Критика, рецензії > Художня література
«Найпаскудніші представники нашої національної наволочі…»
Ніна ГОЛОВЧЕНКО | 17.04.16 13:11:58
(про роман Григорія Войтка «БЕЗБАТЧЕНКИ» (Чернігів: ПАТ «ПВК «Десна», 2016. ‒ 352 с.)Книга Григорія Войтка «Безбатченки» присвячена темі українського селянства в період після закінчення Другої світової війни до розпаду СРСР.
На прикладі життя і доль селян села Осьмаківка поетапно зображено їхню виснажливу працю і мізерні колгоспні заробітки, поступовий відхід від християнських цінностей, моральне виродження багатьох пролетарів і можновладців, маніпулятивні технології управління окремих партійних голів колгоспу та голів сільрад, представників НКВС (чи пізніше КДБ).
До честі автора, з поміж доволі тяжких сторінок об’єктивної прози, у книзі трапляються й позитивні образи керівників господарств, простих селян, учителів, молоді, жертовних українських жінок, працівників міністерств, лікарів. І це урівноважує пафос книги: він не є трагічним, скоріше є повчальним.
Проблема, яку досліджує автор, торкається проблеми дітей-безбатченків. Г. Войток показує, як неповна родина, відчуття гріховності, неповноцінності та незахищеності, злидні спотворюють ціннісний світ такої дитини.
Найперше враження – книга легко читається.
Очевидно, тут спрацьовує досвід автора-журналіста з більш ніж 30-річним стажем роботи і фахові навички писати з почуттям міри. (Автор намагається дотримуватися констант класичної міри, визначених ще Аристотелем: ясність (простота; доступність широкому загалу); гармонія (не хаотичність; співвіднесення пафосу, патетики, незвичної форми і змісту, – хоча тут є одне застереження щодо тексту Г. Войтка); природність (відповідність дійсності за характером, віком, статтю, національністю).
Таких авторів – власне журналістів, у нас чимало. Художню прозу писали і Віталій Карпенко, і Олександр Глушко, і Люко Дашвар (Ірина Чернова), – усі вони фахові журналісти насамперед.
Друга журналістська риса книги – публіцистичність останніх її сторінок. Об’єктивна детальна картина українського села 50-90-х років завершується не просто гірким філософським узагальненням теми «безбатченків / байстрюків» як своєрідного прокляття України, а й цитуванням творів О. Довженка, Т. Шевченка, В. Симоненка та сподіванням / закликом автора: «А коли почують і відчують її «байстрюки катів останніх»? Певно, саме тоді й «оживе добра слава, слава України…»
Щодо стилю книги. Вінформується такими стильовими рисами:
• об’єктивність, детальністьзображення того історичногоперіодуукраїнського села, безпосереднімсвідком і учасникомякогобув автор;
• типовість образів і ситуацій (я би могла головних героїв назвати тітка Галька і Вітька – вони донині живуть у селі Богданівка Київської; більше того, тітка Галька так само доярка, так само зламала шийку кульшового суглоба, а Віктор і пиячив, і до в’язниці потрапив, ‒ а зараз займається дрібним бізнесом);
• послідовно прописаний сюжет, що має усі класичні складові: вступ, зав’язка, розвиток подій, кульмінація, розв’язка, елементи епілога;
• розгорнуте зображення розвитку образів головних героїв, Оксани та Івана Стародубів, відповідно до обставин їхнього життя;
• жанр – соціальний роман (провідний жанр реалістичної літератури);
• пізнавальна функція (відомості про наряд (вид роботи у колгоспі, а не вбрання), про колгоспні збори, про те, у яких травах ліпше новонароджене дитя купати – це все реалії того часу);
• мовно-стильова домінанта розмовної живої української мови з легким украпленням лайливої лексики та жаргону. («Не чіпай гівна, воно й так смердить» (с.158). «Посперечавшись до хрипоти з … богомольною Катериною, розсильною Федорою і лавошницею Ганною, Горпина подалась додому, шкодуючи, що її ніхто не підтримав. Не було там її подруг, наче повмирали чи почаділи у своїх хатах… (с. 168)
Усе це дає підстави тлумачити текст Григорія Войтка як реалістичний твір, як соціальний роман у стилі постсоцреалізму.
