Статті, блоги > Книготоргівля
Бібліополи, лібрарії, книгарні…
А. Судин | 25.11.10 11:35:15
(До тридцятиліття кафедри книгознавства і комерційної діяльності УАД)Відродження книжкової справи в нашій державі неминуче пов’язане з книжковою торгівлею – так вважають більшість видавців України, про що свідчать їх численні виступи протягом останніх років. Разом з тим, закликаючи відбудовувати розвалену понад 15 років тому книготорговельну систему, вони наче звертаються в нікуди. Мовляв, треба її відроджувати, але невідомо хто це має зробити – чи то держава якимись урядовими чи законодавчими рішеннями, чи то нові ініціативні підприємці, які відчують смак торгівлі книжками. Постійно лунає, що нема в Україні повноцінних каналів збуту, які б доставляти книжки потенційним покупцям, бо дуже бракує книгарень, а ті, які є, то, на думку видавців, погано працюють із ними.
Деякі з видавців навіть беруться організовувати книжкову торгівлю самостійно, хоча тут же відчувають, що це не їхнє, і що в цій сфері повинні працювати люди із дещо іншим складом мислення, іншими професійними навиками. А до того ж – нерентабельна це справа видавництвам організовувати свої книгарні, книжки повинні лежати по всіх книгарнях, а не виняткових. Іншими словами, тут же виникає питання, що для організації і злагодженої роботи цієї системи потрібні кваліфіковані люди, здатні здійснювати ту роботу так, як саме це потрібно і виробникам книги, і споживачам того інформаційно і духовно насиченого товару. Щоб ці люди одночасно любили і книгу, і покупця книги, і були вдатними підприємцями, або організаторами тої підприємницької діяльності.
Справді, така мала, як у нас, кількість книгарень для великої держави – це нонсенс. На понад 2000 видавців статистика подає не більше 500 книгарень в Україні. Така кількість книгарень не набагато більша за чисельністю в порівнянні з Україною, якою вона була перед завоюванням незалежності у 1917-1919 роках. Тоді, як відомо, за приблизними оцінками було у східній і західній Україні (зі всіма наслідками колоніальних режимів Польщі і Росії) дещо більше 300 книгарень.
Питається, чому та кількість книгарень, які ще недавно функціонували в тій Україні, яку ми, потупивши очі, згадуємо як “соціалістичну”, ганебно поперетворювалися на інші комерційні пункти, чому чимало книгопродавців, які раніше вважалися належними до престижної професії, почали один за одним втрачати місця роботи?
Зрештою, нині одночасно і важко, і легко пояснити, чому так сталося. Так само, зрештою, чому не відбувається достатньо швидко відродження книжкової справи, як би хотілося. Тобто щоб видавці почали більше видавати, і щоб книжкові друкарні були завантажені, і книготоргівля працювала справно.
Легко, бо тут же можна перерахувати всі проблеми недалекого і ближчого минулого, які спричинили абсолютне розвалення книжкової справи, а потім сповільнювали його розвиток. Наприклад, можна почати пояснювати експансією Росії, або невдатністю урядових рішень, які спричинили розвал книготоргівлі, або ж навіть і теперішньою консервативністю тих рішень. А з іншого боку важко, бо все ж таки хіба можна нашу країну вважати такою, що не має відповідного потенціалу для створення, видання і розповсюдження книг? Хіба не має вона щонайменше раніше створеного інтелектуального ґрунту? Щоб навіть у тих не зовсім звичних для книжкової справи новонароджуваних ринкових умовах можна було працювати так само ефективно, як у ті часи, затиснуті в ідеологічні преси.
Зрештою, якраз саме про ті ідеологічні моменти нині і варто поговорити, незважаючи на тиск ближчого і дальшого минулого. Річ у тому, що так чи інакше, хочемо ми того чи не хочемо, а книжка таки є основою ідеології будь-якої держави. А якщо не ідеології, то щонайменше основою до розвитку духовного і науково-технологічного надбання. І завжди книготоргівля нарівні з книговиданням привертала до себе увагу і політиків, і можновладців.
Навіть у часи рукописної книги зародкова книготоргівля була осередком ширення культури і науки. І вже тоді її провадили нарівні із видавцями люди, які не тільки любили і шанували книгу, але і кожного разу знали їй ціну. І в духовному, і матеріальному плані. Бо інакше ніколи не було чи то у країнах стародавнього Сходу чи в часи античності, чи раннього середньовіччя. В ті часи продавців книг, які створювали одночасно майстерні з переписування книг називали в Греції бібліополами, а в Римській імперії лібраріями. Саме вони вперше почали застосовувати і техніку розставляння книг, запровадили рекламу і тоді їх заклади попри тому, що були призначені для виготовлення і продажу книжки, все одно були свого роду осередками культури. Безсумнівно, це стосується і наших предків русичів, у яких навіть у часи переважання релігійної книги, майстерні з переписування і продажу книг теж були часто самостійними підприємницькими структурами. Звичайно, тоді не йшлося ще про навчання, підготовку кадрів для книготоргівлі, бо торговці росли і вчилися поруч із виготівниками книги, її замовниками.
