Статті, блоги > Видавнича справа
Проект «Українська література у європейському контексті і Європейська література в українському контексті»
Книгобачення | 01.12.10 10:32:44
Інтерв’ю з директром видавництва «Теза» Володимиром БрискінимКнигобачення:
На основі чого виникла ідея проекту, причому в тому ж числі і на основі ось такого новоутвореного громадського об’єднання? Зрештою, чому саме ці видавництва, чому не ціла УАВК? (до речі, воно закрите, чи відкрите? До нього можуть долучатися інші, чи це вже обговорене питання?)
В. Брискін:
Ідея проекту «Українська література у європейському контексті і Європейська література в українському контексті» виникла у Анетти Антоненко, внаслідок розуміння: популяризувати українську літературу за кордоном самотужки одному видавництву — малопродуктивно. А представляти видавництво країни, яку не знають у світі, конртпродуктивно. Отже, мета — презентувати літературну Україну як незвідане і невичерпне джерело добрих текстів та ілюстрацій, а, відповідно, заробітків для видавництв і авторів. Назву проекту згенерували разом з Елеонорою Симоновою з «Нори-Друк». А оскільки активних видавців, які мають наснагу пропагувати наше поза Україною дуже мало, природно, що ми знайшлися і згуртувались. Це відповідь, чому не вся УАВК — вона занадто велика і у всіх різні пріоритети. Та й в асоціації інші, переважно внутрішньоукраїнські, задачі. (Вступ до УАВК вільний, але потребує рекомендації когось із цієї спільноти.)
Книгобачення:
Завжди в такому контексті (тобто пов’язаність із Європою) виникає питання щодо в першу чергу не видавництв, а письменників (ширше — авторів). Адже видавництво так чи інакше відіграє свого роду посередницьку роль. Тобто чи не відчутніше було б те, щоб об'єднувалися тут спочатку письменники, чи робили це індивідуально на ринкових засадах (поки що можу згадати собі один-єдиний приклад із А. Курковим). Та й із нашими письменникам досі наче все ще пробують робити це різні фонди, намагаючись «інтегрувати» їх у своє середовище, надаючи їм гранти, стипендії, деколи навіть не вимагаючи написаних книжок взамін — аби просто пожили у Європі… Чим ваша ініціатива різниться? (зрештою, чи мало деколи наші письменники говорять, скількома мовами їх переклали? хоча той показник нічого не означає для того ж таки європейського контексту, оскільки перекладають надто часто перекладачі-ентузіасти, та й ніяк не впливають ті переклади на європейський літературний процес. Чи у вас є інші приклади?)
В.Брискін:
Наша ініціатива вирізняється прицільністю і, сподіваюсь, результативністю.
Автор переважно пропагує себе і опосередковано колег і країну.
Видавець презентує не єдиного автора, а спектр. Видавець зацікавлений створити з цього бізнес, тому інвестує власні зусилля і кошти. Видавець має обмежені грошові і часові ресурси, тому шукає найефективніших шляхів. Отже в нашій ініціативі беруть участь вмотивовані бізнесмени. І склад не є сталим — до кожного заходу хтось додає зусиль, хтось не бере участі. Ми відкриті. Колеги, приєднуйтесь!
Чудово, що є фонди підтримки культурних проектів. Дуже потрібен фонд, який би оплачував переклади з української та навчання перекладачів з української на інші мови.
Книгобачення:
Якщо кинути отак перший погляд на проект (може, я помиляюся?), то може видатися, що він у першу чергу повинен не стільки привезти українських письменників (авторів) до Європи, скільки інтенсивніше почати просувати тут іноземних. Або ж навіть не так — робити те, що і досі часто схильні робити чимало українських видавництв — не стільки шукати, «творити» свого автора, віднаходити цікаві тексти, працювати з ними (зрештою потім імпортувати), скільки використовувати те, що вже ним, або іншими видавництвами зроблено. Ми вже маємо немало таких прикладів, які в український літературний процес нічого не принесли, а шуму створили багато, оскільки він уже існував у світі (на зразок Дена Брауна, П. Коельо, та й навіть Я. Вишневського). Власне, принесли нам сюди чужий шум...
В. Брискін:
Пропоную розглянути ваше запитання з двох боків. Для видавництва як для бізнес-структури ситуація виглядає наступним чином. Експорт має балансувати з імпортом. Крім того, це природній хід домовленостей. Я купую права на вашого (закордонного) автора. І «на цю ж полицю» маю українського — подібного за творчим обличчям, його тексти розраховані на схожу авдиторію. Може, і моїм автором зацікавиться закордонний колега-видавець, якщо відчує, що ця «полиця» перспективна. Отже, потрібне спілкування і порівняння. Тому купівля і продаж прав наразі пов'язані.
