Статті, блоги
Сергій Дзюба: «Ми – вже в Європі!»
Фідель Сухоніс | 22.01.17 11:53:50
Письменники, перекладачі та журналісти з Чернігова Сергій і Тетяна Дзюби – відомі не лише в Україні, а й далеко за її межами, адже їхні твори перекладені понад 60-ма мовами та надруковані в 37-ми державах.Сергій очолює Міжнародну літературно-мистецьку Академію Україну, яка об’єднує творчих людей із 52-х країн. А Тетяна – також знаний науковець, доктор наук із соціальних комунікацій, професор, – за кордоном постійно друкуються і її наукові статті. Водночас творче подружжя зараз активно пропагує Україну в усьому світі, розповідаючи правду про нашу державу, зокрема і про війну з Росією. Сергій багато пише про захисників України, спілкується з нашими вояками, які повернулися з АТО, з пораненими та родинами загиблих. Тож сьогодні ми вирішили поспілкуватися з Сергієм Дзюбою.
– Пане Сергію, як відомо, волонтерською діяльністю Ви займалися і до війни. Тобто відчувається, що це – потреба душі!
– Просто мене так вчили батьки, ще змалечку. Звичайно, вони не знали цього слова – «волонтер», але пояснювали, що потрібно, наскільки можливо, допомагати тим, хто потрапив у скруту. Власне, у тата з мамою – це не на словах, а на ділі. Вони – чуйні й дуже скромні люди. Вважають так: «Якщо можеш зробити щось хороше – зроби. Але навіщо всім про це розповідати?». Тому, за їхнім прикладом, волонтерськими справами я займаюся зі шкільних і студентських років, все своє життя, однак розповідати про це не буду. Це – дійсно потреба душі.
– Ваші інтерв’ю, репортажі та нариси про мужніх захисників України вражають проникливістю та ґрунтовністю. У них відчувається потужна, позитивна енергетика – справді, небайдужої, самовідданої й розсудливої людини, патріота України.
– Дякую, адже не мені судити. Почалося все з нарисів та спеціальних репортажів про українських миротворців, які перебували в Іраку, Косово, Лівані, Сьєрра-Леоне, Ефіопії, Еритреї, Ліберії, Конго, Грузії… Спочатку я готував їх для радіо «Новий Чернігів» та радіо «Мелодія», потім з’явилися газетні публікації, а далі – книжка «Замінований рай».
– Наскільки я знаю, Ви ж за неї отримали премію Держкомтелерадіо України імені В’ячеслава Чорновола?
– Авжеж. Відверто кажучи, я просто робив свою справу й не очікував якогось визнання. Втім, колега, між іншим, надіслав один примірник книжки на адресу журі. Моя досить несподівана перемога свідчить про те, що там, у Держкомтелерадіо, не було корупції…
– Цитую відгук полковника Валентина Буряченка, головного редактора журналу «Військо України»: «Екранізовані талановитим режисером, ці історії могли б реально претендувати на «Оскар»… Добре, що ми маємо письменника та журналіста Сергія Дзюбу, котрий ТАК пише про наших миротворців – сильно, пристрасно, небанально. Саме тому його дивовижні передачі на радіо «Новий Чернігів» і публікації у всеукраїнських часописах викликають резонанс… Бо ти неначе бачиш усе на власні очі: ось українські миротворці рятують моряків із захопленого піратами корабля; знімають гелікоптерами з дерев тубільців під час страшної повені в Ліберії; невтомно перевозять біженців у джунглях Сьєрра-Леоне; враз спілкуються з племенем канібалів; під несамовитим шестигодинним обстрілом хоробро захищають найважливіші об’єкти в іракському місті Ель-Кут; розміновують ліванські землі; ризикують життям у Косовому, Ефіопії, Еритреї, Грузії... Власне, все це вже історія – не лише Збройних Сил, а й нашої України. Не фальшива, прикрита глянцем, а справжня. Адже написана незадовго після пережитого учасниками цих подій. Історія, якою, попри все, ми маємо право пишатися. Можна довго дискутувати – чи варто посилати українських вояків у «гарячі точки». Але, безперечно, своєю присутністю там, ціною власної крові, наші миротворці вже врятували від загибелі тисячі людей».
– До речі, миротворці розповідали правду про катастрофічний стан української армії, про можливість війни. Бо нападають на слабких, от на нас і напали… Я ще й далі продовжив тему війни, створивши книжку «Життя між кулями», де написав історії українців, котрі за радянських часів воювали у Афганістані, на Кубі, у В’єтнамі, Єгипті, Анголі, Мозамбіку, Судані, Сомалі та інших державах. Звісно, правда ретельно приховувалася, але мені вдалося знайти очевидців.
– А коли почалася віроломна російська агресія, Ви в газеті «Деснянська правда», на Чернігівщині, де працюєте заступником головного редактора, почали розповідати про трагедію Криму та Донбасу…
– Взагалі, не я один, а увесь наш колектив. У нас є рубрика «На війні». Матеріали виходять практично щотижня. Це – і відверті розмови з нашими вояками, які повернулися з АТО, пишемо ми про проблеми поранених бійців, про біженців, спілкуємося з родинами загиблих. Це – важко, все пропускаєш крізь власне серце, але хтось має це робити… Наприклад, значний резонанс викликало інтерв’ю з фронту – я поговорив зі своїм товаришем, директором Чернігівського літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського, правнуком класика Ігорем Коцюбинським. Він одним із перших вирушив захищати Україну і потрапив у самісіньке пекло. Дякувати Богові, вижив у тій жахливій бійні, нині повернувся до мирної праці в музеї. А тоді Ігор саме був на війні, тому враження очевидця-земляка про те, що там творилося, – дуже важливі!