Надалі важливість ідеологічного значення книги усвідомила церква, адже головними осередками розмноження книги, її переписування і розповсюдження стали монастирі із їх скрипторіями. Та й продаж книги теж часто організовувала саме церква, розуміючи, що це не тільки ідеологічний інструмент, але і джерело доходів. Зрештою. і контроль за змістом книги взяла на себе церква. Разом з тим почали утворюватися торговельні заклади світською науковою і навчальною книгою при університетах. І вже тоді почали поставати питання про професійність у тій галузі. Хоча, звичайно, по-справжньому швидкого розвитку книготоргівля набула, причому поступово виокремлюючись у самостійний вид діяльності на ринку, від часів винаходу Ґутенберга. У 16-17 століттях книготоргівля набула вже вагомого значення в суспільстві. З’являлися і книгарні, і цілі книжкові ярмарки, причому книготорговці перетворювалися не тільки на поважаних у суспільстві людей за родом діяльності, але і у одних із найбагатших. І знову ж таки книга, її поширення стали предметом уваги тих, хто забезпечує духовне здоров’я, а потім і політичну рівновагу в суспільстві.
Хоча, звичайно, по-справжньому гостро постало питання уваги держави до книгорозповсюдження у 17-18 століттях, коли за книгарнями почали встановлювати контроль не тільки підприємницький, але і подібний до цензурного. Та, власне, контроль за книгарнями і був продовженнями цензури. Завжди вважалося, що першими, хто страждав від такого контролю, були видавництва, однак забувають, що книгарні теж були дуже тривалий час розцінювані зовсім не так, як нині – тільки як засіб торгівлі, але і як засіб вістря ідеології. І до них теж застосовували приписи не легші, ніж до видавництв. А що вже казати тоді про не так давно минулі радянські часи. Тоді випуск і поширення книги був одним із основних контрольованих засобів поширення знань, інформації.
Не даремно це згадуємо, бо від того якраз найбільше залежало те, яких фахівців повинна була мати та галузь, яка, з одного боку є підприємницькою, тобто торговельною, а з іншого – повинна відповідати вимогам суспільства, яким воно на той час є.
І хоча професійна освіта в цій галузі зароджувалася вже давніше, однак вперше її виділили як окремішню вже у 20-му столітті. Причому як то не парадоксально може виглядати – саме виходячи з ідеологічних засад. Як і хто повинен продавати книгу? Це може робити просто торговець, який добре знає механізми влаштування самої торгівлі і оцінки ринку, чи все ж таки знавець суспільних процесів, пов’язаних зі знанням про потреби в інформації, в змісті книжки, в її тематиці і особливостях подання тої інформації для тих чи інших груп споживачів? У тому недалекому минулому не мали сумнівів, що книготорговець так само, як і видавець, відповідальний за розповсюдження книги в суспільстві, причому повинен добре орієнтуватися в усіх напрямках книговидання. А відтак він повинен мати спеціалізовану освіту. Спочатку таку освіту давали лише на рівні спеціалізації у навчальних середніх спеціальних і професійно орієнтованих закладах для підготовки торговельних працівників, однак із часом стало ясно, що потрібна і вища освіта, яка готувала б фахівців цілеспрямовано для галузі, яка була б під постійною увагою держави, оскільки сама є свого роду засобом державної політики.
Саме з таким завданням – підсилити книжкову торгівлю кваліфікованими кадрами – і було відкрито вперше спеціальність “Книгознавство і організація книжкової торгівлі” у нашому навчальному закладі. Від того часу, якщо розгорнути будь-яку енциклопедію, то там буде зазначено, що фахівців для книжкової торгівлі готує Український поліграфічний інститут у м. Львові. Причому на ті часи – не лише для України. Зрештою, тоді та потреба була достатньо високою. В тодішній Україні у 80-х роках запрацювала понад тисяча державних книгарень в усіх обласних і районних центрах, а також близько 3000 кооперативних книгарень у селах. Більшість великих сіл України мали в ті часи або окремі книжкові магазини, або відділи книги у загальних магазинах, що працювали по селах. Дуже зросла потреба в кваліфікованих кадрах.
Відтак у 1977 році вже було здійснено перший набір на спеціальність, а в липні 1979 року кафедра офіційно почала роботу. І саме відтоді галузь почала активний кадровий розвиток, спеціальність набула престижності, книгарі знову набули значущого статусу в суспільстві. Все стало очевидно гармонійним навіть для теперішніх поглядів.
Усупереч усім нинішнім реаліям доведеться згадати, що протягом десяти років тоді кафедра йшла крок у крок із потребами галузі, намагалася вдовольнити усі вимоги сучасності, і найбільше, що тому сприяло, за чим нині мають ностальгію більшість видавців, це була державна ідеологія. Звичайно, якщо говорити загалом, то нині ми всі згадуємо ту збудовану на хибних економічних марксистських засадах ідеологію як таку, що призвела до застою в розвитку суспільства, однак тут мова цілком про інше. Річ у тому, що перебудовуючи державу з тоталітарної на демократичну, міняючи планові, негнучкі важелі управління нею на ринкові, природніші і стимулюючі, ми наче забули, що держава все одно є державою, для якої незмінними мають бути основні підконтрольні сили – армія, правопорядок, наука, значна частина економіки, а також і обіг інформації, причому немалим чином сконцентрованої в книжках. Демократія, без сумніву, має на увазі під собою свободу слова, але демократія не заперечує підтримки державою того слова, яке формує міць держави. Причому підтримки в цілісності, а не тільки в деяких галузях.
