Критика, рецензії
Вірогідні пригоди письменника-сатирика Михайла Співака у світовій літературі
Марсель САЛІМОВ, член Міжнародної літературно-мистецької Академії України, заслужений працівник культури Башкортостану, лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф» Українською мовою переклали Ярослав Савчин і Сергій Дзюба | 21.09.17 21:50:06
Михайло Співак. Неймовірні пригоди дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського в Іспанії : Сатиричний роман. – Канада, Торонто: журнал «Новый Свет», видавництво «LitSvet»; Україна, Київ-Чернігів: Міжнародна літературно-мистецька Академія України, 2017.Пригоди зазвичай бувають незвичайними. Чи зовсім – неймовірними. Але це найчастіше, а то і майже завжди – у фантастиці або в сатирі. А в реальному житті – зовсім не так… Все – дуже просто. Закономірно і природно. Без усяких пригод. Подумайте самі: хіба ми можемо назвати неймовірним той факт, який тільки підтверджує те, що повинно було статися обов'язково?
А що, власне, сталося?» – запитаєте ви. Та нічого начебто незвичайного, неймовірного – просто оцінили талант за заслугами! Хоча це у нас не так-то просто. І не так уже часто трапляється. Особливо серед наших братів-сатириків. Адже здавна так повелося, що сатириків не люблять не лише власні герої, так би мовити, кровні вороги, але навіть їх заздрісники. І, як правило, вони завжди і скрізь сунуть свій ніс, щоб по-всякому завадити майстрам гострого пера спокійно жити і творити. Господи, навіщо я це говорю?! Це ж прописна істина. «У всі часи люди заздрили одне одному. Якщо комусь ставало занадто добре, то сусіди почували себе обділеними. Щасливчика били і усяк йому пакостили, а коли життя того ставала нестерпним– у інших відлягало від серця». Так написав Михайло Співак, відомий письменник-сатирик, що мешкає в Канаді, у своєму романі «Неймовірні пригоди дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського в Іспанії».
Саме за цей твір автор отримав «Діамантового Дюка», ставши переможцем в Міжнародному літературному конкурсі імені де Рішельє(м. Одеса, Україна – м. Франкфурт-на-Майні, Німеччина). Крім того, письменника нагородженопочесною міжнародною медаллю Лесі Українки.
Взагалі, Михайло Співак – відомий, як щирий друг України. Він друкує в Канаді твори українських письменників, із задоволенням спілкується з ними, активно популяризує українську літературу. Взагалі, Михайло цілком згодний із нашим приятелем, знаним українським письменником Сергієм Дзюбою, що політики, на жаль, нерідко роз’єднують народи, а от хороша, високохудожня, талановита література – навпаки об’єднує людей!Михайло Співак, академік Міжнародної літературно-мистецької Академії України, – саме з тих, хто нас об’єднує. Він – справді великий подвижник і щира, чудова людина! Про таких кажуть – добродій, від слів «добро» і «діяти». Безперечно, це – про Михайла Співака. Відверто кажучи, я також розділяю його переконання щодо літератури, її дуже важливої місії, особливо в наш складний час. Тож друзі в Україні у мене – прекрасні!Взагалі, так і має бути. Як і мій обдарований колега Михайло Співак, я щиро люблю Україну, її гостинних і працьовитих людей, мальовничі краєвиди, співучу українську мову!
Але повернемося до новоїкнижки Михайла Співака.
«– О, щастя! Мені було бачення. Довгожданий Месія явився до нас! Я і помислити не міг, що він заговорить особисто зі мною! Хвала Всевишньому, що він послав тебе сюди! Дозволь мені припасти губами до твоїх священних підошов і торкнутися янгола, який супроводжує тебе у вигляді цього високоповажного мавра!»– такими словами зустрічає торгівець ювелірними виробами головних героїв роману, наших сучасників – батька і сина, що фантастичним чином з'явилися в Іспанії XI століття. Від неймовірного щастя він падає на коліна, заливаючись слізьми непідробної радості. Та ба. Місцеві жителі стали показувати пальцем на незнайомих мандрівників з XXI століття, що прибули до них коридорами часу під виглядом дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського, йна торгівця ювелірними виробами, що валяється в пилюці. «Якби він ридав побитий, то на них ніхто не звернув би уваги, а сльози щастя викликали невдоволення і заздрість», – робить висновок автор. І він правий.
