Критика, рецензії > Художня література
МОМЕНТИ ІСТИНИ НЕЗНАНОЇ ВІЙНИ…
Петро ОСТАП’ЮК, поет, член НСПУ | 18.06.17 23:36:15
Зараз з приємністю пригадується, як у середині травня минулого року «Нова пошта» принесла мені поважний пакунок із Мелітополя: на ста заламінованих планшетах форматом А-4 – сто кольорових світлин з солдатського бойового буття, озвучених віршами нашого відомого письменника – поета, прозаїка, перекладача, публіциста, члена Національної спілки письменників України та Національної спілки журналістів України Олега Гончаренка.Загалом, цей матеріал було означено титлом «АТО. Моменти істини» . Така-от фото-поетична виставка… Така-от проявлена митцем жорстока правда нинішньої української історії. На жаль, не знаю авторів фото, що зафіксували на плівці миттєвості буття наших воїнів на цій війні, яку так «цнотливо» названо нашими «сором’язливими» можновладцями та аж надто «інтелігентними» політиками мінливим жупелом «АТО» (антитерористична операція). Проте світлини ці вражають, навіть при тому що саме поняття «світлини» до них не дуже-то й докладається. Зате слово «вражають» тут саме на своєму місці: вони таки вражають, мов кулі чи осколки, навліт, у самісіньке серце, і вростають там болем нестерпним навіки. Зримо видно, що фахова підготовка у тих людей вельми різна: маємо тут і майстерні постери професійних фотохудожників, і зроблені поспіхом матеріали фоторепортерів, і побутові знімки з мобільних телефонів солдат та волонтерів. До речі, на одному з таких бачимо й нашого поета. Але до того, давайте, повернемося трішечки пізніше – згідно з розвитком «лінії сюжету».
Отже, на відміну від фотографів, автора поезій я таки знаю досить добре. Ми з Олегом знайомі уже років три-чотири. Наразі лише телефонно. Так, здзвонилися колись у якійсь справі, через спільних друзів, і відтоді зв'язок між нами не переривався довше, ніж на тиждень. Знаєте, як то буває: просто відчуваєш у людині щось, мабуть, аж не те, що кревно, а навіть генетично своє, і космічний магнетизм спрацьовує, об’єднуючи душі в сталий духовний тандем. І в моїй домашній книгозбірні тепер живуть уже його 6 або й 7 поетичних книг, серед яких і «Катрени оголошених картин (навіяне живописом Івана Марчука)». У передмові до тієї книги знаменитий наш живописець так характеризує Олега: «… тихий, але впертий, волик Поезії, котрий «непомітно» працює на так званій периферії літератури…»
Із Марчуковою формулою погоджуюсь частково: кільканадцять літературно-мистецьких премій, серед яких практично половина міжнародних, схоже, мають говорити самі за себе. Тож, вважаю, і мені варто у цій статті нагадати про них. Олег Гончаренко є лауреатом Запорізької обласної премії ім. М. Андросова за 1989 рік, Заохочувальної премії Спілки письменників України та фонду «Літературна скарбниця» за 1992 рік, Міжнародної премії ім. Богдана-Нестора Лепкого за 2006 рік, премії фонду Воляників-Швабінських при Фундації Українського Вільного Університету в Нью-Йорку за 2008 рік, Полтавської єпархіальної премії імені преподобного Паїсія Величковського УПЦ КП за 2012 рік в номінації «Література. Мистецтво. Наука», Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені братів Богдана та Левка Лепких за 2013 рік, Літературно-мистецької премії імені Василя Юхимовича за 2014 рік, VI Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» за 2015 рік, Літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського (Чернігів) за 2015 рік, Міжнародної гуманітарної премії «Золотий асик» Асоціації з екології культури народів Казахстану «Золотий вік» та журналу «Тамир» за 2015 рік, Міжнародної премії ім. Пантелеймона Куліша за 2016 рік, VIІ Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання» за 2016 рік, Міжнародної літературної премії ім. Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» за 2016рік. За письменником також уже більше тридцяти написаних книжок поезії, прози, публіцистики, переспівів, за котрі, власне, і зароблені вищеозначені премії. Також за здобутки на ниві літератури письменника нещодавно нагороджено медаллю Олександра Довженка від Міжнародної літературно-мистецької Академії України, членом якої, до речі, як і членом Міжнародної Академії міжкультурних взаємозв’язків Румунії, він є уже кілька років.
