Критика, рецензії

"Лишивши на шкірі тремтіння літер»: поезія-перетворення стихій та пір року

Мар’яна Барабаш, кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Інституту Івана Франка НАН України | 12.04.16 22:12:43

Роксолана Жаркова. СлухаТИ – море… : просто собі вір[ші]. – Львів : Норма, 2015. – 64 с. : іл.

Що це за такі «просто собі вір[ші]», які співіснують у циклічному часі року від осені до літа? Насправді це вірші від просто собі дівчини, яка вчиться і вміє відчувати море, яка і сама є морем, тобто стихією із жіночим обличчям. Тому що вона не просто та, що пише вірші, – вона дослідниця Стихій жіночого письма (в модерністській прозі Лесі Українки, О. Кобилянської, Уляни Кравченко).

---

А отже, їй дано більше, ніж просто СЛУХАТИ. Вона зі стихією на «ТИ». А її обличчя Нереїди і тебе намагається переконати: ВІР – і ти теж море! Просто вір, коли слухаєш, коли проживаєш від осені до літа дні у фрагментах своїх випадкових і невипадкових світлин. Збережених і втрачених. Із вчорашнього моря і завтрашнього снігу. Бо недивно, що авторка цих віршів вперше закохалася саме у Море (як пише вона про себе у «якісь передмові» до цієї збірки). Адже море – це стихія, яка не вміє спинитись. Але лише тоді, коли слухає. А слухає воно лише Божу Волю. Та для цього нам треба ще дуже багато по-справжньому ВЧИТИСЯ…
Роксолана починає свою віршовану історію моря із застереження: «Не розлюби, себе не загуби…», що відкриває її невідоме «…Осіннє», де ще не дозволено завтра і Фантазію над Фото, яке ми не встигли, тому що «Ця осінь в тобі». І її зміст триватиме крізь Різдво і Театр, Слід і Ноктюрн, крізь Дитинство і Пам’ять, Відстань і Відступ, і, на жаль, і крізь Війну… Бо спиниться «На краю війни» її «… Зимове» і промовить ТОБІ: «Все добре», доки після зими завжди наставатиме «… Весняне» – оте платонівське і карооке Мовчи, в якому, як у диханні (чи навіть півподисі півзавтра, що проступає з півкроку і з півкрику) заховалося все: і Дотики, і Сни, і Ранок, Віолончель і Джмелі, Вишні, Конвалії та Я-блу-НІ. Такі Тичинівські «весни дитиннопрозорі», які «сковують ніжністю» і «без запитань», миттєво перевтілюють твою душу в «Анфас-Екстаз» «виннуватих слів». І ти тоді аж до «Фінішу весни» відчуватимеш, як написати непросто («хіба простим олівцем») про «… Літнє», тобто, власне, про-думати Зміст Моря. Бо як отой Експромт з матіолами, хвилями, літніми дощами, грозами, коктейлем і Селфі на фоні літа, – експромт у «23 тріщинки», – назвати «Морем», ЛІТОМ, яким все почалося, озвучити Поруч, «як пісок між долонь, як вуглець між легень», так ніби десь «на шкірі» намалювати «контурні карти» Серпня чи Хоч би Серпневого Її щастя, прочути Літо-тіло крізь Сорочку, Сливи і… Ціни на бензин, щоб в «останні години літа» знати всі «не-(наші) історії», як АМІНЬ..? Тому й завершує авторка своє про-слуховування Моря грайливо-задиркуватим запрошенням у «засмагливонепритомну» печаль маленьку – «Облизуй пальчики»: мовляв, прочитав? сподобалось? Але більше тобі не можна куштувати таких делікатесів. Бо стане нудко, коли знову почнеться Осінь, а за нею Зима і Весна, а потім ще одне Літо, і ще один Якийсь Ніхто «зробить із тебе цитату». І не вистачить ні снів, ні «квітневих тортів» на всі експромти світу з Небезпечними вустами, наче ріками, які «втекли з берегів»… Адже «смакуючи небо», не відчуваєш межі і повсякчас лишаєш «на шкірі тремтіння літер», мов які-небудь «асфальти-базальти» на чужих територіях ті «дороги-листки, склеєні скочами прози», що «ґудзик за ґудзиком», «слово по слові» розбурхує той стан, який ніколи не забудиться «з-море-на-письмом – пишеш і не можеш спинитися…».
Вірші Р. Жаркової неспинні, як і зміни пір року: їх лірична стихія

Боїться миті, що зовуть прощанням.
Боїться снів, розгублених у днях,
Боїться мрій, розбитих самотою.
Боїться болю. А без нього – як…