А тепер поглянемо з боку читацького загалу, та, зрештою, літературного процесу в Україні. Адже, що не кажи, а видавничий бізнес належить до категорії соціально відповідальних. Нормальний розвиток будь-якої національної літератури можливий лише за умови повноцінного долучення до світового літературного контексту. Тобто, і читач, і письменник не повинні бути ізольовані від сучасних культурних тенденцій, і поготів — від вершинних явищ світової літератури. До речі, це чудово усвідомлювали наші попередники. Наприклад, такі стовпи українського народництва, як Пантелеймон Куліш та Іван Франко дуже багато робили перекладів українською іноземних класиків та сучасників, вважали це важливою складовою своєї культурницької діяльності. У 20-ті роки ХХ століття, у короткий період відносно вільного націєтворення, українською перекладалося дуже багато, і класичних текстів, і літературних новинок того часу, від Вудхауза до Джойса. І в той період зафіксований бурхливий сплеск у розвитку української літератури, який згодом отримав назву розстріляне Відродження… Це стосується «імпорту».
А щодо експорту, то він так само важливий для національної культури в цілому, бо трансляція себе в світ — невід’ємна складова вибудови національної ідентичності. Взагалі, тим питанням — сприянням поширенню української літератури в світі — мусила б опікуватись держава, так, як роблять наші європейські сусіди. Адже в тих країнах, де ми були, їхні держави беруть активну участь у організації контактів своїх видавців з іноземними. Наша ж держава… та ви й самі, мабуть, розумієте. Отже, очікувати допомоги не варто, треба рухатись. І якщо я навіть не продам права на когось зі «своїх» авторів, не отримаю за це копійчину, але зможу зацікавити когось з іноземних колег українською класикою, то буду щасливий. Хіба не цікаві, не конвертовані, так би мовити, наприклад, історичні романи того ж Куліша, або вітчизняний модернізм початку ХХ століття?
А якщо йдеться не про «високу літературу», а про комерційну, то пропоную говорити не про смаки, а про можливості.
В Україні є задача — щоб люди не забули, як читати. То хай читають, все, що вподобають. І якщо наклади улюблених вітчизняних письменників в Україні дорівняються до накладів Пауло Коельо чи Дена Брауна, усім покращає.
А ще в Україні майже немає механізмів, які об'єднують читучих людей — ні ТВ, ні журналів, ні газет про книжки. Як за таких умов повідомити, що книжка є? Тому видавці ловлять найменшу можливість пристати до інформаційної події із-зовні.
Книгобачення:
Взагалі, як би Ви охарактеризували наразі українську письменницьку творчість? Наскільки вона здатна «інтегруватися» в те європейське середовище? Наскільки вона там «не чужа»? Кого, наприклад, зі своїх авторів Ви б залюбки «вписали» у європейські, зовсім того не соромлячись?
В.Брискін:
Не просто не чужа, не просто є частиною європейської літератури, а й здатна збагатити спільну культурну скарбницю світу. Крім згаданого вище історичного роману, потужного в нашій національній традиції, крім цікавого модернізму 20-х років, який цілком розвивався в річищі модернізму світового, ми маємо суто національні цікаві явища, як то, «химерна проза», аналог (а не копія) магічного реалізму. Ви знаєте, наприклад, що фільм Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» геніальний режисер Емір Кустуріца проголосив найкращою картиною світу? Хіба літературна основа, однойменна повість Михайла Коцюбинського, не буде цікава західному читачу? В. Б. Йейтс цікавий й досі, чому не Коцюбинський? Юр Логвин продовжує потужну традицію історичних романів. Галина Пагутяк пише химерну прозу, сформовану як напрям нарисами Франка, Михайлом Коцюбинським, та багатьма іншими письменниками кінця ХІХ — початку ХХ століть. Гадаю, європейці їх із задоволенням читатимуть наших сучасників.
Книгобачення:
Розумію, що ваше видавництво має схильність до продукування книги для дітей. Виходячи з цього, Ваша думка — чи не переборщується наш ринок і без того аж деколи надто прямолінійним інтегруванням європейської традицій писання для дітей (не буду називати видавництв, але деякі з них той закордонний варіант зробили для наших видавців мало не еталоном — в тому числі науково-популярні видання для дітей). Вже не кажу про художню, що Гаррі Поттер наче творить уже мало не штампи у письменницькій роботі, зовсім нетворчі епігонські планки, які диктують обов’язкове введення у контекст творчості побільше відьмацтва, потойбічності, вампірства тощо.
В.Брискін:
«Теза» не має схильності, а спеціалізується на літературі для дітей, підлітків та юнацтва.
Де Ви такі жахи читаєте? Я, наприклад, натрапляю на цікаві і достойні тексти, зовсім не навіяні, і не "зроблені в стилі". Варто тільки відрізняти добрих письменників — орієнтуйтесь на імена Сашка Дерманського, Лесі Ворониної, Марини Павленко, Галини Малик. Отримаєте задоволення від читання! Та й перекладено розкішні тексти від Пауля Маара, відомого з 70-х, і до сучасних Корнелії Функе і Юти Трайбер.
