Статті, блоги > Видавнича справа

Конкуренція у видавничій справі – міф чи реальність?

А. Судин, ст. викладач УАД | 06.12.15 15:53:36

«Маркетинг у видавничій справі – міф чи реальність?»
Я. Влодарчик


«Книжковий» маркетолог із Польщі із філософською освітою Яцек Влодарчик, за книжкою якого частково нині дивляться на книжковий ринок (а деколи і навчаються) зацікавлені в розвитку бізнесу українські видавці (бо не так уже й багато такого типу книжок у нас), свого часу приїжджав до України із серією лекцій (відповідно до фондової програми), аби консультувати видавців. Він повчав ставитися до книжки, як до звичайного товару, який має ті самі властивості, що й інші... тобто за принципом «вивчення і задоволення потреб».
Відтак... питання, поставлене у заголовку його книжки як ніби риторичне, хоча, якщо замислитися, зовсім уже й не така проста на нього відповідь. І поставлений був знак питання недаремно.
Зате даремно не була продовжена думка про це.

---

Якщо ж почати читати не тільки книжки з маркетингу в книжковій справі (у більшості переінакшені з узагалі підручників з маркетингу), перекладених у нас іноземних авторів (зазвичай російською), а ще й короткі й довші публікації (в тому числі й соц. мережах) українських видавців, або – ще більше – спробувати «вивчати» той український книжковий ринок (особливо з боку асортименту того «специфічного», але «такого, як усі» товару), то питання про «міфічність» постане набагато гостріше і, що ще цікавіше, відповідь схилиться саме до відповіді – «МІФ»!

Не хочеться торкатися тут полемічних питань щодо «товарних характеристик», тобто відмінностей книги від інших товарів. Ясна річ, що це товар, адже продається, а відтак має відповідні «товарні групи», цінові та ін. параметри, але одночасно й справді «унікальний».
Важливішим, як мені здається наразі, є інше. Адже найголовніше, що формує концептуально ринковість (у тому числі й у видавничій справі), – конкуренція.
Якщо глянути з цього боку, то якраз і вийде, що таки треба спробувати взятися за проблему або з погляду на учасників ринку (як підприємців), або груп товарів, які теж можуть між собою конкурувати. Бо ж уже не один раз не одним автором говорилося, що одна із найунікальніших властивостей книги як товару та, що кожна книга – це окремий товар, тобто кожного разу, про що б там не йшлося, новий, цілком відмінний від попереднього. (Якщо переінакшити цю тезу, то вийде: видавництва видають різні товари і хоча б тільки через це вже як ніби не конкуренти). Хоча разом із тим є і ті видавничі напрями, які формують одночасно і «групи товарів», де книжки споріднені навіть за назвами, не те що ціновими параметрами чи ознаками «споживацького» характеру. Причому врахуймо, що не «жанри» тут головне для класифікації груп (тобто спосіб подання інформації), а радше функціональне і читацьке призначення (ну от, згадаймо хоча б підручники – чим не група товарів, хоча справді кожна назва – окремий товар?).

Але добре.
Можна спробувати без відповідей уже на початку. Адже ж якщо почати пристосовувати маркетингову «науку» про конкуренцію до книги, то це як ніби теж мало б виглядати на риторику. Усі видавці в один голос, мабуть, мені б заперечили, якби я просто встав і оголосив – конкуренції в книжковій справі нема, вона ілюзорна, або ж, щонайменше, «специфічна», як і сам товар. Принаймні, у її традиційному виразі.
Тож намагатимусь поступово.

