Статті, блоги > Видавнича справа
Видавництво «П’яний корабель»: «...вирішили заснувати свою платформу, де абсолютно все вирішуватимемо тільки ми.»
Розмову вели студентки першого курсу спеціальності «Журналістика» УАД Руслана Дмитренко і Валентина Палиця.Фото: Денис Овчар | 30.04.17 13:04:33
Як живеться нині так званим «нішевим» видавництвам? Малим, крихким, схожим на паростки, націлені на ринково майже нереалізовувані і тому, радше, «місійні» завдання, можливо збудовані якраз зовсім не на засадах бізнесу, а віри в привнесення краси і неординарності в цей світ.«Книгобачення» цікавиться такими поглядами на видавничу справу, і тому нині публікуємо інтерв’ю із засновниками і керівниками Івано-Франківського видавництва «П’яний корабель» директором Христиною Михайлюк, і редактором Міреком Боднаром.
- Інтерес до вашого видавництва виник передусім саме з погляду на вибір тематики видань. Несподіваний, як здається, для сучасності. Це по-перше. А по-друге, виглядає на те, що склад видавництва — головним чином молоді люди. Отже, серед перших запитань — чому саме ця тематика обрана молодими людьми? Розкажіть, будь ласка, про історію створення, задум, сподівання, для кого це видавництво? Чи довго готувався проект, як підібралася команда? Хто є в складі творчого колективу?
«П’яний корабель»: Щодо тематики, то ми видаємо літературу, яку дуже умовно можна назвати декадентською, ідеться про світовідчуття, а не певні часові рамки. Речі, «проговорені» нашими авторами, були актуальні та цікаві в час їхнього написання, а це здебільшого 20-е століття, і залишаються такими в 21-му. При виборі авторів і творів ми керуємося перш за все мистецькою цінністю текстів, які промовляють і до сучасних читачів. Інша річ, що схожі книжки мало хто в Україні видає, бо комерційно значно вигідніше видати світовий бестселер, який швидко продасться, але про який часто вже через кілька років всі забудуть, аніж видавати твори, які, можливо, не такі медійно розкручені, але з літературної точки зору мають більшу вартість. Щодо складу видавництва, то наразі «П’яний корабель» — це двоє відносно молодих людей: директор Христина Михайлюк і головний редактор Мірек Боднар. Ми заснували видавництво 2015 року, але почали активну діяльність 2016 року. До кожної конкретної книжки ми підбираємо відповідну команду професіоналів — перекладачів, ілюстраторів, редакторів, дизайнерів. Першочерговим було бажання, щоб наші улюблені автори «заговорили» українською. Це бажання і досі залишається головним рушієм. Ми обоє працюємо і як перекладачі художньої літератури, зверталися до інших видавництв з пропозиціями видати «наших» авторів, але отримували відмови. Тож вирішили заснувати свою платформу, де абсолютно все вирішуватимемо тільки ми. Інколи буває важко, зокрема фінансово, але оце відчуття свободи ми вже ні на що і ніколи не проміняли б. Тому «П’яний корабель» — це видавництво для вільних людей, які хочуть і не бояться зрозуміти себе.
- Коли обираєте авторів для видання, маєте якісь цілеспрямовані плани чи це спонтанний вибір? Власне, чим продиктований вибір авторів? Особисті смаки чи таки розраховуєте на смаки конкретних кіл читачів? Наприклад, чому першим виданням стала книжка Рафала Воячека «Незакінчений хрестовий похід»? Окрім цього, цікаво, у якому віці ви особисто почали читати Рафала Воячека і чому, адже це, здається, важка література?
Христина: Ми не приховуємо, що вибір авторів — це наша суб’єктивна прерогатива. Нам не цікаво орієнтуватися на кон’юнктуру ринку, бо вона надто мінлива: вчора розмальовки, сьогодні нон-фікшн, завтра буде ще щось швидкоплиннне, яке не залишає слідів. Нам важливо, щоб книжки, які ми видаємо, відкривали в читачів якісь глибинні пласти, інколи це навіть болісний процес, але завжди корисний. Відколи себе пам’ятаю, мені завжди подобалося читати те, що виводить із зони психологічного комфорту, змушує думати, аналізувати, співставлятм, піддавати сумніву, одним словом — шукати. Більше про «Незакінчений хрестовий похід» Рафала Воячека розповість Мірек, адже саме він виступив перекладачем цієї книжки. Щодо мене, то доки я не прочитала Воячека, то навіть і не підозрювала, що в сусідній Польщі є такий потужний поетичний голос, це абсолютно світовий рівень. На жаль, про нього в Україні знають одиниці...
