Критика, рецензії
РЕЦИПРОКТНА АЛХІМІЯ ЖИТТЯ ВІД ОЛЬГИ ПОЛЄВІНОЇ
Ольга Рєпіна, м. Дніпро | 30.01.17 13:35:11
Полевина, Ольга. Путешествие по Стиксу / Ольга Полевина. – Интернет-ресурс Литературный альманах «Палисадник» http://palisadnik.org.ua/text/kruiz-po-stiksu-romanПолевина, Ольга. Повесть о людях и о себе / Ольга Полевина. – Интернет-ресурс http://www.proza.ru/2013/04/05/1862
Полевина, Ольга. Дневник старого алхимика / Ольга Полевина. – Интернет-ресурс http://www.proza.ru/2012/06/08/1645
Полевина, Ольга. «Такая длинная зимняя ночь…» http://palisadnik.org.ua/text/takaya-dlinnaya-zimnyaya-noch-roman
Якщо ви не готові бачити більше того, що видно, ви нічого не побачите.
Рут Бернхард
На гірських вершинах ти зможеш знайти тільки той дзен, який сам туди принесеш.
Роберт Пірсиг
Наше суспільство в період своєї чергової спроби становлення зацікавлене в генеральних змінах в цілому. Однак, не може бути загального без окремих частин, тому корінні зміни в способі пред'явлення окремими особистостями індивідуального бачення світу вітаються всіма стратами суспільства
Це як прорив, як зірка чи дороговказ, коли люди бачать перспективу і йдуть на світло, розуміючи, що попереду є справжні особистості, поряд з якими не так страшно… що ти не поодинокий… Без сумніву, до таких особистостей відносяться митці з виваженою зрілою позицією, які готові ділитися своїми спостереженнями та рефлексіями з реципієнтами, а у літературі – з читачами.
У своїх есе я не припиняю говорити про те, що література формує особистість. Причому, не згодна з тими, хто стверджує, що потрібно читати тільки класику, або, навпаки, постмодерн, а детективні історії або побутові замальовки взагалі шкідливі. У житті знайдеться достатньо прикладів, щоб невіруючу в літературну психотерапію людину переконати в тому, що будь-які жанри дають можливість читачеві розгорнути та скоригувати панораму світу. Особливо, якщо в зв'язку з певними особливостями онтегенетичного розвитку, людина не мала можливості отримати таку картину в повній мірі.
Взагалі, емоційну реакцію читача на літературу складно назвати раціональною і передбачуваною. Занадто багато факторів впливає на сприйняття текстів читачами. Це й особистісні особливості, й емпірика, й загальна освіченість, і соціальний інтелект, і час, в якому ми, конкретно, живемо, й літературні уподобання (проза-поезія). Та взагалі, інтеграція факторів, що впливають на успіх твору, – невимовна складна (про менеджмент і гроші, в нього вкладені, ми зараз не говоримо, це окрема велика тема).
До того ж, самі автори й література в цілому повинні готувати реципієнта до сприйняття тексту. Так, це складно. Так, деякі автори скажуть, що це взагалі не їх справа. Але в тому й суть проблеми. Ми не хочемо витрачати свій час на те, щоб відповідним чином готувати читача, а потім скаржимося, що читають не те, чи не наше. Що, в принципі, в устах багатьох сучасних авторів, прийняло знак тотожності.
Тут без сумніву нам знадобляться рефлексії Ольги Полєвіної щодо суті творчості в прозі та поезії та її впливу на реципієнта. Скажу відверто, після прочитання зрозуміла, що мені ця позиція близька, зрозуміла й прийнятна, що буває дуже нечасто, навіть з друзями.
«Это код, разгадав который, читатель начинает испытывать безотчетную грусть или радость – то, что, собственно, и испытывал автор, когда писал. Душа читателя вдруг начинает резонировать, как струна, коснувшись таинственных знаков на бумаге…»
(Ольга Полевина, «Повесть о людях и о себе»)
Наприклад творчість в моєму розумінні об’єднується з неможливістю митця мовчати. Цей світ – придуманий або реальний – сам проситься на папір, і автор виступає своєрідним провідником того, що Всесвіт збирається повідомити через нього читачам.