Головний пафос на «ринку книги» (якщо про конкуренцію) – це обсяги виробництва і обсяги доходів (з огляду на підприємницьку конкуренцію і всілякі до того пристосування понять місткості, ємності, частки ринку). Виходячи з цього ринкового постулату, «велике» видавництво, яке здатне «з’їсти» інших, виробляє, продає, заробляє багато, а маленьке, яке видає і заробляє, відповідно, мало – неконкурентне, чи ж то пак «конкуртнонеспроможне». І... за тим же постулатом, мало б «боротися» в конкуренції і прагнути видавати більше і заробляти більше. Головний підтекст – гроші, тобто здорова і нездорова заздрість, які формують так зване конкурентне середовище. Аж ніяк тим підтекстом не є конкуренція в боротьбі за уми чи душі, або ж і роль у суспільстві.
Хоча добре. Ми ж про ринок, а там правлять гроші, а не щось інше. Тільки от справді одразу виникає запитання, то тут є конкуренція? Справді змагаються за «більше» (видавати і заробляти)?
За тими змінними характеристиками державного реєстру суб’єктів видавничої справи у нас у країні налічується понад 5 тис. тих суб’єктів, із яких понад півтори тисячі – суто підприємців-видавців. І далі питання – справді між ними усіма ті великі видавництва здатні нашкодити малим? Вони «реально» того прагнуть? Хочуть «монополізувати» ринок?
Чи ж таки і малим, і великим видавництвам будуть однаково шкодити не взаємні «конкурентні» одне щодо одного дії, чи таки, радше, реалії попиту? Вже не кажучи про показники перенасичення, чи дефіциту. Може бути перенасичення? Бо про дефіцит говорять усі, кому не лінь, однак при такій кількості зареєстрованих видавництв мало б бути інакше!
З іншого боку, якщо глянути на грамотність і здатність читати серед потенційних покупців книги, то такі властивості мають наразі майже сто відсотків мешканців України віком від 7-8 років. Тільки ж далеко не всі вони прагнуть (або можуть) купувати книжку. А відтак навіть у цих умовах видавцям доводиться воювати не між собою, а за покупців. У тому числі й цінами, і якістю, і асортиментом, і способами збуту. Іншими словами, ці характеристики мають бути забезпечені незалежно від конкуренції, а тільки в залежності від особливостей споживача. Ще раз: очевидно, що не конкуренція диктує тут умови, а можливості і потреби споживача. Наприклад, не знаю, чи хто наведе мені приклад, коли одне видавництво знижує ціни на свою продукцію, аби «побороти» конкурента.
Навіть якщо ми тверезо скоротимо кількість реально діючих (а не зареєстрованих) на ринку видавництв від кількох тисяч до двохсот-трьохсот (за присутністю в книгарнях України, на виставках, у пресі), то не знайдемо місць, де «великі» видавництва стають небезпечними для «малих» щодо розвитку своєї спеціалізації. Навіть якщо малі запрагнуть замість «своєї» літератури, яку обрали за основну, теж намагатися видавати масову, аби «динамізувати» своє бізнес-становище. Спеціалізація – не спосіб конкуренції, навіть не ніша. Видавництв наукової книги може бути скільки завгодно – авторів вистачить у різних галузях, аби читач був і продавалося. Що там має «КСД» до «Наукової думки» і навпаки? Можуть мінятися місцями? І чи хотіли б? І чи варто було б тій же «Науковій думці» встрягати в так звану конкуренцію, намагаючись до власного «асортименту» додати ще видання з так званої «низької полиці»?
Ще один із постулатів (ринкового характеру) – можливість наявності монополії. Конкуренція передбачає відсутність монополії і боротьбу з нею. Тобто ще один погляд – виробник продукції. Власне, якщо про видавничу справу, то уявімо собі одне величезне видавництво, яке видає ВСЕ. Ну, монополіст, проти якого треба застосовувати антимонопольне законодавство. Ринок продавця, ринок покупця. Іншими словами, якщо вірити такому постулату в книжковій справі, то в «ідеалізовано» монопольному видавництві могло б видаватися в рік із десять книжок за неймовірними цінами за кожну. Бо ж... монополія! Ось вам галузь виробництва, де антимонопольне законодавство, як ніби й не потрібне.
Без сумніву, монополія тут нереальна річ якраз через те, що нема серед книжок таких товарів, які купували б за будь-яку ціну і в будь-який час. Товарознавці так і кажуть – за принципом вимірювання «еластичності» попиту – це товари з предметів розкошу. Монополії просто бути не може. Сенсу в ній нема. Навіть у неринкові часи соціалістичного планування ідея створення єдиного державного видавництва провалилася. Через ту ж таки специфіку товару. Для виробництва кожного з «груп» потрібні свої фахівці, відтак, щонайменше, з цього боку без жодної міжусобиці, а за «на вимогу часу» буде створюватися багато видавництв, кожне за спеціалізацією. А отже виникне питання не конкуренції, а заповнення «ніш». Що видається, а що ні. Якщо вже тут про конкуренцію, то просто може «виграти» перший. Причому не змагання за першість, а просто пошук «свого місця». Навіть інколи так: професіоналізація задля дотримання високого рівня якості. Знову ж таки не через конкуренцію, а задля споживача. Якщо видавництво буде продукувати халтуру, то «програє на ринку» не тому, що «конкуренти з’їли», а тому що споживач виштовхав, чи не сприйняв.
