Статті, блоги > Видавнича справа

Скільки коштує сторінка редагування?

Андрій Судин | 20.12.16 23:30:07

Я знаю, яким дражливим це питання є як для видавців, так і для редакторів, знаю, як часто некомпетентно і ринково усереднено воно вирішується (якраз на рівні отого питання в заголовку, на зразок – «від чотирьох до десяти грн.»), і про це буде в цій статті, але спочатку коротко про інше.

---

Ця публікація викликана кількома причинами.
Найголовніша з них – стан редагування в пресі і в інших медійних засобах, який за останні роки (це не тільки моє спостереження) катастрофічно погіршився. Від журналістсько-редакторської самовпевненості у пресі аж кишить недоглядами, до того ж грубими. Власне, дуже часто очевидно, що саме через ставлення до редактора, м’яко кажучи, мало не зневажливе (нещодавно одна студентка, прийшовши з практики із досить великої газети, заявила, що редактор у газеті не потрібен, у тому числі це видно й із того, як йому платять, або ж як прислухаються до правок чи порад, і... взагалі «Нащо те редагування, коли газета живе один день?»).
Ще одна причина – зростання ринку позавидавничого редагування, тобто замовлення редагування рукописів ще перед їх потраплянням до публікації. Від того далі – позаринкова (часами, навіть на вигляд штрейкбрехерська, або ж, по-іншому, демпінгова) цінова політика на ринку праці у сфері інформаційної діяльності як з боку видавничої, так і журналістської, чи й редакторської. Іншими словами будь-хто працює за будь-що, чим теж підриває авторитет редакторської роботи. Редакторові для того, щоб назвати себе редактором, не треба ні ліцензії, ні інших документів, що підтверджують компетентність. Хіба згадки про диплом філолога.
І, нарешті, те, як часто незнання, або небажання знання принципів оплати редакторської роботи призводить до висмоктування вартості плати з примітивних способів обліку: «А скільки хочеш?» -- «А скільки даси?»
Про якість роботи, залежну від оплати, ніхто не говорить узагалі. Як ніби якість редагування – це не основне для розмови. А що то за якість? І нащо вона? Кажеш, ти редактор? То редагуй. Шукай помилки.
А мене особисто (якщо вже взявся за писання) турбує найбільше саме це – якість того, що публікується, а відтак – залежність оплати праці редактора від вимог до якості. Іншими словами, безпосередня залежність – чим нижче ціниться редактор, тим гірша якість видавничої продукції. Деколи навіть і не в грошах це виражається для початку.

А тепер почергово.

Одразу зауважу – із преси почав, однак про пресу, можливо, іншим разом. Там специфіка дещо інша, ніж у книговиданні, хоча якраз преса було б вигідною для демонстрування не тільки взаємозалежностей між оплатою і якістю роботи і її впливу на авторитет видання (прикладів безліч просто кричущих), але й принципів розділення праці автора, перекладача, редактора, наукового редактора, літературного редактора, коректора.
Бо, як на мене, найбільша помилка, яку роблять підприємці-видавці, що не мають фахової освіти (а деколи вже й ті, які мають), а також автори, які шукають редакторів перед тим, як віддати рукопис до видавництва чи редакції журналу, а то й дисертації перед захистом, це те, що вони не вміють розрізняти усіх видів видавничих (не тільки редакторських) робіт, потрібних при створенні публікації. А відтак покладаються на щось дуже і дуже розмите і усереднене, що значно знижує якість публікованого. Коректурні недогляди в порівнянні з редакторськими тоді вже просто мізер.

Відтак спочатку про те, що мало б бути відомим усім фахівцям: головний принцип оплати праці норматив максимального виробітку без втрати якості. Всюди це начебто зрозуміло, у тому числі й у ремонті квартир, а в редагуванні як ніби ніхто й не чув.
Навіть якщо вже дуже звужувати види редакторських робіт до мінімальної кількості, аби не марудитися з оцінкою вартості сторінки, це не можна пропускати при розрахунку оплати праці. Будь-яка робота, яка має бути виконана добре (високоякісно, чи там відповідно до стандартів) мусить бути виконувана за якийсь час. І гроші тут – не мірило, а стимул. Міра – кількість виконаних обов’язкових технологічних операцій, які забезпечують якість. До того ж, у деяких видах редакторських робіт виконання цих операцій – це рівень кваліфікації редактора, а деколи й наявність свого роду таланту, який може вивести навіть на порівняння з автором. Редактор – як модератор тексту, а не тільки суб’єкт його оптимізації. (Тільки не плутаймо з так званим «рерайтингом», який теж деякі автори сприймають за редагування).

