Критика, рецензії
Самозбереження української провінції
О. Думанська | 09.12.10 7:42:03
Приватні враження від нової книги Світлани Антонишин«Закон самозбереження душі» -- Львів – СПОЛОМ-2010
Як на мене, то слово ПРОВІНЦІЯ не містить відтінку приниження чи зневаги: так називали давні вояки-римляни завойовані приєднані землі. Зрештою, не всім же мешкати у великих пишних містах – хтось обов’язково проживе життя в містечку чи селі і не чутиметься обійденим долею. Українські містечка – це донори столиці.
Світлана Антонишин повернулася у Броди з Києва, де одного разу відчула, що таке натовп: він безжально пройшовся по ній у прямому розумінні, аби жінка витерпіла, вижила… і відкрила у собі безмір сил.
Мені б найменше хотілося наголошувати на втраченому здоров'ї Світлани, щоб не склалося враження, що вона потребує співчуття, висловленого хвалебними відгуками на її книгу, ні. Вся її витончена натура того не заслуговує, бо слово її поезії – не штучне, не вимучене авторським ego, не згромаджене абияк, не грішить гонитвою за модою.
Світлана Антонишин пише в класичному стилі – себто гармоніює ритми й рими, витворює форму вірша за вже випробуваними моделями поетики. І все ж вона ніскільки не архаїчна у своєму способі поетичного мислення, бо лексичні знаки сучасності оживлюють традиційну форму.
Жує свій «Орбіт» змучена Земля.
«Орбіт» і орбіта – слова одного кореня, а яке між ними значеннєве провалля!
Лежить петля, що стежкою назвалася.
Був ліс. Тепер – безживні чагарі.
За ними Замок, що торік горів.
Хтось каже, що зайнявся від зорі.
Ото вже, певно, відьми насміялися!..
Може, ви скажете, що в цьому скупому пейзажі немає нічого дивовижного. А уміння авторки трьома порухами уявного пензля змалювати наше нищення живого довколишнього світу?
Світлана Антонишин дошукується у слові такої суголосності, щоб вона давала поживу читацькій уяві. Чого варта лиш назва «ДОСВІД (Т)НІЙ ДИПТИХ», де такі далекі поняття як досвід і досвітки сполучилися в її словесній грі.
Усе, що набули, нам ніде заховати,
Наш досвід – пізній сніг, що випав навесні.
Нехай собі лежить. І добре, що багато:
Степліють небеса – зволожить ґрунт пісний.
Краса поезії ніколи не залежить від кількості художніх прийомів, бо вони, трапляється, своєю гущею замулюють задум автора. У Світлани – метафоричність природна, як подих, як сказане привітання, як відчутий дотик рідної руки. Наведена розгорнута метафора, оправлена в лаконічні речення, потверджує сказане мною.
Чотири стіни з кількома вікнами… Це той простір, який «За дужками…»
Заговорило небо . Без трибун!
( Чи світ такий фатально-безпросвітний,
Що збились хмари у сліпий табун
І сиплються, мов луснутий кавун,
Зернятами на висохле поліття?)
У авторки багато неба, хмар, дощів, але це не створює враження набридливих повторів, бо всі, так би мовити, романтичні атрибути завжди різні своїми контекстами.
Наївний клен щось жебонить крізь сон.
(Гроза стомилась. Райдугою згасла…)
Летять шпаки. Чи в ирій. Чи в ООН.
… Безсонне небо вимкне мікрофон
І не дозволить громові упасти!..
Олюднення як вид метафори не всім дається в руки. Світлана цим засобом володіє майстерно, як і грою співзвучних слів (з ораторів – нікчемні орачі, зате феноменально-вправні Юди).
Броди – містечко, куди зі Львова можна доїхати за дві години. Там багатий історико-краєзнавчий музей під орудою Василя Стрільчука, там мешкає юний прозаїк Олег Куликов, там непосидючі в пошуках істинного навернення молоді до книги бібліотекарі, там є театральні аматори… І все ж не помилюся, коли скажу, що у Бродах культурництво обертається навколо Світлани Антонишин, інакше не було б у цій книзі цілого списку доброчинців, небайдужих до поезії.
Провінція – це не вирок. Провінція – це життя без вигадливих декорацій, без галасливих шоу і без особливих заробітків. Це просто життя. Таке як є. Воно підлягає закону самозбереження душі. Цього й прагне поетеса – Світлана Антонишин.