Специфіка товару, яку ми тут вже згадували, взагалі призводить до парадоксу, що будь-яке видавництво взагалі, як це не парадоксально, може розглядатися як монополіст. Адже ж видає тільки «свої» книжки, своїх авторів, тематики, типів... Власне, нема видавництв із однаковою книгою, всі монополісти.
Або ж подумаймо в цьому напрямі далі. Наприклад, на нашому ринку, як деколи пишуть, відчувається нестача (відчувається? ким?) науково-популярної і навіть художньої літератури для підлітків, дітей середнього і старшого шкільного віку. І? Конкуренція бодай якимось чином діє? Хтось поспішає зайняти нішу першим? А коли пробував, то чи домігся якоїсь перемоги на ринку? (На зразок видавництва «Грані-Т»)
До сказаного додам – чи часто покупець, ідучи купувати книжку, орієнтується на виробника, як це буває з іншими видами продукції? Чи конкурують видавництва між собою асортиментом, або ж особливостями видання? Чи конкурують цінами? Адже ж, знову ж таки, якщо виходити з розуміння, що асортимент (видавничий план) у кожного видавництва не може повторювати «чужий», то де ж тоді тут конкуренція? Книжки різні, автори різні, ціни різні... Навіть у межах власного маркетингового плану одне й те ж видавництво може продукувати книгу одної й тої ж назви за двома-трьома ціновими параметрами. Щоб таки знайти покупця з різними можливостями. Наприклад, один і той же роман і в твердій палітурці, і в м’якій обкладинці з урахуванням купівельної спроможності. Як це бувало вже й у давні часи – «в оправі, без оправи, в пуделку, без пуделка...»
Пригадуються деякі й інші приклади з історії видавничої справи, коли здавалося б, навпаки, навіть життя показувало, що конкуренція все ж відігравала свою роль. Один із найвідоміших історичних прикладів – відлучення львівського друкаря і видавця Михайла Сльозки від церкви за те, що шкодив своїми діями у книготоргівлі (та й інших випадках), наприклад Києво-Печерській лаврі. «Заходив» зі своїми книжками на «східний ринок», оперативніше видавав книжки, а також і просто «копіював» видання, тим самим заважаючи лаврі збувати свої книжки там, де він уже побував. (Якщо пояснювати історію спрощено, не вдаючись до деталей).
Щоправда, тут уже доведеться виходити на інші ознаки конкурентності – не з підприємництва, а з якісних параметрів книги, тобто якраз із погляду на неї як на товар, здатний або не здатний формувати «товарні групи». Іншими словами, говорити про конкуренцію не стільки між видавцями, скільки між товарами за однаковими чи подібними споживними властивостями.
А також звернути увагу й на інші фактори, пов’язані із частою нелюбов’ю один до одного видавців, уже не кажу – видавців до книготорговців. (До речі, із книготорговцями якось навіть і легше, тут простіше пояснити всі механізми конкуренції, принаймні через фактор місця торгівлі, або через кількісні і якісні параметри асортименту, та й навіть «групи товарів», що не дуже підходить, як уже говорилося вище, під видавництва.)
Якщо почати з того ж таки Михайла Сльозки, то йдеться про часи, коли тих товарів було обмаль, і коли майже не діяло теперішнє відображення авторського права. Усі видавали майже одне й те саме. Та й «автор», зазвичай, був один – церква. Книжки мали майже однакове застосування – навчання і богослужіння. Тобто групи товарів або ж їх виразники формувалися легко, справді вони були подібними. Умовно кажучи, Біблію могли видавати всі, хто захотів... Так само, як і молитовники, збірники служб, псалтирі тощо... Якщо спробувати за цим принципом їх погрупувати, то вийде лише кілька груп, які мали однакові ознаки і могли справді між собою конкурувати – якістю виконання (головним чином друкарського), а відтак і цінами (тими ж післядрукарськими характеристиками оздоблення).
Однак із часом книжковий ринок, як відомо, почав неймовірно розширюватися. Очевидний приклад – Азбука, чи то Буквар розгалузилися за наступні десятиліття на цілу низку книжок, що дістали назву «підручники» (пізніше – навчальна книга), і цей потік, мабуть, першим сформував (якщо дивитися нинішніми очима) саме те, що може бути названо «товарною групою», яка до певної міри зберігає ознаки конкуренції. Адже справді, підручник називається, наприклад, «Математика для учнів 3-го класу початкової школи», і... таких підручників може бути кілька із різними споживними ознаками, які ми добре знаємо -- наприклад, відповідність навчальній програмі, методиці навчання, стандартам, а далі супроводжуватися іншими вартостями і перевагами, чи недоліками, способами подання інформації, додатковими ознаками «культури видання» тощо.
І все ж, якщо спробувати погрупувати книжки саме так, то наткнемося на багато суперечностей, які лежать досить далеко за межами видавничої конкуренції. Чи то пак, конкуренція буде, але не між видавцями. До того ж, навряд чи можна поділити на такі групи фахову, наукову літературу, яка складає за масою назв основну щодо інших видань. Групи – це, за визнання певних умовностей, у масовій літературі (любовні романи, детектив і кримінал, фентезі – так звані товари «слабкої» групи, чи то пак з «низької полиці»), а також до певної міри в навчальній (причому головним чином для початкової і середньої освіти), чи довідковій (та й то не в усіх видах). Виграш видавця, який обере для видання, чи доопрацює під «маркетингові вимоги» рукопис, буде не в тому, що він «переможе», а в тому, що продасть і заробить. Підприємницькі ризики зосередяться на товарі, а не конкурентах. Бо продати зможуть (особливо за наших умов) усі видавці, що б не видавали.