Тепер нагадування (або ж узагальнення) НЕ для професіоналів (які те, що буде нижче, знають, або ж повинні знати і без мене). Воно для тих, хто або тільки починає видавничу діяльність, і не знає, як платити, або для тих, хто замовляє редагування перед поданням тексту до журналу, видавництва, до ознайомлення рецензентам чи опонентам, або для редакторів, які беруться редагувати, не розуміючи до кінця, що мають робити – розставляти коми, змінювати «у» на «в» і навпаки, чи дивитися за русизмами, кальками, повторами слів, чи й за стильовою однорідністю тощо.
Щоб одразу домовлятися, що замовник буде очікувати від редактора і за що буде платити.

Повноцінне редагування (почну з нього), яке подекуди за кордоном називають «повним редагуванням» (full edition) – це (у нинішньому, можливо, дещо некласичному трактуванні) робот з ОПТИМІЗАЦІЇ тексту, виходячи з критеріїв відповідності читацьким і функціональним ознакам твору за такими найголовнішими параметрами:
- композиція, послідовність і метод викладу, інколи навіть темпоритм, збалансованість показників поданням інформації;
- логіка і обґрунтованість суджень;
- фактичний матеріал (навіть інколи новизна, не тільки точність і правдивість);
- так званий апарат, якщо він є (примітки, коментарі, список літератури, ілюстрації, табличний матеріал тощо).
- стиль і мова викладу (причому не з погляду граматики, орфографії, синтаксису, а виходячи з того ж таки принципу відповідності критеріям «для кого» і «для чого текст», тобто оптимізація в межах складності мови, термінології і її трактування, навіть довжина і складність речень для різних типів читачів.

Зауважте – ідеться не про «правку», а про оптимізацію. Так само, як і не про «рерайтинг». Редактор не мусить переписувати за автора, але... якщо вже взявся редагувати, то має розуміти, що редагування інколи так і виглядає. Не стосовно цілого авторського задуму, а стосовно окремих текстових блоків.
Відтак повноцінний редактор – не править «помилки», він оптимізує текст, приводить його у відповідність (і тут виявляється найвищий рівень його кваліфікації) до вимог потенційного покупця, і стандартів щодо завдань, які має текст, допомагаючи авторові краще реалізувати ці завдання, в тому числі «сподобатися читачеві», а видавцеві продати.
Інколи цей «оптимізатор» сам не править, а радить, як змінити текст, якщо це не в його завданнях і можливостях (наприклад, неповнота матеріалу, композиційні невідповідності, сюжетні лінії, особливості описів тощо).
Говоримо не про самовпевненість редактора, а про те, що він ПОВИНЕН робити, на що звертати увагу, тобто про рівень того, у що повинен вникати. Інакше це не може розцінюване, як повне редагування.
Уже не раз стикався із тим на практиці, коли автор незадоволений у редагуванні не тим, що йому «не поліпшили» текст, а тим, що не зауважили його недоглядів, які потім стають об’єктом критики, а то й насмішок.

Я навмисне не назвав серед цих завдань саме перевірку того, що ще зі школи називають помилками, маючи на увазі ті ж таки граматику чи синтаксис. Добрий редактор, звичайно, добре знає мову і виправить побачені помилки, це теж рівень його кваліфікації, але в кінцевому результаті ми таки платимо йому не за це. Чи то пак далеко не тільки за це. Не заперечимо ж: якщо редактор зможе вказати авторові на якийсь його суттєвий недогляд в котромусь зі згаданих вище факторів якості тексту, це може бути набагато ціннішим, ніж виправлення коми, відмінкового закінчення, чи не надто смислоутворюючого розділового знака. Якщо, наприклад, автор помилився в даті, назві, кількості нулів у цифрі, порівнянні даних із таблиці, цитаті – це набагато важливіше, ніж коли допустив обдруківку, яка не впливає ні на точність наведеного факту, ні на розуміння тексту.
Ще раз. Яким би геніальним не був автор у будь-якій галузі, редактор, читаючи його текст, МУСИТЬ здійснювати всі ті названі вище операції, уважно шукаючи будь-яких неузгоджень, які неминуче зустрічаються у будь-якого автора (гадаю, досвід будь-якого редактора це підтвердить). Добрий редактор, читаючи, має на увазі ВСЕ ЦЕ, а не просто пробігає очима текст, міняючи «погані» слова на «добрі». Він не перевіряє учнівський зошит, а поліпшує (чи намагається поліпшувати в силу ерудиції і компетентностів темі) авторський текст. І це творчість, що потребує відповідного рівня освіти, розумової гнучкості, суміщених із інтелігентною толерантністю.