– Чернігів – загалом російськомовне багатонаціональне місто, у якому мешкають українці, росіяни, білоруси, євреї, поляки, німці, вірмени, грузини, азербайджанці, татари, башкири…
– Російська мова – наразі ні в чому не винна. Серед героїв, які мужньо та самовіддано захищають Україну від окупантів, – тисячі російськомовних громадян! Я це добре знаю, адже постійно спілкуюся з ними! І то – не секрет, що, наприклад, у моєму рідному Чернігові чи в не менш патріотичному місті Дніпрі переважна більшість мешканців постійно спілкуються російською… Однак Україна – це їхня Батьківщина, тут знаходяться могили їхніх батьків і живуть їхні діти та онуки. Отож вони так щиро люблять свою землю! Тому завжди, за найтрагічніших обставин, боронитимуть її, усвідомлюючи себе українцями. Ось що головне!
Коли кілька років тому, ще до російської агресії, на творчій зустрічі в Тернополі один місцевий добродій поцікавився у мене: «Як ви думаєте, якщо хижа імперська Росія зненацька нападе на нашу незалежну державу, за кого воюватиме Чернігівщина?», я цілком впевнено відповів: «Ми захищатимемо Україну». Так і вийшло.
– Ваш земляк Микола Гоголь – український письменник?!
– Авжеж. Свого часу Китай домінував над Японією, тож немало знаних японських поетів вимушені були писати китайською. Втім, у сучасних Японії та Китаї, звичайно, ніхто не вважає їх китайськими літераторами… Ні, це – безперечно, японські поети, які створювали свої вірші китайською мовою.
Схожа ситуація відбулася в Україні, коли драконівськими указами було заборонено видавати твори рідною мовою. А яка русифікація проводилася! У Чернігові, скажімо, не лишилося жодної української школи… Отож Микола Гоголь – це видатний український письменник, який був українцем, вважав себе українцем, народився і виріс тут. У своїх творах він із великою любов’ю писав про рідну Україну. Скільки хорошого, українського у його «Вечорах на хуторі біля Диканьки». Це – напрочуд добрий і світлий гумор!
Натомість, з якою іронією та сарказмом письменник писав про російську імперську дійсність у своїх «Мертвих душах» та «Ревізорі», де взагалі немає жодного позитивного персонажу!.. Авжеж, він деякий час мешкав у Санкт-Петербурзі. То й що? Гоголь і в Італії жив майже дев’ять років… Звичайно, італійці шанують класика світової літератури, проте нікому навіть не спадає на думку називати його італійським письменником!
Так само уславлені літератори Марина і Сергій Дяченки та Олді, визнані кращими фантастами Європи, – це, безперечно, наші, українські автори. Як і всі поети, представлені в антології сучасної української поезії «Свічадо», яка нещодавно видана в Німеччині та перевидана в Україні, де половина текстів вміщено російською мовою. Головне, ці люди мешкають в Україні, вважають себе українцями і працюють для своєї Вітчизни.
– Ви з дружиною Тетяною нині активно пропагуєте Україну в світі…
– А як інакше?! Оскільки ми маємо можливість постійно спілкуватися із багатьма знаними зарубіжними письменниками, перекладачами, науковцями, журналістами, громадськими діячами, видавцями, буваємо за кордоном на міжнародних літературних фестивалях, то постійно розповідаємо правду про ситуацію в рідній державі… І, як ми вже не раз переконувалися, об’єктивна інформація про Україну майже не доходить не те що до пересічних громадян, а навіть до національних еліт. Адже спілкування на рівні національних еліт, по суті, досі відсутнє! Тому ми, як тільки можемо, намагаємося заповнювати цю нішу. Дещо вдається. У нас – немало приятелів за кордоном, і їх стає все більше, бо наші друзі – це друзі України. Інакше просто бути не може. Якщо у людини – шовіністичне мислення, то нам із нею – не по дорозі.
– Кажуть, світ уже стомився від України…
– Хто каже? Світ про неї досі нічого не знає! Принаймні ми в цьому вже пересвідчилися. Вважаю, нашим дипломатам слід бути значно активнішими. Адже путінський Кремль, не соромлячись, активно розповсюджує брехню. І хтось же має цьому протистояти. До речі, в усьому світі держави дбають про свою діаспору, а не навпаки, як це й досі відбувається у нас. Можновладці в Україні навпаки чекають дарів від діаспори з Канади, США, Австралії… Натомість не поспішають підтримати цю діаспору бодай морально. Хоч і кошти також потрібні!
– У Вас із пані Тетяною тепер щороку виходять книжки за кордоном – у США, Канаді, Великобританії, Швеції, Сербії, Польщі, Болгарії, Казахстані, Туркменістані… Причому Вас не лише там друкують, пишуть про Вас, а й відзначають престижними нагородами. Як Вам це вдається?
– Жодного секрету немає… Треба не тупцювати з простягнутою рукою, випрошуючи милостиню, немов жебраки, а постійно працювати навзаєм: нас перекладають – ми перекладаємо зарубіжних письменників; нас друкують за кордоном – ми друкуємо твори іноземців в Україні у найкращих газетах та журналах; якщо нам видають книжки – ми також видаємо тут книги колег із-за кордону; нам влаштовують чудові презентації – ми презентуємо в Україні перекладені твори; нас запрошують на міжнародні фестивалі – ми приймаємо тут гостей. Оце і увесь «секрет»… Саме тому ми – вже в Європі, на відміну від наших політиків.
Спілкувався Фідель Сухоніс