Добре, візьмімо галузь довідкової книги. Чи можуть тут конкурувати книжки між собою? Здавалося б, можуть. Наприклад, за якісними параметрами (інформаційними і матеріальними), які можуть бути неоднаково забезпечені. «Німецько-український словник» із помилками не продасться, якщо про це дізнаються покупці (всі потенційні і ще перед виходом книжки на ринок!), але чи буде це ознака конкуренції? Просто низькоякісний товар. І виробник тут, якщо й заробить «негативну» характеристику недбалого виробника, то програє не через конкуренцію, а знову ж таки через саме недбалість. Тобто через втрату довіри споживача. Нарікати може тільки на себе. Чого нервуватися на видавця, який зробив подібну роботу краще?
Ще один можливий варіант конкуренції – боротьба за лояльність покупця іншим відомим на «ринку» способом – створення «бренду». Якщо визнати, що сама назва видавництва далеко не завжди є показником «брендовим» і не створює ситуації виховання лояльності в порівнянні з іншими видавництвами, то можна вирішити, що таку ознаку візьме на себе назва «групи товарів». Серіальні видання. Саме як виразник бренду. Тільки от серія – це насправді теж не група товарів, це об’єднання знову ж таки різних товарів під одним «брендовим» дахом. Відтак це знову ж таки не конкуренція в чистому вигляді. Це взагалі навіть не створення прив’язаності до конкретного товару, а використання (нехай і маркетингове) особливих інтересів споживача до певного типу товару. Цей же споживач радо купить товар цього ж типу і не серіальний іншого видавництва, якщо він підходить під відповідну тематику. Купує ж книжковий покупець (якщо принципово) не книгу, а інформацію в ній розміщену. І тому конкурентною може бути більше вона, ніж її «оформлення».
А отже можна виходити ще на один із чергових принципів, які викликають найбільші проблеми стосовно розуміння конкуренції.
За якістю товару такого, як книжка (інколи й періодичного видання), зазвичай стоїть автор. Тільки частково редактор. Відтак найбільшою «конкурентною» проблемою видавництва є завоювання автора. Автор – свого роду постачальник. Отже виходить, що конкуренція присутня у частині «війни за авторів».
Тільки в галузі пошуку авторів і авторського права можна помітити бодай якісь аналогії із так званою несумлінною конкуренцією.
Хоча і тут от теж чимало суперечностей. Війна ця ведеться, зазвичай (якщо справді ведеться), не за «нових» авторів, а «старих», тобто відомих, тих, які на думку видавництв, наперед задано здатні приносити гроші. Хоча і це теж «не факт», бо ж і тут теж є певний ризик, оскільки для автора (який би «кон’юнктурний» він не був) кожна книжка – це теж новий крок. І провали у роботі авторів теж бувають, як і в «упованні» на них видавництв. А що вже казати про авторів наукової, чи тої ж таки фахової літератури? Тут «поле роботи» необмежене! І тут уже часто навіть не видавництва між собою конкурують, а самі автори. Якщо, наприклад, якомусь потенційному автору-консультанту (психологу, економісту, тобто бізнес-консультанту), хотіти домогтися успіху в цій роботі, то треба намагатися обійти інших авторів у якості подання матеріалу в книжці, що буде рекламувати його яко компетентного і умілого консультанта. Зрештою, і конкуренція між авторами теж тут більше подібна на типову людську заздрісність, аніж змагання. Навіть у галузі художньої літератури. Де бестселер, де лонгселер... тощо.
Ще одна характеристика конкурентності, яка випливає начебто навпаки з протилежного до того, що зараз говорилося боку, із «авторського». У сенсі, що інколи навпаки не видавництво обирає автора, а він (якщо виступає вже як замовник, або клієнт) обирає видавництво в залежності від здатності забезпечити якісні параметри видання такими, щоб задовольнити його потреби. Або ж хоча б щодо оплати його авторської праці. Хоча тут клієнтом назвати можна взагалі будь-якого «замовника» (в тому числі, й державну інституцію), інвестора, спонсора, врешті решт ліцензіара, бо ж вони можуть вибирати собі видавництво. Тобто в умовах ситуації переконування когось у тому, що певне конкретне видавництво краще, ніж інші, як ніби теж викликає питання про конкурентність. Щодо відповідності вимогам «грошодавця»: приватних осіб, держави, недержавних інституцій у наданні грантів і іншої фінансової підтримки видань. Змагання в привабливості.
І все ж – не можна казати зі стовідсотковою певністю, але з 90-відсотковою можна – аби були вільні кошти в країні, тоді на всіх видавців вистачить. Адже наразі часто суть не в тому, кому дали гроші (що тільки не виходить у нас за чужі гроші, чи за гроші автора із такого, що нормальній людині було б соромно і в руки взяти!), а в тому, щоб вони були. І якщо ті вільні кошти в державі є, то є і спокій між видавцями. Всім вистачить. Знову ж таки конкуренція ілюзорна і не залежить від якості роботи чи цінових параметрів товару. Та хоч задурно роздавай!
