те, що в Європі реагують нормально, в нас ще досі плюються. Ми вже не СРСР, але ще й не Європа.
Отже, що ж робити з чесними творами, які викликають обурення? Треба писати їх і про них, але подавати м’яко, можливо, під вершковим соусом, щоб наші люди могли адекватно це сприймати.