Знову ж таки я тут не про те, що має ВМІТИ робити редактор, тобто я не про оцінку кваліфікації редактора, професіональний відбір, чи посадові інструкції, а про те, за що ми йому платимо, якщо справді замовляємо ПОВНЕ РЕДАГУВАННЯ.
Власне, задаю критерії, аби визначитися зі згаданими нормативами оплати праці. Іншими словами, будемо від початку вважати, що говоримо про висококваліфікованого редактора (якщо нам такий потрібен!), а не будь-кого, хто має філологічну освіту і «знає мову».
До речі, кваліфікація – видавничий редактор, не обов’язково філолог. Може бути і фахівець у будь-якій галузі. Але краще із «маркетинговими» навиками, якщо це можна так назвати. Або ж «артист», здатний пристосуватися під потреби і ринку, і автора. Важлива також і ерудиція в різних галузях знань. Або ж скрупульозність і причіпливість до будь-якої неузгодженості чи неврівноваженості в тексті за будь-якими його ознаками. Навіть занудливість.
(За моїм досвідом, кожен розумний автор шукає саме такого редактора, а не того, що «повиправляє помилки». Лише самовпевнений автор взагалі редактора не шукає. Зрештою, в художній літературі, може, так би й мало бути – без редактора. Автор художнього тексту мав би бути сам добрим редактором, що зазвичай і є).

Літературне редагування.
Тут справді достатньо філолога. Цей спосіб редагування найбільше стосується стилю і, звичайно, мовних огріхів, чи невідповідностей. Тут від редактора вимагається оцінка і узгодження відповідностей стилю в творі «самому собі», тобто приведення до єдиного цілого стилістичної витриманості тексту, контекстуальної (якщо, в текст залучаються при потребі інші стилі, які там потрібні), а також і щодо цільового призначення, перевірка на мовну «правильність» (усунення русизмів, наприклад, якщо про український текст, урізноманітнення синонімами, якщо, знову ж таки потрібно). Ну, заодно, як і в повному редагуванні – вишукування і правка усіх видів мовних помилок. Не більше. Про фактаж тут, або й про поради змін у композиції, логіці, методиці викладу тощо, мова йти не буде.

Коректура, а саме один із її видів, який нині найчастіше використовується як «ерзац» редагууання – наскрізне читання. Тобто зосередження тільки, винятково на всіх видах мовних помилок. Інших процесів тут нема. Кваліфікація – може бути і відмінник-випускник школи. Хоча, звичайно, краще – філолог. Бо може знайти і те, що не здатен колишній школяр.