Що часто і робиться. І хіба це тоді ринок? Хіба це мова про формування з допомогою конкуренції якісних, цінових, збутових параметрів книжки? Змагання рекламою і заходами формування громадської думки?
Насправді сварка (чи й бійка) між видавцями чи авторами за гроші («тому дала, тому не дала») зазвичай зі сторони виглядає на дуже сумну річ. Ніяк не на конкуренцію. Бо ж скільки б ми не говорили про об’єктивність тендерів, все одно оцінка книги (в тому числі й як товару), так і здатностей виробника (видавця) продукувати так званий високоякісний продукт завжди грунтувалася і буде грунтуватися на суб’єктивності. Товар такий, діяльність така. Піддається легко як критиці, так і похвалі. В одних групах споживачів товар цінується високо, а в інших – аж ніяк.
Так само, як інколи чути скептичні пояснення стосовно того, що вибирає для підтримки спонсор (наприклад, держава з бюджету), а що читач. Мовляв, народ більше має рації у виборі, що читати і що купувати для читання.
Ага! – скаже будь-який інтелектуал – аякже! Інтелігентській, науковій еліті дуже знайоме те, що може любити «народ». Як то було у фільмі «Кін-дза-дза» -- «Народу подобається!» Іншими словами, якщо хтось не подобається «народу», то й програє у «конкуренції».
І це правда? Воно так?
А от збут? Чи є якісь конкурентні канали збуту в книжковій справі? Адже ж усі видавці однаково (хоча й і з різними тембровими відтінками) стогнуть від слабкої розгалуженості книгозбуту ВЗАГАЛІ, а не для якогось конкретного видавництва. Окрім тих, які додатково до видавничої діяльності зайнялися паралельно і книготоргівлею (до речі, не тільки своїм асортиментом, а й «конкурентним»!) Ніхто тут, на щастя, не має і не може мати наразі преференцій чи особливостей. Книготоргівля взагалі виступає інколи як мало не антагоніст до вимог книговидавців. Вона якраз більше зорієнтована на те, що «народу подобається», а не на просування товару.
У результаті виходить так, що ті, хто добре використовує канали збуту, виграють знову ж таки не в конкурентній боротьбі, а в «прозрінні», який канал збуту для них кращий, тобто знаходять для себе «свій» канал, який раніше не бачили. Як то одного разу довелося чути від директора видавництва: «От нам кажуть книготорговці, що наші книжки не продаються, а тому не хочуть брати до реалізації. А ми... взяли буса і поїхали по селах області і за один день продали стільки, що книгарні не можуть продати за кілька років! Ще й як продаються!» То ж насправді в чому проблема – у недолугості такого каналу збуту, як традиційна книжкова роздрібна торгівля, чи у знайденні оптимального каналу для власної продукції з боку видавництва? Виїзна торгівля, персональний продаж, прямий маркетинг... Будь-який інший канал збуту, доступний усім! Так само, як інколи розповідають, що «Видавництво Старого Лева» має преференції щодо збуту, бо йому допомагає «Фест». Ну... так теж ідіть до «Фесту» зі своїм товаром, або шукайте кожен свій «Фест». І суть «конкуренції» зміниться. Бо ж виявиться, що пошук додаткових каналів збуту – це не конкуренція, а просто пошук додаткових каналів збуту. Або ж якщо у «Старого Лева» забрати «Фест», то що?
Чи часто видавці оглядаються одне на одного в гонитві з «конкурентами» з приводу «величини», тобто обсягів чи виробництва, чи прибутків? Або ринкової ніші? Як часто вони займаються тим, що оцінюють взаємно якість продукції? Ціни? У нас взагалі не прийнято показувати свої заробітки. Причому, зважте, зовсім не тому, що проблема у конкуренції, а в зовсім інших причинах.
Навіть така «група товарів» (умовно кажучи), як дитяча книга. Адже ж очевидно, що навіть тут усім і завжди буде місце. І за цінами, і за якісними параметрами. Навіть за авторами! Не всі ж у нас Джоани Роулінги. Та й не треба. Вірніше так: самим авторам треба (якщо хочуть мати подібну славу і статки), а відтак і видавництвам (які теж на них можуть заробити), але це не означає предмету конкуренції. Бо ж кожного разу при виборі автора або це Джоана Роулінг, або... треба жити і «перемагати» із тим, що є. Творити, рекламувати, просувати, переконувати...
І в кінцевому результаті все одно все визначить читач і покупець. А потім... історія. Не конкурентна боротьба, як це буває з іншими фірмами і товарами. Нема такого в історії, що одне видавництво перемогло інше, бо... Не буває навіть такого, що видавництво пропало, бо конкуренти з’їли... Видавництва зникають з цілком інших причин. (Здається, не варто того перераховувати, бо надто ясно.)
А може видавництва конкурують рекламою, чи піар-заходами?
Як би хтось казав: «Ой, не смішіть мене». Де у нас на ринку можна було б побачити орієнтацію на переваги завдяки рекламі? Видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га»? Одне із перших, які активно використовувати піар-заходи? Видавництво «Грані-Т»? Чи, може, «Піраміда»? Чи «КСД»? І? Навіть поверхневий аналіз покаже, що якщо хтось когось і «перемагає», то не в залежності від цього способу дій. Він сам по собі працює якийсь час, але не є засобом конкуренції (як то із пепсі-колою і кока-колою). Це тільки засіб просування власного товару. Не завоювання місця на ринку раз і назавжди і перемога. Це взагалі не «завоювання», а просто діяльність із просування, стимулювання збуту.