Проте, останні публіцистичні сторінки розсипають об’єктивістську складову твору. З точки зору художнього стилю – це дисгармонія.
Але з точки зору активної громадянської позиції автора – це абсолютно логічно, бо на це є соціальний запит. Злиденний спролетарізований знедуховлений український народ має прочитати оцей портрет самого себе і почати робити висновки.
Одних політичних гасел і новин по телебаченню замало, щоб перевиховати масу народу. А книга ця потрібна насамперед масовому читачеві.
Треба зазначити, що в зображенні праці українських селян на землі Г. Войток наближається до концепції натураліста Еміля Золя людини як додатка до виробництва, що її годує (до шахти, до залізниці, до базару, до шматка землі чи виноградника). Отака залежність людини від урожаю, заробітку робить її не центром світу, не головною цінністю життя на землі, а вторинною цінністю, залежною від умов життя. Культ жителів села Осьмаківка – робота; робота, щоб з голоду не вмерти; не людина, а робота. Якщо до цієї тотальної залежності додається ще й тоталітарна влада, ‒ людина повністю втрачає своє особистісне, творче, інтелектуальне начало. А саме на такийнатовппролетарів / кріпаків системно перетворювала людей радянська влада: доярки, свинарки, політниці + своє господарство + крадіжки з колгоспної скирти як стиль життя…
Цетакий радянський варіант дегуманізації, про яку писав іспанський філософ Ортега-і-Гассет
Ще один виявом стихійного природнього (натуралістичного) протесту проти несправедливості, накопиченої віками, є бунт Івана Моторного, котрий травмував геніталії і нирку гнилих представників роду Мосьок, Павла і Володимира, і у свій спосіб – шляхом самосуду ‒ відновив справедливість світу. (Подібно до того, як в романі «Жерміналь» Е. Золя шахтар дід Безсмертний задушив доньку одного з господарів шахти Сесіль Грегуар). «Воно дозріло і прорвало», констатує автор (с. 257).
Провідною і багатогранною в романі є проблема безбатченків. Тут проговорено тяжку тему матері-вдови, тему гріховного материнства, тяжку тему долі матері-одиначки. Дуже неоднозначна тема, але дуже типова, поширена проблема.
Чому неоднозначна?.. Тому що за християнськими законами – народження поза шлюбом ‒ гріх, але й свята справа – дарування життя людині. За природними традиційними законами – народження дитини – головне призначення жінки на землі, хоч за соціальними стандартами – дитина має бути народжена у повній сім’ї. (А чи могла та сім’я бути повною, коли чоловіків до ноги знищили на фронтах Другої світової війни?!. Мудра природа вирівнює післявоєнну демографічну ситуацію шляхом народження безбатченків. Про це – вищу мудрість природи ‒ йдеться і в книзі Оксани Забужко «Літопис самовидців…»: там одна героїня – лікар акушер-гінеколог під час Євромайдану з гіркотою констатує: «Народжуються тільки хлопчики… Буде війна»).
Біль приниження зневаженої травмованої самотньої матері і дитини, радість материнства, виснажливий труд матері, щастя мати здорову дитину, яку поглинуть державні/воєнні потреби, ‒ отакий суперечливий світ цієї проблеми.
Водночас, це проекція на наше буття загалом. Буття, де немає єдиної правильної думки, де все відносно. Де єдиним способом взаємин має бути тільки ТОЛЕРАНТНІСТЬ. Тобто, люди мають не пліткувати і закльовувати головну героїню – матір-одиначку, а хоча б зрозуміти і не заважати їй на її шляху.
Адже Оксана – не розбещена, а обманута, недосвідчена. Хоча наївність – теж гріх. Але такими нас робили за радянських часів. Комсомол учив про Зою Космодем’янську і Павлика Морозова, про високі надої і цілинні землі, а про культуру, психологію і фізіологію взаємин Жінки і Чоловіка – повний нуль! Як тут не згадаєш гірко-знамениту фразу з ток-шоу Влада Листьєва «У Радянському Союзі сексу не було!?.» До такої необізнаності додаються плітки, інтриги та прокляття. І це доводить дуже низький рівень загальної культури людей радянського села 50-80-х років.