Наостаток додам, що із цих трьох видів найчастіше застосовуваних у видавничій справі виробничих процесів нині в некваліфікованому середовищі видавців, чи невимогливих авторів найчастіше використовується суміш – у бік переваги навіть не літредагування, а мало не коректури. А щодо преси, то тут справа ще більше заплутана. Адже функцію редактора (повного) виконує журналіст (який нині надто часто не є достатньо кваліфікованим для цієї роботи, хоча вважається ним по замовчуванню: і фахівець зі «свого» питання, і, якщо уміє сам писати, то вже редагувати поготів), а для читання всіх текстів за давньою традицією є літературний редактор (щоб виправити стилістичні начебто недогляди журналістів), і для прибирання помилок – коректор. Конфліктність у цих ділянках часто висока, а в результаті – погіршення, а не поліпшення. Амбітність журналіста підпалює нормальні стосунки із редакторами і коректорами.
Ще одне. Всі три процеси ОБОВ'ЯЗКОВІ! Тобто і повне редагування, і літературне, і коректура. Якщо хотіти мати продукт із повноцінною якістю, то пропускати щось, або вважати, що все вирішить тільки літературний редактор, не можна. Щоправда, в книговиданні літературним редактором є одночасно «повний» редактор, тому (от якраз у чому помилка!) цю функцію на нього покладають як одну, інших, як ніби не вимагаючи. Тому (парадокс) про повне редагування нині мало не забувають, підмінюючи його літературним. Пригадую випадок, який спостерігав при прийомі редактора на роботу. В експериментальному тексті для редагування «експерт» помітив редакторський недогляд у стилістиці, зате знайдений грубий огріх у фактажі «в залік» не пішов, і претендента не взяли на роботу. Причому текст був для дітей. Стиль переважив....
Так зване наукове редагування не беру до уваги, бо зазвичай так називають насправді один із процесів, який, скоріше, носить ознаки «зовнішнього рецензування», тобто стосується не змін тексту, а ухвали редакцією друкувати або не друкувати, або ж спрямувати текст із зауваженнями наукового редактора авторові на доробку. Найчастіше ж у житті науковим редагуванням є керування старшого колеги-науковця молодшим протягом написання статті перед поданням її до журналу, підручника до видавництва, чи й монографії або дисертації («оплачується» або включенням у співавторство, або в рецензенти – якщо в більш-менш чесних умовах).
Цікаво було б ще поговорити також про оплату праці таких людей, які колись називалися технічним редактором, художнім редактором. Але це не тема цієї статті. Бо їх нині вже й не називаються редакторами, а, наприклад, верстальником, дизайнером, теж забувши, що це окремі професії. У їх умовних посадових інструкціях уже закладені сам ці обов’язки, про які вони і не здогадуються. І теж оплата зазвичай «договірна» і якості, темпів, обсягів роботи деколи мало стосується. Погодинка. І все «на око».

І знову до нормативів.