Ну так... у ринкових реаліях видавництво як начебто «воює» за гроші. Але в українських (та й, видається, не тільки українських) реаліях досить часто здобування грошей виглядає не як процес заходів щодо підвищення ефективності підприємницької діяльності (в тому числі маркетингових), а процес «фандрайзингу» у різних його проявах – від мецентів, спонсорів, авторів, які платять, державного бюджету, аж до нечесних (відомі усім відкати). В тому числі зовсім не так часто свій успіх видавництва бачать у завоюванні споживача різними ринковими діями.

Зрештою, добре, якщо видавництва таки справді визнають, що між собою змагаються, і таки це назвати конкуренцією, то нехай... але, як на мене -- тільки із певними обумовленостями.
І найголовніша із них така: якщо конкуренція зароджується від простої психологічної риси – заздрість, то у видавничій справі вона шкодить більше, ніж у інших галузях, бо на якість, асортимент, ціни товару, способи його збуту не впливає (впливає вибір покупця), зате робить ринок книги і без того хворий, ще більш нервовим. Поки видавництва між собою «воюють», новий читач, покупець не з’являється, і виховують його «закордонні постачальники». У тому числі мовою, ідеологією. Сама думка про конкуренцію перетворює видавців на розрізнених дрібних заздрісних міжусобників, які як ніби й не про свого покупця думають. От де вже точно присутня конкуренція, то це справді на міжнародному рівні. Та й то в умовах ідеологічної боротьби між цілими країнами, де книга – теж зброя.