Через цей страх недозволеності любові, через Роз-губ-леність фантазій «сполохана» і «стомлена» душа моря постійно ловить «на вістрі вій» свій сезонний Настрій, у світлі якого юна героїня надто гостро сприймає-відчуває любовні переживання, так ніби «ця мить, що останньо-остання». Тому іноді цим текстам бракує задекларованого в портретному пасажі Мариністки філософського спокою осягення Стихії – відповідної глибини «музики тиші», яка б усі її «молитви про тебе – з одного слова» перетворювала «щоразу» у Символ віри Слухання Мовчання. Але все це можна списати на молодечий романтизм, в стихії засліпленої закоханості якого ще важко тулити «небо до скроні» і смакувати ним безмеж, не боячись «у тишу ввійти матіолову і загубити голову» у ритмі й римах «на кінчиках пальців тонких», аби «не питати, що далі»…
Та, однак, коли ліричній героїні все-таки вдається вийти за межі (не відчуваючи меж) страхів, емоцій, звичних непорозумінь з людиною, яку кохає (або думає, що кохає!), тоді молодій авторці по-справжньому вдається «Собою-почати» Осінь і її «цю печальність таку невагому». Заради того, щоб… Відпустили всі «тумани за спиною», а залишилася «тільки осінь» і «Бог на колінах»… Власне, в такі моменти особливо напруженого Слухання й виявляється в поезії Роксолани – в усій повноті словообразу! – вся її філологічна філігранність: через творення нових значень для абревіатур («АТО (А Тепер Осінь)…», «П/Л») і через віднайдення найнесподіваніших сенсів у розділових знаках («Муляння ком в черевиках – на розмір менші. / Муляння куль у легенях – великі і мідні»), в інших графічних маркерах («В абзацах моїх найбільше про тебе – пробіл Знає і мовчить, закутавши шию у фрази…») чи знаків у розділених прописними літерами словах («Я-блу-НІ»), які поруч із нотною й автодорожньою абеткою творять неповторну гаму відчуттів у «двісті двадцять» – «сотні кілометрів тиші», «кілограмів болю», «сантиметри втоми». Іноді вони навіть дробляться на ще дрібніші частинки ритмозначень (Душу закрила. За крила … Акрилом покрила, або ж: Зі скрипом пера скрипкові ключі).
З таким наближенням до літер зсередини поетка не тільки відчуває, як «Бог смужку неба ховає в тили», а

боса душа
читає на тілі
німі візерунки «завтра»…, –

вона знає напевне, коли Він, восенілий, «знову у зоні вай-фаю» і «зазирає у нас без дротів і щитів», бо «Він – собі режисер» (чи адмін з мокрого неба?) озивається «крихтами слів на годівниці мовчань» або «шепоче все тихше і тихше» і «не ставить “зарах” у книжечці болюнавчань». Так лірична авторка пізнає Бога «для рим і для зим», щоками притулившись до Нього і задумуючись над «половинністю» відчуттів, коли душа закрита, щоб «почати зиму», як і належить християнці – з Різдва без папараці й реклами, адже

Народження Бога – непіарна то річ.
Тільки небо. І зорі. І Мама.

Саме у пошуках Вічності «хоч би з епіграфом щастя» ця поезія кличе нас до розуміння «найбільших хиб» світу, який «потопає в безглузді реміксів і цитат» та й «колись втрапить в останнє своє ДТП», тому в його викривленому дзеркалі навіть букви набувають метафорично скульптурних образів:

… А двоє вціліють, складені в букву П.
Початок. А з лінзами – Л. І захочуть любові («П/Л»).

Поезія Р. Жаркової надто львівська, мабуть, тому, що вона аж дуже вже морська, як для міста з підземними ріками – міста, в якому «старих ліхтарів Ніхто не торкнеться» і де «кав’ярні яскраво-модні Приймають осінній душ» (із вірша «Осінній Львів»), бо там «в мушлях померло море» («До моря»). А тому обожнюване, «серпневе» поклоніння морю стає для мешканки такого міста щоденним ритуалом, як і сон, в якому «хтось простягає руку»:

Повні долоні піску. Вкотре усе це сниться.
Тільки кристалики солі…
на віях собі, просто так…

Зрештою, у ліричних стихіях Моря все так просто. Бо ця поезія надто вже Пряма – у ній мовби «накреслено шлях під лінійки». І вона заохочує кожного «розділити склоласку, паперовагання», щоб спонукати:

Будь прямою собі крізь зигзаковість пройдених днів.
Будь прямою як можна довше, як можна стільки.
Будь прямою, навіть коли на трасі – знак «поверни».
Будь прямою і не сутулься думками й плечима.

Наприкінці не можна не відзначити поліграфічну оригінальність у структуруванні збірки, у якій зміст до кожного з чотирьох розділів-циклів («Зміст осені», «Зміст зими», «Зміст весни», «Зміст літа») нагадує ніби алгоритм, за яким читач повинен вибрати відповідний вірш, щоб обґрунтувати попередній, тому недивно, що вірші із записаними збоку заголовками творять своєрідний ланцюг і сприймаються в межах кожного «змісту» як оригінальна поема. Поема про море – саме так по-довженківськи можна означити цю поезію, і, мабуть, це саме той головний «зміст», який шукає усякий, здатний СлухаТИ час і простір власної свободи, яка прориває всі береги, бо її таємницю заховано у надзвичайно солодкій хромосомі Ніжності «в прострелених душах», що додає нового смаку навіть «солоним морям». А ліричні рими і ритми Р. Жаркової окрилюють новим диханням фотобарви автопортретів, якими проілюстровано цю збірку, – такі собі Селфі на фоні рояльної Осені, вишиванки Зими, яблуневоцвітної Весни та підглянутого в півока фіолетового Літа.