Мова про те, що в ті часи, коли йшлося і про свободу слова, і демократію, і вільну видавничу діяльність, якось наче автоматично вийшло, що і книговидання, а особливо книготоргівлю вилучили з-під опіки держави цілком. Відбулося наче перебільшення значення свободи, тобто була вилучена з обігу марксистська ідеологія, але разом з тим цілковито втрачена національна ідеологія щодо книги. Наче в тій давнішій, поганій системі був сенс звертати увагу на книгу і книготоргівлю, а в теперішній Україні цей сенс зник. У тих, хто приймав рішення в ті часи, мабуть, склалося враження, що в книжковій справі вплив держави може розцінюватися як обмеження свободи. Хоча тим проявився якраз інший бік справи – цілковита байдужість до книги, і абсолютне нерозуміння того, що не вся книжка – ідеологія. Книжка – це більшою мірою, наука, освіта, культура, а обмежувати себе в такому розвитку і залишати його напризволяще тої перебудованої кризи означає тільки ослаблення потенціалу держави, а не навпаки. Від того часу видавничий бізнес став наче просто бізнесом, книжка прирівнялася до звичайного товару з непродовольчої групи, книготоргівля стала чимось однаковим із торгівлею парфумами, а підготовка спеціалізованих кадрів для торгівлі книжками чиновникам видалася просто спеціалізацією торговельних працівників. Бібліотеки – це наче місце зберігання і користування книгою, а книготоргівля (без сумніву, і видавнича справа) – то суцільний бізнес. Якраз це той типовий випадок, у якому згідно з приказкою разом із водою із ванни виплеснули і дитину.
Начебто говоримо про такі широкі і часто обговорювані матерії, коли йдеться про одну кафедру у нашій академії, але інакше тут говорити не можна. Адже ж тоді із тими рішеннями зникли всі ті три згадуваних тисячі книгарень по селах, у більшості районних міст, поскорочувалися до десятків у обласних центрах книгарні. Лише в останній рік поволі почали створюватися нові книгарні, втрачені за двадцять минулих років.
Звичайно, це не могло не позначитися і на напрямках підготовки кадрів. Кафедру, як і цілу галузь поставили на роздоріжжя: кого готувати для тої галузі? Тих самих бібліографів і істориків книги, як для бібліотек, чи все ж менеджерів і маркетологів для книжкового ринку, який тільки почав формуватися? Здавалося б навіщо потрібен такий поділ, але саме так і виглядали і досі деколи виглядають реалії. Ніби не можна узгодити розуміння книги і як суспільно значущого продукту і діяльності з його випуску як підприємницької діяльності. Чиновники, які визначали напрями освіти розпорядилися, що такі питання несумісні. Книга – тільки товар, а торгівля – тільки торгівля і книжкова торгівля нічим від іншої не відрізняється.
Уважний аналіз тодішньої ситуації, вивчення досвіду зарубіжних закладів освіти, що готують подібні кадри, показував, що в ринкових умовах треба не пристосовуватися до тодішньої ситуації, яка вимагала наче б то стати складовою частиною більшості інститутів культури, а думати про майбутнє, про те, якою галузь має бути в оптимальних умовах, а не в перехідних. Особливо цікавим і таким, що доводить правоту прийнятих рішень, тоді для кафедри був досвід подібного переходу до інших умов освіти, наприклад у східній Німеччині. Там теж колеги мали болючий процес перебудови підготовки освіти під потреби галузі. Цілком очевидним стало, що і в Англії, і в Німеччині, і в Іспанії підготовка фахівців для книжкової торгівлі здійснювалася як економічна базова із обов’язковою спеціалізацією щодо книжки. Фахівець із торгівлі мусить бути ще й книгознавцем, і навпаки. Інакше робота книготорговця не буде ефективною ні як елемент державної національної політики, ні як підприємницька, у якій зацікавлені видавці.
І кафедра обрала для себе складний, важкий для сприйняття навіть колегами шлях – доводити, що перспектива кафедри у збереженні саме економічного потенціалу, який у майбутньому, коли видавнича справа і книготоргівля в Україні почнуть інтенсивно розвиватися, тобто досягнуть рівня бодай нинішньої Польщі, то постане очевидна потреба саме у спеціалізованій підготовці фахівців з книготоргівлі, тих, які в тому числі спільно з видавцями допоможуть виходити державі з духовної і інтелектуальної кризи. А нині треба, утримуючи позиції, продовжувати в межах можливого готувати фахівців.
Кафедра певна у важливості поставлених завдань, і розраховує на підтримку і розуміння в цьому і колег, і керівництва академії.