Сашко Дерманський пише для дітей захопливо і дотепно, а особливістю його текстів є кілька шарів сенсу, таких, що й дорослі читають з не меншою втіхою і задоволенням, прочитуючи поверх тексту для дитини звернення до себе. Його тексти сповнені мовленнєвих забав і прекрасних віршів. Європейці назвали б це продовженням традиції класика німецької літератури для дітей того ж таки Пауля Маара, а ми знаємо, що писання Сашка — самобутні.
Світи і герої Лесі Ворониної, Галини Малик, Наталі Гузєєвої, Анатоля Костецького, Володимира Рутківського увійдуть до європейської літератури для дітей і стануть на полиці поруч із Редіярдом Кіплінґом, Астрід Лінґрен, Аланом Мілном, Туве Янсон,
І, даруйте, мені вже трохи набридли невідворотні згадки про ГП, щойно розмова торкається іноземної дитячої літератури. Немов би західна література почалася з Роулінґ, нею ж закінчилася. Врешті-решт, сага про Гаррі Поттера виникла на потужній й тяглій традиції літературної казки, яка нараховує вже століття. В. Гауф, Г. Х. Андерсен, С. Лаґерльоф, Л. Керрол, Дж. Баррі, К.С. Л’юіс, Дж. Р. Р. Толкін, А. Ліндґрен, Т. Янсон — їхні книжки перекладалися десятиліттями, і ніякого згубного впливу на вітчизняну літературу не спричинили. Цикл про ГП — непогані тексти, але надміру розпіарені (бачите, й я не втримався). Щодо хвилі епігонських незугарних горе-творів, то їх породжує будь-яке помітне літературне явище. Просто видавець, і читач, і журналіст-оглядач літератури мають не втрачати відчуття літературного масштабу й смаку, тоді й неякісні тексти нам не загрожуватимуть. А «потойбіччя», «вампірів» й решту з арсеналу Сутінок й поготів закидати Потттеріані не варто, то інша справа. Наприклад, мої розумні та освічені редактори стверджують, що в сучасній культурі вкотре запанувала доба неоромантизму, з усім типовим образним арсеналом, який містить і привидів, і вампірів, і всіляку магію/алхімію (порівняйте з готичним романом класичного романтизму). Отже, виходить, що популярність «Гаррі Поттера» не чинник, а наслідок.
Книгобачення:
У не надто давні часи видавнича політика (звичайно, побудована на державою диктованій ідеології) у ввезенні до нас іноземної літератури орієнтувалася головним чином на так званих «прогресивних» письменників. Зрозуміло, що наразі диктує умови ринок, однак все ж цікаво, на які засади будете опиратися ви, коли будете обирати письменників для публікації у нас. Чи не стане основною ознакою не найкраща — «бестселер»? Тобто якщо продається «у них», то буде й у нас.
В.Брискін:
Видавці шукають або як швидко заробити — знайти бестселер, або як заробляти стабільно роками — знайти лонґселер. Але я далекий від ідеї, що можна стовідсотково відтворити успішність інокультурного тексту, спираючись лише на популярність оригіналу за кордоном. Комерціна успішність перекладу — радше чудовий випадок, ніж правило. Зрештою, вміння переносити іноземні літературно-видавничі реалії на вітчизняну ситуацію і навпаки — то якраз і є покажчик фаховості видавництва та літагенції.
А щодо літературних чеснот, я казав уже, видавничий бізнес — суспільно відповідальний, тому орієнтуватися лише на комерційну складову вважаю неправильним. Для нас, наприклад, неприйнятними є тексти, що потурають ницим смакам, містять ознаки морального релятивізму, — для юного читача це отрута. У світі створено достатньо якісних та збахопливих книжок, щоб наше видавництво могло працювати й заробляти, не втрачаючи гідності.
Книгобачення:
Розкажіть, врешті, будь ласка, що ви особисто бачите для свого видавництва в перспективі від реалізації проекту.
В. Брискін:
Авторів «Тези» читатимуть у світі більше. Ми читатимемо світові новинки українською швидше — вже готуємо переклади, про які домовлено в перших поїздках.
Книгобачення:
Дякуємо за цікаві і відверті відповіді! Подальших успіхів Вам, вашому видавництву і проекту!
Розмову вів А. Судин
Всі фото, які стосуються поїзздок відповідно до проекту викладено в трьох галереях:
Осло
http://picasaweb.google.com/Volodymyr.Bryskin/2010103120101104
Краків
http://picasaweb.google.com/Volodymyr.Bryskin/20
Краснік
http://picasaweb.google.com/Volodymyr.Bryskin/lUbiaF