У чому ж тоді «пафос» цього короткого неоднозначного (визнаю!) риторикою «дослідження»?
У тому, що, як на мене, для видавців (у тому числі підприємців, бізнесменів) більшу роль відіграватимуть завжди не їхні конкурентні звитяги, а навпаки консолідованість. Якщо вже вона мусить бути зосереджена на грошах, то це мають бути гроші на здобуття споживача. Тільки видавцям масової продукції потрібен (для виграшу на ринку, якщо вже на таке піде) «тупий» споживач. Усім іншим видавцям він потрібен розумний!
А отже... навіть якщо конкуренція є, і я дуже глибоко помиляюся, треба про неї бодай на якийсь час забути (у тому числі й заздрість) і... всіма можливими способами (не рахуючи грошей у чужих гаманцях) прикладатися до того, щоб (і виданнями, і промоційною діяльністю) виховувати не «свого особистого покупця», а покупця взагалі. Спільними коштами, коштами, вибитими у держави на пропаганду читання, коштами, випрошеними від меценатів і спонсорів, максимальним лобіюванням спільних інтересів у законотворчих, органах самоврядування різних рівнів.
Бо книга є справді ось таким унікальним товаром, що до неї треба призвичаювати, а це не під силу одному, двом видавцям, двомстам видавців, які працюють і зляться, що їх «обходять», що їм бракує коштів, що торгівля погано працює. До того ж чим більше є читачів, тим більше може бути й покупців книги. В ідеалі, всі можуть бути покупцями, а відтак їх на всіх має вистачити. Аби вони були! Підприємництво у видавничій сфері має завжди свій сенс – велике воно чи мале. Іншими словами, якщо треба було б, щоб знайшли своє місце на ринку всі понад п’ять тисяч зареєстованих видавців, вони його знайшли б. Ще б пак: понад сорок мільйонів потенційних читачів!

Хоча... от цікаво, а чи є в тому рація, що конкуренція, а разом з нею і маркетинг у книжковій справі – то міф? Чи таки реальність?