А ось «сльози щастя» автора з приводу його нагородження престижною літературною премією анітрохи не викликали у мене заздрощів. Може, тому, що у мене самого є така нагорода? О, ні! Крім щирої радості за творчі успіхи зовсім ще молодого, в порівнянні зі мною, колеги по сатиричному цеху, нічого я не відчуваю. І цей новий роман мого далекого-близького брата по перу я прочитав із задоволенням!
Михайла Співака як письменника-сатирика знаю давно. Свій літературний шлях він розпочинав з гумористичних оповідань, написаних в період проходження військової служби в танковій бригаді Армії оборони Ізраїлю. Ці смішні історії послужили потім основою для сатиричного роману «Тилові щури, або Армійська одіссея Сьоми Шпака» (2008). Читач дізнається про устої тилових частин із розповіді молодої людини, репатріанта з Росії, призваного на службу в одиніз підрозділів. Сьома не воював, не здійснював ратних подвигів у дусі барона Мюнхгаузена. Однак він – цікавий і смішний, як і головні герої сатиричних романів «Пригоди бравого солдата Швейка під час світової війни» Ярослава Гашека чи«Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкина» Володимира Войновича. Звичайно, головний герой сатиричного роману Михайла Співака успадкував від автора не біографію, а знання специфіки і курйозів армійської служби в Ізраїлі. «Не судіть мого героя занадто суворо, – просить автор читачів. – Він – непоганий хлопець, хоча, як то кажуть, сам собі на думці…».
А ось інший роман Михайла Співака («Дебошир», 2010) – про далеко не смішні події. З приходом окупантів у червні 1941-го року в глухому селі на Житомирщині все круто змінюється – мирні сусіди стають непримиренними ворогами…Звісно, зараз – мова про іншу книжку, однак просто не можу не згадати про цей глибокий, яскравий твір свого колеги, який зумів так тонко, неупереджено висвітлити трагічні події нашої минувшини.
Цікава поява сатиричного роману «Неймовірні пригоди дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського в Іспанії», точніше, його другого, переробленого видання. Ось що про це написав мені сам автор: «Не було б щастя, та «нещастя» допомогло. Слово «нещастя» беру в лапки, тому що тягне воно максимум на легку прикрість. У 2012 році для свого дев'ятирічного сина я написав дитячу книгу «Неймовірні пригоди дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського в Іспанії». Він повертів її в руках, подивився картинки, але читати не зміг – в канадській школі він читає англійською, а російську, в основному, використовує як розмовну… Час ішов. Через п'ять років я запитав, чи не хоче Мишко (Михайло Михайлович– він у мене) знову спробувати прочитати. Він відкрив, погортав і говорить: «Так, тепер я розумію написане, однак російською читати не хочу. Мені англійських книг вистачає». Гаразд, дитячу історію я вирішив перетворити на повноправний сатиричний роман для дорослих – з любов'ю, лицарськими жартиками, забобонами темних віків, детальним описом того історичного періоду… Дія книги розгортається в королівстві Кастилія(територія сучасної Іспанії) у XI столітті. Якби мій син прочитав «дитячий» варіант історії, то не з'явився б «дорослий», не було б і «Діамантового Дюка»– Міжнародної літературної премії імені де Рішельє».
