БЛАГЕНЬКІ НАМІРИ ЛЮБКА ДЕРЕША
Оксана Думанська | 18.12.10 10:22:54
Як досвідчена читачка, я одного разу вже бралася за «Культ», але зрозуміла: це не моя література і це не література. Проте захоплені читачки підліткового віку аж верещали, тому спиталася їх, чому вони так уподобали собі цього молодого автора. Відповідь була проста, як рейки: «Він пише про нас». Ну, звісно, кожен шукає у маскультурі знайоме або бачене. Пройшло кілька років – і ті ж самі, що поклонялися «Поклонінню ящірці», так само захоплено промовляли про те, як на дух прочитали книгу. «А про що вона?»-- поцікавилася я. І тут сталося цудо, як кажуть гуцули. Ніхто не міг пригадати ні сюжету, ні персонажів. «Там був пес ротвейлер, якого копав ногою один дебіл», -- нарешті спромоглася одна з шанувальниць Дерешевого таланту.
«Літературні батьки» Любка Дереша мають на своєму сумлінні, що неокріплого мізками підлітка поставили на п’єдестал. І отримали порожній звук, приправлений брутальщиною, містикою, сексом і наркотичним очманінням. До того ж, все це «виконано» суржиковою мовою, з чого випливає висновок: юнак начитався російських перекладів американських «страшилок» і відтворює їх на рідному ґрунті. Ще й підсвідомо натякає, що хоче пошити нас у дурні: наприклад, називає свого героя Петром П'яточкіним, як хлопчиська з мультика. Мовляв, у мене все в творах несправжнє – мальоване або зліплене.
Не зачіпатиму сюжетних кривих, прямих та зигзагів – хай про це скажуть літературні критики. Мене передовсім цікавило мовне втілення авторського задуму. Отож, перегорнувши сторінки «Наміру!», дійшла висновку, що великий майстер лексичного ткання Юрій Андрухович мусив би дати кілька уроків як кваліфікований редактор своєму юному підопічному, який, певне, мислить російською, а пише українською.
… обмінювалися мимолітними поглядами… .. наступлять канікули… знаходиться велике озеро… повсякденній обстановці… у всіх відношеннях у кафе стояв чад… … саме він першим кидався у вічі… Діло було ввечері. …притік відвідувачів… … що було двадцять секунд назад… … перекинути пальму в кадці… …чого б це мені не коштувало… … для перетворення всього у жарт… Гоца Драла, лемкиня з Канади каже:Думаєш, кишка тонка?... Навіщо, Петруха?... стала зібраною, поспішаючою… … світ появляється під нашими поглядами…
Ви можете сказати, що се в такий спосіб продемонстровано зросійщеність сучасної української мови. Тоді ви станете на позиції Ганни Герман, яка, й бровою не повівши, стверджує, що Чехов – поет, адже його тексти – се поезія в прозі.
Окрім суржиковості авторської мови, можна натрапити й на стилістичні невправності: надибалась красива пауза для зміни ритму; чи достатньо ти артистична й експериментальна; витирає обережно ВІЮ; мобільний вона радо вимикала й раніше, все боялася поганих дзвінків; кухар Михась послав мене у справі сирників; виходити на правильних людей в правильний час.
Загалом увесь текст «Наміру» можна поділити на дві частини: написаний автором і переказаний автором. Ось приклад переказу:
Є ситуації, які виривають нас із павутини повсякденності силоміць. Наприклад, реальна загроза життю. Такі ситуації міняють хід часу (тобто – ХОД ВРЕМЕНИ –О.Д.) й утворюють лаз у буквальному розумінні. Цей лаз дає шанс вийти за межі причин-наслідків, на якийсь час опинитися над ними. При відповідному налаштуванні воля, яка вивільняється в результаті схожої ПОДІЇ, ПОДІЄ, ніби катапульта. Ми з Гоцою зімітуємо нашу смерть, і це додасть нам такого прискорення, що ми негайно перенесемося в сусідній світ.
Навіть якщо ви переконуватимете мене, що се новостиль нової літератури і до нього не варто підходити з мірилом лексичної, фразеологічної та стилістичної доцільності, а шукати інших сенсів, то я лишуся на позиціях свого (певно що консервативного на ваш погляд!) засадничого поняття, яке називається здоровим глуздом. І це поняття потверджує, що вимогливість до себе – ось прикмета письменника письменного, а неписьменний списує все на недолугих критиків із заскорузлими поглядами на укрсучліт.
До слова, сам Дереш в інтерв'ю нарікав, що не було доброго критичного аналізу його романів. Я не претендую аж на таке, але мої зауваги щодо мовного гуляйпільства хай би змусили його хоча б підшукати тямущого редактора. Бо в «Терезі та параболі» -- ті ж самі блуди: ставить у тупик; наче це її торкається (касается –О.Д.); облюбованих картелем (тобто, вподобаних – О.Д.); послідувала за баригою; склокочений настрій волосся; а справа була ось у чому ( а дело было вот в чем –О.Д. – річ у тім, що), циферки (тобто – цифрочки) і апогей усього : шльопки шльопають та шльопання капців.
Якщо Любко Дереш і далі торуватиме шлях в літературі, хай забуде про свій ранній і практично випадковий успіх. Хай перечитає Андруховича, а не клянеться привселюдно в повазі до нього. Хай навчиться володіти словом як інструментом, а не розсипає навсібіч матюки. Хай виробляє свій неповторний стиль, а не хизується швидкістю творення роману. І, нарешті, хай сприйме все написане за материнські поради, бо він – ровесник мого сина.
Благенькі наміри теж вимощують дорогу – в нікуди.
Анна Левандівська | Контакт: journal.ri4@gmail.com | 18.12.10 20:00:23
Вітаю! Нарешті людською мовою сказано щось суттєве про письменницьку манеру (точніше, недбальство) Дереша. Я абсолютно погоджуюся з автором рецензії (можливо тому, що належу до того самого покоління, що й О.Думанська).Я теж свого часу відклала "Культ", як очевидне наслідування Ю.Андруховича. Жодного власного відкриття. Тим паче викликає застереження порада молодому автору перечитати "майже класика".Я б порадила Дерешу Андруховича більше не читати. Мовчу про мову, бо сама грішна...