«Это здорово – писать. Это приключение. Выдуманный мир гораздо лучше реального. И в нем полно неожиданностей даже для его создателя»
(Ольга Полевина, «Повесть о людях и о себе»)
І дійсно, писати – це чудово, особливо, коли автор відчуває – пішло. Пішло справжнє, від серця. Коли полотно тексту, що поступово проявляється на папері або на екрані комп'ютера, несе в собі емоційний заряд такої сили, від якої у самого автора спина мокра. Чи навпаки. Митець нічого від своєї творчості не відчуває. Повірте, сучасний читач як люстерко відображає самовідношення автора від своєї продукції.
«Это стихи с нулевым зарядом, «бутафорские». Как декорации – вроде все нарисовано, а не настоящие. Но не могу поверить, что вон в то намалеванное здание можно войти, хотя дверь выписана особо тщательно… А есть – и слова обычные, и короткий стишок, а царапнет, негодяй, по самому сердцу, и оно саднит, и лезет в голову давно забытое, запретное, на чем давно поставлен крест…»
(Ольга Полевина, «Повесть о людях и о себе»)
Ось тут і хочеться пару слів сказати щодо реципроктності. Поняття, на жаль, мало відоме. Належить до різних наукових сфер, але ми все ж «виловимо», так би мовити, психологічну складову. Якщо швидко і без перевантаження трактувати – це взаємовплив. У даному випадку, взаємний вплив автора на соціум, і соціуму на автора.
«…прозаик срастается со своими героями, думает о них. Переживает все их драмы. Только тогда получается то, о чем критики говорят: правда жизни»
(Ольга Полевина, «Повесть о людях и о себе»)
З іншого боку – правда життя стимулює автора писати про неї: будь то політика, любов, катаклізми, або щастя. Просте людське щастя, якого зараз так мало в нашому світі, і яке стало практично дефіцитом. І тут без сумніву майже пророче бачення того, про що говорилося на самому початку. Сильна людина чи геній, за якими йдуть інші, які знають певний РЕЦЕПТ чогось там конкретного або не дуже, на зразок заробляння грошей або успішності, – найчастіше самотні і нещасливі. Це їх платня життю за свої знання людей та правди про світ.
«– Хорошо, что он уничтожил записи. Но он ошибся в одном – это не приносит счастья. Стоящий над толпой – одинок и беззащитен. И чем яснее он видит свое превосходство – тем несчастнее.
– Он видел все насквозь, всю грязь этого мира. Мы, неспособные это понять, мы – счастливы. А гениям счастье заказано…»
(Ольга Полевина, «Дневник старого алхимика»)
Десь прочитала, що єдино справжні думки – це думки людини, яка гине. Можна сперечатися, але дізнається правду тільки той, хто гине й фіксує свої рефлексії. І той, хто, прочитавши ці думки, порівняє їх зі своїми, коли теж буде гинути. Дуже жахливо? А життя обіцяло вам тільки простоту чи сусальне покриття золотої плівки? Не вірю. Ніхто і ніколи таких обіцянок не отримував і не отримуватиме. За всіма сучасними мірками, який би ви не чинили опір і які б не одягали маски, які б миттєво не відчували елементи щастя, – несподіване та некероване вторгнення жаху, – ось що таке життя. Особливо, якщо ми говоримо про результати впливу на кожного з нас чиєїсь нездорової та безглуздої спраги до влади, інформаційного та інтелектуального володіння, грошей або любові. А на підставі думок та дій такихї неадекватнихї й не завжи латентних ПЕРСОНАЛІЙ , вибору тих, хто залишиться гідно жити з тавром інших.
«Может, мое открытие несет миру не расцвет, но гибель? Хотя почему гибель? Рецепт можно держать в тайне и давати только достойным.
А кто может определить достойного? И не породит ли жажда обладания этим веществом войны, подобные войнам за власть и золото? Ибо оно также – и власть, и золото. Даже более: высший разум, возможности которого безграничны и возрастают из поколения в поколение»
(Ольга Полевина, «Дневник старого алхимика»)
Можливо, щоб зрозуміти суть життя, варто подорожувати по Текстам Ольги Полєвіної, а потім, виринувши звідти, вдихнути на повні груди очищене читанням повітря свободи і справжнього життя з простим людським щастям. Залишивши ненависть своїм ворогам. Адже, «якщо ти ненавидиш, тебе перемогли» (Конфуцій)>.