Мірек: Рафала Воячека я вперше прочитав близько десяти років тому, десь у двадцятирічному віці, у часописі «Потяг 76» була добірка його віршів у перекладі Остапа Сливинського, а також розгорнуте есе (того ж таки Остапа) про життя і творчість Рафала. Мене спершу захопила саморуйнівна леґенда Воячека, а згодом я почав більше і ближче знайомитися з його текстами, аж до того, що сам почав перекладати його. Я вже не можу дуже об’єктивно говорити про Рафала, бо провів надто багато часу з його текстами і розвідками про його життя, зжився з ним, як з братом, але це абсолютно унікальний голос у світовій літературі, з тієї когорти, що Лотреамон, Рембо, Тракль, Моррісон. Ніхто з них немає епігонів, бо такі тексти просто неможливо скопіювати, наслідувати, це чиста еманація поезії, яку неможливо вловити, пояснити, яку можна вживати лишень, як повітря. А видали ми спершу Воячека, бо на мить створення видавництва у мене вже був перекладений великий корпус його текстів, так само як і корпус текстів Моррісона, тож ми одразу знали, що збірки Рафала Воячека і Джима Моррісона будуть нашими першими книжками.
- На вашу думку, чи може така ось за означенням декадентська поезія бути покликана змінювати світогляд сучасних українців? Чи ж таке книговидання — це тільки ваша творча, ідейна націленість на задоволення певних естетичних і психологічних потреб читачів, можливо, ваших однодумців? Чому потрібна така література? Взагалі чого вона вчить, до чого веде? Її й у часи зародження називали «занепадницькою». То як же тепер?
Христина: Я не впевнена, що декадентська поезія взагалі має на меті здійснювати вплив на великі соціальні групи, нації зокрема. Мені здається, що вона більш орієнтована на елітарну меншість, якій цікавий пошук, самозаглиблення, рефлексії. У цьому контексті слово «елітарна» жодним чином не означає градацію за фінансовим, професійним, віковим, гендерним, територіальним чи будь-яким іншим чинником. Маю на увазі елітарність розуму, а вона залежить тільки від індивідуальних зусиль та самовдосконалення кожної окремої особистості. Тож наше книговидання — це справді радше націленість на задоволення естетичних потреб наших однодумців, яких, як виявилося, є досить багато в нашій країні серед абсолютно різних верств населення. Ми намагаємося моніторити, хто є нашими читачами, і зрозуміли, що не можемо виокремити якоїсь однієї домінантної групи. Серед наших постійних читачів є люди дуже різних професій: звісно, багато митців — художників, письменників, музикантів, фотографів, дизайнерів, але також видавці та перекладачі, редактори, журналісти, програмісти, спортсмени, військові, підприємці, юристи, фінансисти, менеджери, вчителі, біо-технологи і т. д. Звести їх всіх до спільного знаменника можна тільки схожими естетичними смаками.
Мірек: А щодо того, чому потрібна така література, чого вчить і до чого веде, то тут все просто — вона вчить того, що не все так погано у житті, як нам здається і як ми постійно ниємо і жаліємося, і що може бути набагато гірше. Коли мені погано, я згадую, як погано було героям Буковскі, я згадую, як страждав бідолашний Воццек і мене попускає.
- Як виглядає робота із зарубіжними видавництвами? Якщо мова заходить про сучасних авторів... Наскільки це складно чи дорого? Хто забезпечує цю сторону діяльності видавництва?
Христина: На твори всіх авторів, які померли менше, ніж 70 років тому (за винятком Японії, там термін складає 50 років), потрібно купувати права. Цим займаємося ми самі. Це дуже енерго- і часозатратний процес. Нам уже раз довелося відкласти вихід книжки, повного зібрання творів Джима Моррісона «Американська молитва», через переговори з правовласниками, які тривали більше року. Але в кінцевому результаті нам таки вдалося досягти порозуміння і видати книжку. Для української нестабільної економічної ситуації з вічними коливаннями курсів валют будь-яка ціна на іноземного автора є високою. Але варто шукати компромісних варіантів, банально торгуватися, пояснювати, в яких умовах ми живемо, і зарубіжні аґенти можуть погодитися на деякі поступки.
- Наскільки складною є робота з добору перекладачів? Адже така література особливо складна в перекладі. Самі оцінюєте чи користуєтеся рекомендаціями знавців, експертів?
Мірек: Ситуація така, що наразі у нас вийшло лише дві книжки, обидві у моєму перекладі, тож тут важко щось сказати про добір перекладачів. Третьою нашою книжкою буде збірка оповідань німецького експресіоніста Ґеорґа Гайма у перекладі Ольги Свиріпи. У цьому випадку Оля нам перша написала, що перекладає Гайма і чи не хотіли б ми його видати. Я вже раніше читав деякі переклади Олі, знав, що вона була лауреатом премії «Metaphora», тож був упевнений, що переклад буде добрий, і ми одразу ж погодилися. У майбутньому теж більше орієнтуватимемося на приватні ініціативи і сподіватимемося, що перекладачі перші нам писатимуть і пропонуватимуть тексти до видання.