Ну, і Михайло Михайлович, задав ти задачку батькові! Уявляю, як було це непросто сатирикові Михайлу Співаку одночасно вирішувати завдання не лише сатиричні, але й історичні та фантастичні. Бо описує він у своєму сатиричному романі історичні події прийомами фантастики. І вийшло це у нього дуже навіть незвично. Ось перед нами середньовічна Іспанія. Кастильський і Леонський королі Санчо Сильний і Альфонсо Хоробрий. Брати явно не згідні із заповітом покійного батька Фернандо I. Кожен із них вважає несправедливим рішення батька, що розділив свої володіння між синами. І кожен хоче захопити собі королівство свого брата. А методи і засоби для цього використовують вони такі ж, як і сьогоднішні політики…Натомість дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського приймають за чародіїв, що загрожує мандрівникам у часі безліччю неприємностей…
Не переказуватиму зміст цього захоплюючого роману. Проте дозволю собі привести тут деякі уривки, які допоможуть нам зрозуміти людей тодішньої Іспанії: «З кавалерами панночки розмовляли, відводячи очі. Вони не дозволяли собі навіть розкуто сидіти, поклавши ногу на ногу. Це вважалося верхом непристойності і вульгарності. За порушення етикету можна було уславитися селюком. Тоді ціна дівчини на шлюбному ринку сильно падала, і хорошого чоловіка – знатного красеня кабальєро, прославленого у боях і гульні лицаря, – точно не чекай. Доведеться виходити заміж за дворянина, що зубожів, з глушини… Такий нарядів модних не купить і коштовностей не подарує. У суспільстві з ним показатися – сорому не оберешся. Ні! Краще в дівоцтві залишатися недоторканою, зате потім усе життя, мов сир в олії, кататися. Після заміжжя роби, що душі заманеться! Благо тестів на батьківство тоді ще не придумали».
Це – про жінок. Ну, а що про чоловіків – які вони?
«Знатні женихи змагалися один з одним у багатстві і бойовій славі. Нерідко вони безсоромно брехали, перебільшуючи число убитих ними ворогів і захоплених трофеїв. Іноді лицарі вирушали мандрувати в далекі землі і додому поверталися з вражаючими історіями, підслуханими в корчмах. Чим далі від будинку від'їжджав лицар, тим неймовірніші історії він розповідав після повернення. Воїни-мандрівники ніколи не викривали один одного у брехні. І ніхто не смів цього робити, пам'ятаючи, що для знатного кабальєро на першому місці – власне ім'я і честь. Навіть якщо оповідання про героїзм і фантастичні перемоги виявлялися непомірно перебільшеними, їх все одно сприймали за чисту монету».
«Що ж до одруження, то жодної романтики непотрібно. Навіть сьогодні у деяких субкультурах юних дівиць зазвичай видають заміж за кого треба, а не за того, хто серцю любий. У ранньому середньовіччі це була поширена практика. Наречений подавав «заявку про наміри» і отримував від батька нареченої згоду або відмову. Іноді дружину собі можна було виграти на турнірі, заколовши конкурента, або отримати в подарунок від свого сеньйора. Жили за принципом стерпиться-злюбиться... чи не злюбиться, вже як поталанить». Ось так і жили герої сатирика в середньовіччі. Вам не здається, що вони – дуже схожі на сучасних людей? Чи, може, нинішнє покоління мало чим відрізняється від середньовічного... Ви подумайте про це, а я наразі розповім про самого автора.
Народився майбутній сатирик у Кемерово. Місто це промислове, клімат там – суворий. Досі пам'ятає Михайло велетенські труби, з яких валив густий дим, і труби менші, над якими вдень і вночі палахкотіло полум'я… Що за газ там палили, хлопчик, звичайно, не знав. Та й навіщо?! Країна – багата, й опалювати повітря сибірське – справа звична, не надто накладна!
«Року 1973-го, якого я з'явився на світ, був дивним періодом брежнєвського застою, – згадує тепер письменник-сатирик світового значення. – Рідкісний спокій для Росії, якщо згадати її історію. Зі старовини так повелося: або окупанти на Русі, або власні опричники, а якщо ні ті й ні інші – самодур із шаблею і на баскому коні; то війна, то голод, то розруха. А на моє дитинство випала тиша та благодать. Жили ми більш ніж скромно, зате нікому образливо не було. Радянський Союз на той час як-небудь оправився від наслідків Другої світової війни, але ще не зіткнувся з розвалом 90-х».