Я пробував опитувати видавців (у тому числі й маститих), чи оплачують вони працю редактора чи коректора за нормативами. Гадаю, легко здогадатися, що мені відповідали – лише раз чи два відверто – «це надто дорого».
Але чому дорого? В чому суть проблеми, і чому я причепився до тих нормативів?
Як на мене, все мало б бути просто, як і в інших видах робіт.
Щоб мати певність у якості роботи і у її відповідності ціні тої роботи, треба бути певним не лише в кваліфікації редактора, але й у відповідності темпів його роботи до її якості. Ясна річ – якщо редактор працює швидко (акордна оплата), то можна сумніватися в якісних показниках тої роботи, а якщо повільно (погодинна оплата), можна засумніватися у доцільності витрат коштів. Погодинна оплата, без сумніву, здатна враховувати складність тексту, кількість і якість внесених правок, але не враховує вимог того, хто платить, щодо термінів. То ж треба шукати золотої середини, а тому і варто думати про нормативи, тобто скільки роботи має виконати редактор за певний проміжок часу без втрат якості.
У нас застосовують найчастіше акордну оплату, нехтуючи якістю і платячи «як домовилися» (зустрічався з оплатою в 30, 50, 60 грн. за обліково-видавничий аркуш, “дуже смішною»), а за кордоном традиційнішою є погодинна, яка опирається на довіру і ринок. У «капіталістичних» країнах про норми просто не думали в цьому контексті ніколи, оскільки надто вже творча і важко класифікована робота за складністю. Хто би там досліджував і ставив експерименти? Тому редактор «виставляє» ціну, а роботодавець погоджується. Або навпаки. І тут уже теж працює як ніби ринок – дешево не завжди означає добре. І теж починаються конфлікти. Так-так, не тільки у нас.
Отже.
Якщо глянемо на перелік виконуваних робіт і особливості потрібної для їхньої роботи кваліфікації, то одразу зрозуміємо те, як будуть різнитися темпи роботи (якщо рахувати в сторінках) згаданих вище трьох професіоналів. Щоб скоротити пояснення, скажу – якщо ви хочете, щоб ваш редактор «прочитував» у день тридцять стандартних видавничих сторінок (приблизно до 1800-2000 знаків на кожній), то це не буде замовлення повного редагування, скоріше – із дуже великою натяжкою – літературного, хоча реальніше – наскрізного вичитування.
Іншими словами. Якщо видавець, автор хоче, аби редактор дивився уважно «на все», то повинен врахувати, що йому (редактору) доведеться, наприклад (якщо правильно до технології), спочатку перечитати нашвидку текст одразу ввесь від початку до кінця (це час), а далі затримуватися і затримувати кожного разу, коли йому щось буде незрозуміле, перевіряти себе і автора, гортаючи сторінки довідкових джерел, чи залізаючи в інтернет, вишукуючи пояснення тих чи інших термінів; або ж гортати туди і назад сторінки рукопису, перевіряючи, чи не здалося, що виявився повтор уже читаного вище тексту, чи вчитуватися у відповідне місце оригіналу (якщо це переклад), або ж перечитування і перечитування з перевіркою себе, чи не зіпсовано попередній авторський варіант при правці, чи не варто пошукати синонім, чи ж, звіряючи цифри в таблицях, підписах до таблиць і рисунків, намагатися зрозуміти логіку доказів і висновків... а потім! шукати замінників для кращого передання того, що хотів автор задля легкого і однозначного сприйняття читачем. І це тільки нашвидкуруч перелічені етапи, які інколи доводиться проходити реактору. Одна сторінка йде швидко, а інша може забрати я півгодини.
Час може забрати також і писання нотаток для автора, щоб, коли прийде момент узгодження змін, зуміти пояснити, чому виникла проблема, яка вимагає тих змін, або ж пропозицій щодо змін. Наприклад, авторам підручників ніколи не спадало на думку, що добрий редактор повинен перевірити на собі ті задачки і приклади, які він подає в тексті для учнів? Насправді добрий редактор це зробить! А якщо не зробить, то може вийти халтура. Бо тоді це проблема автора, а автор міг і не додивитися! Якщо ж редактор не помітив, то навіщо він тоді потрібен, правда?
І ще багато іншого можна тут приводити. Наприклад, неточні історичні дати, вжиті в художньому тексті, можуть у непідготовленого читача сформувати неточні знання (особливо у дітей), а у критика, чи заздрісника викликати дошкульний сміх. Чия це буде вина?
Пригадую, як одного разу в своєму блозі письменник Юрко Винничук обурено писав про когось зі своїх редакторів «Не тільки мої помилки не помітили, а ще й нових додали!» (треба нагадати, що досить часто підпадав під пильне око дошкульних критиків через певні недогляди).
Звичайно, чим кваліфікованіший редактор, наприклад, має досвід редагування багатьох текстів, ерудицію, яка скорочує потребу щоразу звертатися до словників і довідників, навики власного письма, то тим швидше він буде опрацьовувати текст, але... тоді буде відігравати роль саме кваліфікація. І така праця теж не може бути дешевою.
Власне, за одною з приказок «абихто працює за абищо, а майстер знає собі ціну».