Парадокс, який виявляє автор (у науці це має назву «неопантеїзм»): люди села живуть на землі, але не живуть у гармонії з природою, не відчувають її мудрість, ускладнюють страждання одне одного: неорганічною (неприродною) радянською владою, важкою роботою, безкультур’ям, плітками, злиднями. Мудро ведуть себе тільки окремі селяни та служителі культу. Так, обряд хрещення новонародженого безбатченка ініціює панотець Євстратій. Але авторитет християнства майже знищено радянською владою.
Концептуальнийрівень теми безбатченків звучить наприкінці роману. І звучить він надзвичайно актуально.
Насамперед, у словах сільського вчителя Теодора Степановича: «…Чому навіть після пережитих страхіть війни та відбудови в нашому згорьованому суспільстві не меншає, а ще більшає тих, хто прирікає себе на становище безбатченків… Тепер напівсиріт значно менше, але більшає тих, хто цурається своєї малої батьківщини, родового коріння, навіть рідних батьків. Велика біда від таких, коли вони дориваються до влади. Тих безбатченків більшає і більшає у дорого обставлених кабінетах. Одних прогонять, їх замінюють інші, як на зло, ще гірші, пихаті і чванливі. Елементарну людську совість загубили на перегонках за владу і гроші. А ми їм ще й аплодуємо, повилазило б нам…» (с. 304) (Хочу принагідно подякувати автору за образ учителя сільської школи, фронтовика, котрий адекватно реагував на відверте зло на фронті, але виявився безсилим перед підлістю «партійних Галушок». Так казав мій батько, теж сільський учитель, учасник Другої світової війни, відзначений бойовою медаллю «За відвагу», але який був звільнений з посади директора школи тільки тому, що не був членом КПРС).
Про інший рівень безбатченків твердить і Сашко Волинко, журналіст-патріот: «…якась суспільна епідемія… Життя Оксани Степанівни нівечили найпаскудніші представники нашої національної наволочі… Таке можливе лише в серйозно хворому суспільстві… Названій мною наволочі чхати на людську мораль та суспільні ідеали. Вона, та наволоч, отруєна кар’єризмом, уражена епідемією батькопродавців-руйнівників, поширює свідомо свою небезпечну суспільну хворобу на все людство. Наш пророк Тарас Шевченко назвав таких нелюдами, дітьми юродивих… Господь багатьох уже покарав, але немало їх ще й залишилося, продовжують паскудити, розточувати, як шашіль, Україну зсередини…» (с. 322-323)
Тобто, у романі «Безбатченки» є буквальний рівень тексту: історія дітей-напівсиріт; є підтекст – непряме, приховане пояснення причин спотвореного ціннісного світу цих дітей; і є концептуальний рівень: справжніми безбатченками є найпаскудніше представники нашої національної наволочі, кар’єристи, хапуги, зрадники національних інтересів України, котрі розточують її, як шашіль, зсередини.
Роман насичено народною спостережливістю, що сформульована афористично:
Для працівника КДБ представниця простолюддя – порожнє місце на землі (с.81). Учитель ‒ не просто виконавець шкільної програми, його робота визначає долю нації (с. 241). У долі твоєї мами, як у дзеркалі, відбивається доля нашої України. Серед простих людей лайливими стають слова і комуніст, і демократ (с. 341). Не бійся бути бідним, бійся бути дешевим… У нас дуже багато з’явилося дешевих як у владі, так і серед простолюду, навіть серед тих, що іменують себе патріотами (с. 346). Усі проблеми, як в диктаторському, так і в демократичному суспільстві, зводяться до однієї – кадри вирішують все.
Завершальний пафос надії та оптимізму ‒ настрій книги ‒ визначається подальшою долею безбатченка Івана Стародуба, котрий, попри все, і кохання зустрів, і сім’ю створив, став батьком двох дітей, здобуває юридичну освіту, розвиває виробничий комплекс, підтримує нових політиків. А також публіцистичними рядками Григорія Войтка про те, що останню національну наволоч, «байстрюків катів останніх» здолає український народ, котрий відчує, нарешті, свою козацьку кров.