Тобто, як бачимо, говорити про «периферійність» О. Гончаренка можна лише в контексті буття, характеру та ще, очевидно, самовизначення ним власного «Я». Тут, насправді, бачимо просту людину, яка усе життя чесно працювала робітником, і звичайного мешканця південного зросійщеного міста, з усіма житейськими побутовими наслідками, котрі з того витікають. А ще він батько, чоловік, дідусь, брат – УКРАЇНЕЦЬ, чия сутність прописана заголовними літерами. Ну і, звичайно ж, «упертий волик Поезії», який уже й витяг з безмежжя хоралів Усесвіту тисячі золотих стихір.
Оця «наймолодша» книга О. Гончаренка, про яку сьогодні розповідаю, не «удостоєна» палітурок і зшиття: вона й задумана отак. Коли дивишся на неї, згадується забуте, іще шкільне з В. Маяковського – «Наказ по армії мистецтва»: Довольно грошовых истин./ Из сердца старое вытри./ Улицы — наши кисти./ Площади — наши палитры…
І це, гадаю, є правильним! Саме отака, розгорнута перед світом і Богом правда про війну, потрібна сьогодні людям – правда, у котрій нема приховувань і замовчувань, у якій по-філософськи і по-житейському порівну присутні добро і зло, музика і тиша, віра і зневіра, любов і біль. Визнаймо, більшість з нас майже нічого точно не знає про події на сході, покладаючись на давно вже так чи сяк політично заангажовану телевізійну картинку, яку передивляємося на ніч, замість сумної вечірньої казки. І якщо 2014-го року душа ще боліла майже у кожного, резонувала на кожний вибух і схлип, то нині ми успішно адаптувалися і до такого щодення, якось на рівні підсвідомості відмежовуючись від «неприємних подразників», навіть якщо то – щоденна загибель одного, двох чи трьох бійців… Тобто, заради пробудження закоцюблих у байдужості душ нині правда і має бути отакою – оголеною раною, криком про допомогу, але разом із тим і лебедією про любов, і молитвою за перемогу, і сагою про надію, і зримою проявою віри в майбутнє.
Отож, уже більше року, щоденно ця виставка здобувала і здобуває тисячі прихильників та гарячі сльози не в одному оці на теренах України. Уже двічі вона побувала і в зоні АТО, де (за розповіддю автора) знавіснілі степові, пропахлі порохом вітри так рвали навішані на стіну якоїсь руїни плакати, намагаючись зірвати їх і занести в бозна-які невіді, що врешті бійцям довелося дивитися зображене, прикриваючи полами своїх «піксельних» курток та передаючи з рук в руки…
Мелітопольський краєзнавчий музей. Мелітопольський будинок офіцерів. Мелітопольська центральна бібліотека. Інститут вищої освіти Академії Педагогічних Наук України. Літня медіа-школа на Кінбурні професора Ганни Онкович. Краєзнавчий музей м. Гуляйполе.
Поволеньки поетична Правда мандрує Україною. Інша справа, що, бачте, на жаль, доводиться вживати визначення «поволеньки»: славна робота ця робиться виключно коштом автора – і видання нових плакатів, і реставрація пошкоджених при пересилці та вжитку, і власне сама пересилка. А усе то – речі вельми не дешеві. Зате ось дізнаємося з останніх подій, що відверто сепаратистські, псевдо-ветеранські організації, виявляється, присмоктавшись до Міністерства оборони України, отримують величезні (як для поетів, принаймні) кошти на антиукраїнські заходи та «колорадські» стрічки! А про що ж іще і мало б дбати МО, в сенсі агітаційно-просвітницької роботи, як не про популяризацію саме отаких творів, як виставка «АТО. Моменти істини», бо ж, власне, тим самим воно популяризувало б ВСУ?
У школі села Велеснів на славному Тернопіллі, у котрій я працював ще донедавна (до виходу на пенсію), за підтримки її директора Торконяк Ольги Михайлівни теж було влаштувано оглядини цієї фото-поетичної апасіонати.
Напередодні презентації виставки ми довго радилися з Ольгою Михайлівною, як це зробити найкраще, найщиріше. Адже деякі знімки занадто відверті, навіть жорстокі, страшні. Врешті погодилися, що мають-таки бути показані вони всі, аби зняти інформаційну полуду з очей телевізорно-комп’ютерно-інтернетизованої молоді та й дещо збайдужілих дорослих: біда, агресія сусідньої держави не «десь там», а вдома, на рідній землі, за виднокругом.