Відтак.
Перше, що повинно спасти на думку, якщо говорити про оплату, що не кожна сторінка коштує однаково. Вірніше, у різних рукописах сторінки коштують по-різному. Є тексти складніші для редагування (коли є формули, ті ж таки таблиці, багато іноземної мови, переклад, цитат, дат тощо), а є простіші. Є автори, які пишуть справді легко, ясно і зрозуміло, із самостійною скрупульозністю в перевірці фактів, а є такі, що «чорт ногу зломить», а ще є перше видання, а є перевидання. Отож підхід до норм виробітку повинен бути різний. І не можна знайти одного відповідника, що 1000 знаків з пробілами коштує стільки і край. І редактор не має торгуватися, бо вже сказав ціну за сторінку.
До речі, отут та погодинна плата і випливає. Рукопис забрав певну кількість часу на редагування, отже платимо за кожну годину, а не за кількість сторінок. Однак, як на мене, для нашого ринку, де мало не цілком відсутній фактор довіри, а також і занижені вимоги видавців, та й авторів, до редагування, це наразі неможливо. Інколи редактори працюють не в офісі (від і до), а вдома, вечорами, чи й ночами, поза іншою роботою, – піди порахуй точну кількість використаних годин. Видавець (автор) дав рукопис редакторові на місяць, а скільки він працював, і не знає. Не будеш же платити за цілий місяць, якщо рукопис на 200 сторінок.
Окрім того, складно обґрунтувати той час, чому він вийшов саме такий. А може то редактор такий повільний і тугодум? Нехай і скрупульозний, але нащо аж так вдивлятися в той текст, і так довго обдумувати кожну фразу, яку, як йому здається, треба змінити, а «могло бути і так»? Може, інший має швидшу внутрішню пошукову систему і легше справляється з пошуком замінників, або з пребудовою конструкцій фраз...
Тому от і приходиш кожного разу до висновку, що норматив таки потрібен.
А далі має виникнути питання – а звідки ті нормативи брати? Як звіряти темп роботи з якістю?
У принципі, підхід із нормативами – експериментальний. Хоча починати все з експерименту видавцеві неможливо. Це неринкова трата часу на вивчення складності тексту і оцінка щодо неї оплати праці. Легше було б уже погодинно.
І все ж. Нам в Україні з цим мало б бути легше.
Були часи, коли ці нормативи таки розраховували, і чимало державних видавництв платили саме виходячи з них. Бо платила за все держава і державні ж наукові заклади експериментували із нормами. Маю на увазі не такі вже й давні часи. Чому про ті нормативи забули? Бо «соціалістичні»? Нема у видавництві навіть особи, яка колись називалася «плановиком»? Я вже не кажу «планового відділу», який розраховував виробничі плани на місяць, рік...
А подумаймо.
Основна розрахункова одиниця – обліково-видавничий аркуш (40 000 знаків, або ж – із меншою точністю – 22-24 сторінки «стандартного машинопису», тобто А4, кг.14, гарнітура Times New Roman, міжрядкова відстань 1,5, береги: 2,5 х 2 х 1,5 х 2 – колись учили, що у одному рядку не має бути більше 65 знаків, а на сторінці – більше 28-30 рядків, щоб на тій сторінці було в середньому 1800-2000 знаків).
Зазвичай усе так – ось тобі зарплата, наприклад, у 1,5 тис. грн. (більше платити не можу) і видай на місяць... нехай 10 обліково-видавничих аркушів. Плюс-мінус. Звідси й середній обрахунок вартості сторінки. Якщо за місяць редактор відредагував 10 аркушів (приблизно 230 стор.. тю! що таке 200 стор.? треба більше!), то при згаданій зарплаті сторінка буде коштувати 6,5 грн. з копійками (ой, дорого!)

Однак ми, по-перше, повинні подумати, чи гідна ця зарплата, і чи редактор (отой повний, якщо ми справді поважаємо те, що він може зробити для книжки) заробляти таку зарплату (хай би хоча б 100 дол. на місяць), а по-друге, знову згадати, що ті аркуші за складністю читання різні. Тому редактор не може однаково читати все в однаковому темпі. І кожного місяця видавати по десять аркушів.
Навіть якщо підприємець-видавець «добрий» і не особливо дораховується до заданого плану, це справи не міняє. Зате міняє ставлення редактора до роботи. А також до вимог до рівня його кваліфікації. У наших умовах редактором можна працювати і за таку заробітну плату, але доброго редактора на таку зарплату не наймеш. Вірніше так... наймеш, але то буде розцінено як експлуатація, збудована на ринкових спекуляціях: іди, не тримаю, іншого знайду.
Ну так, якщо не дбати про якість.