Христина: Окрім того, до кожної перекладної книжки ми залучаємо редактора перекладу — знавця мови, з якої перекладали, щоб переконатися у смисловій відповідності українського варіанту ориґіналу, а вже потім до роботи береться український редактор і коректор. Тобто практикуємо double check для того, щоб якість перекладу була максимально високою.
- Чи маєте якісь особливості в організації праці? Чи вона відповідає самому духові поетичної творчості, і тому є вільною та стихійною? Як узагалі організовано робочий день редакції? Це щодення праця в кабінетах чи ви організовуєте роботу по-іншому?
Христина: Наразі ми не маємо ресурсу орендувати офіс, тож працюємо вдома. Графік залежить від навантаження: інколи доводиться кілька тижнів буквально від ранку до ночі працювати, а інколи маємо кілька відносно вільних тижнів. Буває по-різному. Але видавництво для нас обох є пріоритетом. Наприклад, ми ніколи не дозволяємо собі не відписати на листа протягом доби чи припускатися граматичних помилок як у кореспонденції, так і в письмових публічних висловлюваннях, бо вважаємо це поганим тоном. Ми дуже категоричні до себе щодо дотримання дедлайнів і такими ж категоричними в цьому аспекті є щодо наших партнерів. Тобто у плані різних формальностей, бюрократичних процедур чи бізнес-етикету ми працюємо чітко і дотримуємося залізної дисципліни, але у творчому плані, наприклад, коли придумуємо наступну книжку чи під час презентацій ми допускаємо та навіть вітаємо імпровізацію та стихійність.
- Як ви ставитеся до сучасного мистецтва оформлення книги? Орієнтуєтеся на досвід українських видавців, чи теж на зарубіжний? Шукаєте власних художників, і якщо так, то де саме їх знаходите? Наскільки легко, як Ви гадаєте, спів працюється з вами ілюстраторам? Взагалі що для Вас головне в ілюстрації до книги? Близькість до тексту, чи відалене асоціативне розкриття теми? Чи щось інше?
Мірек: Маємо багато друзів та знайомих серед художників, тож з цим у нас поки що не виникало проблем. Художника підбираємо до кожної книжки інтуїтивно, говоримо між собою про автора і думаємо, з ким він нам найбільше асоціються. Стараємося не ставити перед художниками дедлайнів і майже завжди прислухаємося до їхніх порад, зауважень, пропозицій, тому, сподіваюся, їм справді працюється з нами легко.
Христина: Ми не прагнемо, щоб ілюстрації буквально відображали зміст текстів, нам важливе оце асоціативне розкриття внутрішньої напруги і настрою. Як сказала одна читачка, ілюстрації в наших книжках – це як рентгенівські знімки текстів.
- Які твори плануєте видати? Чи можуть побачити світ у повному обсязі збірки Моріса Метерлінка або ж Марії Кореллі? Чи будете публікувати сучасних поетів, які працюють у цій галузі?
Христина: Цікаво, чому ви запитуєте саме про цих авторів :) Думаю, що малоймовірно, бо Метерлінк — це класик, його і без нас є кому видавати. Ми хочемо знайомити читачів з новими іменами, тими, які на це заслуговують, але з якихось причин тут не дуже відомі. Щодо Марії Кореллі, то, якщо чесно, я вперше чую це ім’я. До того ж, судячи по, власне, імені, скоріш за все це жінка, а я маю певне упередження до художніх текстів, написаних жінками, за дуже малим винятком я їх не сприймаю. Можливо, я не права, мало читала жіночої літератури і не знайома зі справді хорошими творами. Але наразі для мене доросла художня література — це суто чоловіча справа, саме тому я її так люблю. (У випадку дитячої літератури я не така категорична) Ну, як, наприклад, художня гімнастика — це суто жіноча справа. Або як футбол — чоловіча. Я розумію, що завдяки японським художнім гімнастам ми можемо подивитися і на чоловічі виступи, я розумію, що існує жіночий футбол, але, поклавши руку на серце, скільки з нас може сказати, що дивиться жіночий футбол чи чоловічу художню гімнастику? Не кажучи вже про те, що захоплюється ними. Тому взагалі малоймовірно, що в нашому видавництві вийде «жіноча» книжка, хіба що Мірек знайде якийсь ну дуже крутий текст і переконає мене, але це буде ще не скоро... Щодо планів, то я вирішила не називати конкретних імен, поки ми не придбаємо права. Можу тільки сказати, що після «Злодія» Ґеорґа Гайма дуже хочемо продовжити видання перекладної короткої прози, видати щоденник одного дуже відомого американця, поетичні збірки кількох європейських поетів, забутого українського поета Вадима Коваля, а також кількох сучасних авторів прози з рідного Івано-Франківська, бо знаємо, що в нашому місті і тепер є феноменальні письменники, просто інколи вони самі ще не усвідомоюють, накільки добрими письменниками є.