Учні (і не лише) спочатку з певною осторогою торкалися поглядом кожної світлини, потому переводили зір на вірші, які ясніли поряд, далі знову – назад. Так декілька разів. По якійсь хвилі я бачив, що в широко розплющених очах їхніх з'являлася-спалахувала незбагненна інакшість, віща зернина пізнання, котрої, надіюся, ніяким ворогам ніколи вже не вирвати, не вилущити з оновленої свідомості. Мабуть, саме в той момент, через оголошені поезією образи, для кожного юнака, кожної юнки набирало конкретних страшних контурів коротке слово, але при тому вельми ємне поняття – «війна».
Ось, на одному з плакатів бачимо, як, здавалось би, звичайна квітка – троянда, хоча й «королева квітів» (це за Світланою Антонишин), стає – у вірші й на світлині – символом життя, запереченням крові, вогню, руйнувань:
Тут всяк зупиниться, згадає про своє,
й відчувши до життя вселенську спрагу,
поллє знамення квітнуче сіє,
останню воду виливши із фляги...
(Гарячі троянди)
А ось як просто, без жодного пафосу сказано про будні вояків на передовій:
… війна лиха, важка, але – робота.
І трудишся, щоб ближньому було
на кухлик чаю трішечки окропу,
тарілка супу, світло і тепло,
коли в бліндаж повернеться з окопу...
(На війні – як на війні)
Поет, побувавши там сам, побачивши все на власні очі і відчувши власним серцем, переплавив потому побачене у вірші.
У віршах, як і на світлинах, картини воєнного побуту перемежовуються з фрагментами руїни, нищення, згарищ. Зла сутність війни стосується і людей, і будівель, і доріг, і машин, і… знову людей:
«Залізний вік» нас кинув на поталу –
у цю неждану, злу, страшну грозу…
Не плач окалиною чорною, метале, –
іще я можу спромогтися на сльозу.
(Сталева правда)
Звісно, найважча втрата на війні – людина, воїн, захисник, чийсь батько чи син. Про це мовлено не на одній світлині, не в одному вірші. І не лише Олегом Гончаренком. Пригадаймо «Вірші з війни» Бориса Гуменюка, пронизливі, пекучі строфи Олександра Лисака, десятки віршів інших авторів. Але тут слова та образи, підкріплені зримістю, наснажені справжнім людським (дитячим!) болем, жіночою невтоленною розпукою, посилені тим стократно, звучать кожне, як удар набату, як пронизливий плач вітру, як ноти реквієму – і все то разом, одночасно!
Молимося за вас, солдати,
вдень і вночі,
у вірі і зневірі.
Молимося навіть тоді,
коли стомлені ікони
заплющують очі
і мироточать кров’ю.
Молимося за вас,
коли шерхнуть
од спраги слів
і солі сліз
почорнілі вуста.
І якщо навіть
усьому світові заціпить,
і беззвучно ми будемо
молитися за вас…
(Молимося за вас)
На жаль, любов і молитва таки не вберегли у січі рідну для поета людмну: на другий день Великодня 2015 року, під Авдіївкою загинув племінник і хрещеник Олега Гончаренка, молодший сержант Богдан Гончаренко, 24 років від народження...
Вічная пам’ять йому! Царства Небесного йому...
Проклята бійня не щадить сердець матерів, дружин, наречених, сестер, донечок – Україночок пресвітлих.
Тому з особливою теплотою (я б сказав: пієтетом) говорить автор про наших прекрасних, вірних, безстрашних жінок, котрі були і залишаються добрими берегинями, надійними ангелами-охоронцями, музами-натхненницями натомлених військовиків на сході:
Так, дівчата, я вас люблю,
дорогі мої й незбагненні,
що і «мертву» б крутнув петлю,
в небесах – на однім натхненні!
Я б і впав на голки трави…
Наплювати мені на все те!
Бо вже знаю, що, милі, ви
і піднімете, і спасете.
Освятив би висоти ці –
трохи слави ще вам примножив.
Недарма кличуть вас бійці,
коли інші вже не поможуть:
на жіночій жазі жалю
ви приходите в миті скрути...