У принципі, у добрих видавництвах уже давно встановилися свої правила і закони, з якими рахуються, а отже і вміють оцінити працю редактора як із якісного боку, так і з погляду на оплату. Але як бути із «фрі ленсом»? Або ж у тих випадках, де робота редактора замовляється, тобто коли видавництво працює за принципом – без редакторів у штаті, на кожну книжку – новий редактор, або ж у випадку, як має розрахуватися автор із редактором, якщо дає йому книжку, статтю перед надсиланням до видавництва?
На жаль, тут уже вступають у дію оті закони конкуренції на ринку праці, які змушують авторів збивати ціни, а редакторів погоджуватися на те, що вони пропонують, якщо хочуть хоча б щось заробити в умовах безробіття редакторів.
А взагалі от названі десять аркушів – це правильна цифра? Саме стільки в середньому має робити редактор? Може, він здатен і повинен більше? Або навпаки це погіршить якість рукопису, якщо змусити його спішити і не робити й половини з тих операцій, що він має?
Скажу одну річ, яку намагаюся вже проповідувати не один раз, і на яку або відмахуються, або ще й обзивають консерватором.
Усі українські видавництва (державні) у давніші часи мали у діловодстві обов’язково перелік норм виробітку. Їх розробляли централізовано, або деколи й у самому видавництві, але вони були. І, запевняю, нічого спільного з «соціалістичною» ідеологією то не мало, лише з якістю продукції. (Хіба що дотично, бо ж деколи редакторів спонукали перевіряти цитати класиків «марксизму-ленінізму», якщо вони вживалися книгах, але це справді тільки дотично, бо ж інші цитати все одно треба було звіряти, задля чого у редакціях зазвичай були досить великі зібрання довідкової літератури, відповідних «канонічних» творів, не кажучи вже про енциклопедії.)
Тобто розробляли такі нормативи відповідно до того, скільки часу має бути витрачено на роботу, аби не завдати їй шкоди, а заодно не перевитрачати кошти на зарплату. Іншими словами норми мали бути обґрунтовані.
Я знаю, що досі ті норми залишаються у пам’яті видавців саме в тому усередненому вигляді, бо ж вони були.
Як на мене, то це взагалі неоціненний матеріал у видавничому бізнесі, якого нема у зарубіжних видавців і який треба використовувати. Хоча, підозрюю, більшість державних видавництв уже повикидали ті свої довідники і пам’ятки. У мене от зберігся такий хіба що з видавництва «Вища школа», де проходив колись студентську практику. Хоча є й інші джерела, з яких можна було б почерпнути відповідні знання.
Якщо нині хтось каже, що ті знання застарілі, то він кривить душею. Адже дані, отримані в ті часи, здобувалися таки досить скрупульозними дослідженнями. Не збиралася держава переплачувати редакторам, як і взагалі нікому. Так що нормативи розроблялися переважно на наукових дослідженнях.
Але добре, не буду переконувати. Лише покажу не деяких прикладах, як виглядали тоді ті нормативи.
Не для «маститих» видавців і редакторів минулого, не для «аксакалів», які деколи навмисне закривають очі на давні знання, кажучи, що вони «соціалістичні», а для тих, які взялися до видавничої справи, або до оплати редагування без жодного уявлення, що ця робота і висококваліфікована, і має теж рівні складності.
Правду кажучи, мені вже не раз доводилося привертати увагу до цього (наприклад, у журналі «Палітра друку»), але спробую ще раз
Відомості взяті з не так уже й далеких в історії наказів Держкомвидаву. Це були рекомендаційні норми для розрахунку штатів. Звичайно, те що тут цитується – інколи має наліт тої ж таки радянщини. Але тут варто дивитися не стільки на появу слів «СРСР» або що, скільки на тип літератури, а відтак складність тексту, яка тоді передбачалася.


Таким чином, кожного разу, пам’ятаючи про ті норми, можна розраховувати оплату праці кожного редактора, виходячи зі складності тексту. Саме за тою простою схемою: визначити середню заробітну плату для свого редактора і поділити її на кількість сторінок, які він має прочитати за визначеним нормативом згідно з типом літератури.
Зрештою, якщо дуже захотіти, то так можна вийти і на погодинну оплату. Адже замість того, щоб ділити на сторінки, можна поділити на кількість годин, які редактор витрачає на місяць у роботі. Розрахунки, правда, тут дещо ускладняться, але логіка зрозуміла.

Варто було б тут одночасно додати вартість коректури, але...
По-перше, колись ті нормативи розраховувалися, виходячи з кількості процесів, і зараз це справді мало актуальне. Навіть якщо взяти до уваги найкоротший чотирипроцесний варіант, який і сьогодні може застосовуватися. Видається, що нині видавці (якщо пам’ятають про потребу коректури) взагалі використовують її тільки раз – як читку перед переданням до друку. А деякі видавці (мені такі зустрічалися) взагалі вважають, що робота коректора – це ж редактор. Ото як верстальник – і технічний редактор і дизайнер два в одному, так і редактор і коректор теж. Нащо ще раз читати, якщо редактор уже читав? На жаль.
А по-друге, там враховувалися чотири групи складності, деякі з яких мали по дві підгрупи. Тут місця на це уже не вистачає...
Так що іншим разом.
Можливо, так само і щодо оплати праці редактора і коректора в пресі.
Хоча... там радше треба було б почати, може, і з журналістської професіональності. І спочатку вступитися за сторожову силу поняття редактор перед розгонистістю і амбітністю поняття журналіст.