- Як ви ставитеся до того, що у світі знижується рівень цікавості і любові до поезії? Принаймні, як ми знаємо, на думку частини книготорговців, поезія — це «неходова» література. Чи вони помиляються?
Мірек: А хіба колись був високий рівень зацікавленості і любові до поезії? Дуже сумніваюся. Я вже нещодавно відповідав на схоже запитання і казав тоді, що поезію читають одиниці і так було завжди. І ті, хто каже, що поезія — це «неходова» література, мають цілковиту рацію. Література взагалі не дуже «ходовий» товар, якщо ти не навчився торгувати своїм обличчям і голосом, але бувають приємні винятки, як, наприклад, у випадку із Селінджером чи Пінчоном.
- Як і де ви реалізуєте свої видання? Чи складно працювати вам із сучасною книготорговельною системою? Ви задоволені її роботою? І чи маєте якісь особливі програми промоції?
Христина: Як показує досвід, для нас найефективніший спосіб як промоції книжок, так і їх реалізації, — Інтернет, зокрема соціальні мережі. Але також наші книжки можна придбати у близько 50 місцях по всій Україні: це, звісно ж, книгарні, а також ґалереї, шоу-руми, музичні крамниці. До того ж, у травні ми будемо присутні на стенді малих видавців на Книжковому Арсеналі в Києві, будемо раді особисто поспілкуватися зі своїми читачами, тож запрошуємо всіх. Щодо книготорговельної системи, то насправді ми не дуже задоволені її роботою через невчасну та безвідповідальну комунікацію. Можливо, у нас одразу були завищені очікування, але нам досі здається, що це не так важко — вчасно відписати на листа, відправити звіт чи перерахувати оплату. Іноді доводиться нагадувати про чужі зобов’язання, що не надто комфортно, але наразі іншого виходу нема. Сподіваємося, що культура спілкування у книжковому секторі зросте разом зі зростанням обсягів книговидання.
- Яким ви бачите видавництво через рік? П’ять? Будете розширювати тематику чи розвивати обрану?
Христина: Плануємо продовжувати почате, робити ще якісніший продукт, збільшити обсяги, асортимент і тиражі, розширити мережу збуту. Знайти більше своїх читачів, людей, які поділяють наші цінності. Але і не опуститися до рівня маскульту.
Мірек: Окрім цього, я сподіваюся, що перевидамо кілька знакових для мене книжок, які вже виходили в Україні, але виходили в такому перекладі, що краще б не виходили.
- Ким, на вашу думку, є видавець? Це більше бізнесмен, чи творча людина? І що з цих двох осіб переважає у вас?
Христина: На даному етапі ми виконуємо всі ролі у видавництві, тому важко говорити про роль, так би мовити, «чистого» видавця. У «П’яному кораблі» ми з Міреком виконуємо функції редакторів, менеджерів з продажу, аґентів з прав, контент-менеджерів, юристів, бухгалтерів, піарників, кур’єрів і навіть вантажників. Потрібно робити всього потроху, але ця робота нам у задоволення. Якщо говорити суто про мене, то я радше менеджер, бо моїми є здебільшого адміністративні та логістичні обов’язки, контроль всього тайм-менеджменту та всіх цифр. Але, звісно, маю безпосередній вплив і на всі творчі процеси та рішення.
Мірек: Видавець мусить бути і бізнесменом, і творчою людиною. Але справді творчою людиною, яка займається творчістю, а не графоманією якоюсь там чи кітчем. Якщо ти не будеш бізнесменом, то твоє видавництво прогорить, а якщо не будеш творчою людиною, то видаватимеш і впарюватимеш людям всякий шлак і будеш мати погану карму.
- Що б ви побажали тим, хто хоче стати видавцем?
Христина: Наполеглевості, навіть упертості, уважності, сміливості, гнучкості в дрібницях і стійкості у дотриманні своєї лінії та абсолютної віри в те, що робиш.
Мірек: Те ж саме, що й тим, хто хоче стати письменником, — прочитайте спершу трохи книжок, щоб не позоритися.
- Дякуємо від наших читачів вам за увагу і час.
«П’яний корабель»: Дякуємо за інтерес та ґрунтовні запитання!
Фото Дениса Овчара.