Критика, рецензії
Піднебесна птаха на ім’я Ольга
О.Думанська | 23.12.10 6:57:25
В якогось сумовитого класика було написано: «Поезія – то діло совісне». Певно, він знав, про що каже, хоча нині слова «совість» і «сумління» все частіш промовляються всує. Вони ніби втратили своє первісне значення буденною зужитістю, бо звучать в контексті докорів несумлінним і несовісним, а ті переадресовують докори навзаєм. В будь-якому випадку, поезію сучасного українського простору, як, зрештою, і прозу, лихоманить від бажання творців і творчинь так викрутити/закрутити образ, щоб читач, вражений і спантеличений, чувся остатнім анальфабетом.Нова збірка Ольги Кіс, поетки із Золочева, названа «Тривання таїни», перш за все приваблює видавничим втіленням: форматом, умілою версткою, цікавими ілюстраціями Анни Славінської, анотацією, культурою редагування. А вже коли розгорнете і почнете читати…
« У наших широтах, що вужчі від ока азійця під вечір…»
З перших рядків ви зрозумієте, що це писала людина, чий поетичний хист не піддається сумніву: вибудувати таку самоантонімію неможливо, не осягнувши науки віршування і не збагнувши словесних властивостей. І саме на несподіваному протиставленні ( «Ті, що в’яжуть цибулі вінки і везуть на базари, мудреці на віки…» --- «Ті, що в’яжуть сонетів вінки й роздають милостиво, диваки на віки…») земного буття й небесного злету викрешено іскру усвідомлення про потребу високого поетичного слова, до якого прихильний сам Господь.
У Ольги Кіс ви не натрапите на штучне намагання втнути щось таке, чого ні в кого не було: її знахідки в слові-образі природні, тому навіть якщо ви й упізнаєте якусь тему, вона буде втілена по-новому.
Купив дід Козу-дерезу,
Правда, втридорога.
І тепер не потребує
Ні держави з Верховною Радою,
Ні дядька з печаттю і владою,
Ні правосуддя, ні статистики,
Ні електоральної белетристики,
Ні НАТО, ні Грінпісу.
А ну їх усіх к бісу!
Бо стереже діда сила велика
Від усякого лиха –
Туттобійсмерть.
Якби мені пощастило укладати збірку Ольги, я б згрупувала її поезії за настроєвістю:
«Вічне» ( «Уже давно ніхто не стереже свойого брата, каючись, як Каїн…» та інші, суголосні);
«Ніжне» ( «Голосочок гобою…», «Крильця цикади…», «Зима – мірошниківна в білому…», «Як ти казав мені…»);
«Правдиве» ( «Неначе ланцями прикуте…», «Мій Отчий краю…», «Ну, здрастуй, мій стольний Києве…», «Моя кохана Батьківщино…»);
«Уїдливе» («Купив дід Козу-дерезу…», «Отаборили в таборах…», «Інтернаціональне» та ін.).
Авторці, обдарованій чуттям найтоншого словесного відтінку, удається сполучати запозичення-архаїзми та сакральну лексику із , навіть сказати б, занадто звичними словами – і народжувати поетичний образ монументального окреслення: «Стоять ліси – погорджені патриції…»; «Писання щоосені здійснюється…»; «Побляклий овид – капище ідилій…».
Звукова оправа образів не менш вишукана: Ольга полюбляє алітерації та асонанси, і вони ніколи її на зрадили: «ХтоСь на плаСкому Старезному Світі гостРим знаРяддям каРбує гРафіті…», «Голосочок Гобою Горобенятком Горнеться Глибинами Глечика Грішить Гіацинт…», «ВмертИ – впастИ на спИс грудьмИ».
Щоб переконати вас у майстерності Ольги Кіс, недостатньо цих прикладів, бо в кожній її поезії є своя серединна перлинка, навколо якої сполучені сонячними нитями метафори, епітети, порівняння. «Покутна купіль наглої грози обмиє сріблом Канни і Содоми, й уже такі безболісні судоми, й такі веселі сажотруси й гноми, й такі печальні в церквах образи».
Насамкінець хочу пояснити, чому назвала свій відгук саме так, як назвала. Це з поезії на дві строфи, що являють розгорнуту антитезу, уже згадану вище. Так от, тих, що сплітають не вінки цибулі, а вінки сонетів «… відніс сам Господь до птахів піднебесних».
Літайте, Ольго…