(Волонтеркам)
Те й не дивно, бо волонтерив він з ними і сам два з половиною роки (до підступного удару інсульту) – елементарно виготовляв саперні лопатки та бліндажні розкладні столи та ослінчики, збирав похідні бібліотечки (за всім тим до речі бійці навіть телефонно записувалися у чергу)… Ну і, звичайно ж, як міг часто, в екіпажах, волонтерських та журналістських, їздив до зони АТО – віз не тільки справу рук своїх, а й наголоси серця – вірші. Навіть книгу «Український порідник» одного разу презентував у Маріуполі, повністю роздарувавши її солдатам! За цей труд його нагороджено Почесними Грамотами мелітопольських міської та районної рад, а також 37 окремого мото-піхотного батальйону. Ось тому-то на одному з плакатів, між іншими «ліричними героями», бачимо ми й нашого поета:
Хто з них – солдат, хто – волонтер, хіба тут видно?
Зійшлись на перехресті всіх начал…
І далі:
…У другій Новоселівці донецькій
недарма ця зібралася рідня!..
(Кровна рідня)
Мабуть, саме пекельна напруга під час роботи над унікальною виставкою та жорстокі перипетії волонтерства – нерви, перевтома, постійні дорожні неприємності та накладки (одного разу з товаришами навіть довелося наразитися на кулеметний ошкір) поволі й призвели до минулорічного нападу страшної хвороби… Проте, пам’ятаю, ледь оклигавши потому, Олег якось у телефонній розмові сказав мені:
– Знаю, наші сьогодні збираються у міському парку плести маскувальну сітку для фронту. Піду і я. Хоч чимось, може, допоможу їм…
Нині ж, трішки реабілітувавшись після хвороби, Олег уже знову-таки зазбирався в дорогу. «До найкращих українців! – каже. – До Бога ближче…» Що ж, може, воно насправді і так. Недарма ж в окопах, під ворожим вогнем, атеїстів немає. Бо «Коли тривога – то до Бога», – стверджує народна мудрість. У фронтових умовах місію добрих душпастирів виконують військові священики – капелани. Їх так само зауважив, спілкувався з ними поет, за кожним із них вбачаючи Господа:
Хліб з нами вломивши щодня у свій час –
в нечасту тривалу годину,
натомлений він й засинає між нас –
простий Українець, Людина...
(А Бог – він із нами!)
Будь же, Господи наш всемилостивий, і надалі з воїнами нашими, з усіма справжніми українцями, з Україною святою. І візьми, Боже, під свій окремий захист поетів наших – совість народу нашого.
За великим рахунком, виставка ця – славень нашій волі, українському духові в історичній тяглості, упевненість у перемозі. І – славень таким людям, як наш поет.
У липні цього року поета, журналіста і волонтера Олега Гончаренка, саме за його особистий патріотизм Міжнародною літературно-мистецькою Академією України нагороджено медаллю Івана Мазепи. «Може, і справді, недарма живу?», – з лукавинкою запитує-стверджує він, відгукуючись на те у соцмережі.
Що ж, без усякого лукавства можу відповісти, що живе він точно недарма. Тільки хотілося би, щоб таких людей помічала і влада наша, нагороджуючи таки державними нагородами і їх самих, і твори їхні.
А насамкінець хотілося б ще сказати про те, що, як би славно не написав свій вірчий текст я чи хтось інший з рецензентів цього епічного твору, нам все одно не пересилити привітної енергетики карбів простих глядачів у «книзі відгуків» на цю виставку. Тому, звичайно, дуже хотілося б навести отут, хоч для прикладу, двійко-трійко цитат із неї, задля вселенського співчуття та співвідчуття. Проте, не відаю, чи маю елементарно юридичне право на те. Тому подаю нині написане там мною особисто, під враженням озвученої і зримої Істини, чим, гадаю, гідно і виправдано завершивши свій епістолярій:
Олегу Миколайовичу, мій духовний Брате!
Схиляюся перед тобою за виставку «АТО. Моменти істини». Звичайно, відстань від Велеснева до Мелітополя – не близька. Тепер вона вкоротилась. До проміжку між душами. Особливо дякую за Слово. Воно таке гаряче, таке високе, мов кипіння української крові «від Сяну до Дону».
Дякую за не мальований, не крикливий, а щирий патріотизм, любов до України.
Нехай милосердний Господь дарує тобі літ і Літ, слова і Слова, любові і Любові.
Бувай і будь!
З пошаною.
Твій друг Петро Остап’юк.