Його тато, Анатолій Володимирович, працював провідним конструктором і винахідником на заводі. А дід, Володимир Давидович Співак,– у минулому кадровий офіцер-артилерист, учасник Другої світової війни, нагороджений двома орденами Червоного Прапора та орденом Вітчизняної Війни. Це йому присвятив Михайло свої оповідання «Плата за виграш» і «Посланці смерті».
«Дитинство мені випало веселе і безтурботне, – згадує письменник. – Не було тоді комп'ютерів і ігрових приставок. Після уроків ми бігали з хлопчаками у дворі, грали в палиці-банки, стрибали з гаражів і лазили по будовах. Ніхто з дорослих за нами не наглядав, тому що спокійний був час. Злочинності проти дітей майже не було, а дрібних хуліганів ми самі виховували».
З ранніх років Мишко захоплювався шахами. Про ті шкільні роки в його пам'яті залишилися найсвітліші спогади: «Ми годинами безперервно рухали фігури на дошці, розглядали комбінації великих шахістів, і я уявляв авантюрні пригоди, поганяючи підступних коней за пішаками; вигадував подумки казкові світи, в яких б'ються і гинуть цілі імперії». Пізніше він став кандидатом в майстри спорту.
На початку 90-х Михайло без батьків поїхав на постійне місце проживання в Ізраїль. Разом з іншими молодими репатріантами спочатку працював укібуці (так називається сільськогосподарська комунана кшталт радянського колгоспу, точніше радгоспу), вивчав іврит. Цьому, до речі, присвятив нарис під назвою «Кристально чистий комунізм». Потім він отримав спеціальність програміста. Відслужив термінову службу в армії оборони Ізраїлю…А після демобілізації працював у галузі високих технологій – інженером із контролю за якістю програмного забезпечення.
У середині 2000-х років Михайло Співак емігрував до Канади… Тепер він мешкає «на батьківщині Вінні-пуха», в чудовому місті Вінніпег. Викладає шахи в Освітньому центрі та займається їх популяризацією. У 2015 році очолював делегацію юних шахістів Канади на I Всесвітніх іграх у Сочі…
Нині Михайло Співак – загальновідомий письменник, сценарист, публіцист, головний редактор газети «Перекрёсток Виннипег»та заступник головного редактора літературного журналу «Новый Свет» (Канада). Член Міжнародної літературно-мистецької Академії України та Спілки журналістів Росії... Нерідко трапляється так, що наші сатиричні твори друкуються буквально в одних і тих же провідних виданнях України, Росії та Канади! Колега активно публікується і в періодиці США, Ізраїлю, Білорусі, Казахстану, Німеччини, Австралії…
Творчість Михайла Співака високо оцінена літературною громадськістю. Йому присвоєні звання лауреата престижних міжнародних літературних премій імені Миколи Гоголя «Тріумф», Пантелеймона Куліша,Григорія Сковороди «Сад божественних пісень», Олександра Довженка (Україна), імені де Рішельє(міжнародна медаль Лесі Українки, «Діамантовий Дюк», Україна-Німеччина), Веніаміна Блаженного(Білорусь), «Золотий асик» (Казахстан)...
Герой роману «Неймовірні пригоди дона Мігеля Кастильського і візира Єрусалимського в Іспанії», той самий щасливий торгівець Бен-Хезкель, який прийняв дона Мігеля за Месію, знав і часто повторював своїм домочадцям: «Людям погано не від того, що у них чогось немає, а від того, що у сусіда це є». Саме тому торгівець завжди з'являвся на вулиці зі скорботним виразом на обличчі. Сусіди бачили його і раділи, що комусь гірше, ніж їм…
На відміну від свого героя, авторові роману немає сенсу ходити похмурим, навпаки, у нього є привід сяяти від радості! Людям добре, що вони можуть читати цікаві книги талановитого автора. А ми, його колеги-сатирики, від душі радіємо і пишаємося, що є серед нас такий цікавийПисьменник!
Подорожі книжок країнами світу Михайла Співака успішно тривають. І ми маємо право чекати від письменника-сатирика вже цілком вірогідних пригод у світовій літературі.