Статті, блоги > Редагування

Про писання рецензій

А. Судин | 19.10.15 19:14:08

Поданий нижче матеріал – не належить до писаних «на віки» і для «канонів». Тих канонів і без мене багато понаписували. Власне, це лист. Лист допитливій, старанній і творчій студентці, яка одного разу цілком справедливо і вголос (тобто довірливо) засмутилася з приводу того, що викладачі, трапляється, дають майбутнім редакторам завдання писати рецензії на книжки, але ані не пояснюють, як це зробити (вважаючи, що вони і так уміють), ані потім не критикують тих рецензій, не обговорюють, чому одні добрі, а інші ні... Лише оцінюють. Вважаючи, (може, і справедливо) що вони мусять навчитися тій творчості самостійно.

---

Сприйняв це зауваження передусім як критику, спрямовану на мою адресу, бо ж, на жаль, справді трапляється таке. Хоча моя дисципліна не вчить саме цього, але потребує умінь користуватися певними навиками у «маркетингових комунікаціях», особливо коли я стимулюю писати рецензії до «Книгобачення» (прим. : на цій сторінці розміщено рецензії, які запропонувала написати викладачка зарубіжної літератури). Тому, врешті-решт, замість того, щоб читати додаткову лекцію, яка не належить до окремих питань моєї дисципліни, вирішив студентці написати, опершись на свій досвід і колишнього студента (якого теж того вчили, чи не вчили), і журналіста, і редактора. Це було ще минулого року...
А цього, перечитуючи, і вирішуючи, чи не викинути написаного листа, подумав, що... може, таки не викидати, а дати почитати іншим. Можливо, ця студентка не єдина у своїй допитливості, і комусь іще знадобиться таке ось трішки емоційне пояснення. І, можливо, нехай думки тут і не нові, але повторені ще раз – не зашкодять.

.......

" Попереджаю, що спочатку буде дуже загальне. Можливо, навіть вам уже «до болю знайоме». І занудне.
Зрештою, що там питатися мене? Спробуйте пошукати тих порад в інтернеті. Переконаний, що очі розбіжаться одразу від напливу «буквочок», там зсипаних. Якщо не покинете читати одразу, а потратите зусилля далі, то тоді із організмом відбудеться якраз те, що називають словом «знудить»... :) Особисто мене пройняли саме такі відчуття, коли виконав цю процедуру.
А виконав, бо подумав... Хм... а чому вони (ага, студенти) не шукали порад в інтернеті, якщо насправді під час навчання ніхто нічого не вчив?..
Сам би я не хотів Вас цим замучити. Але...

Якщо не захочете читати моїх порад, то...
…тоді Вам ліпше таки задати в пошуковому віконці фразу «як писати рецензію», потім ще у якійсь інтерпретації (наприклад, «вимоги до рецензії») і «насолоджуватися» морем різних рекомендацій. Якщо задасте пошук російською, то знайдете ще більше... Там «сидить» більше людей, і пишуть про це більше. Щоправда, буде й багато повторів. Щодо наукових рецензій будуть навіть певні свого роду дуже подібні «стандарти». Але я про це трішки нижче.

Тобто.... без того «занудного», вступного почати не зможу. Бо воно зазвичай уже досить утверджене, відносно уніфіковане і загалом легке до сприйняття, хоча й не завжди легке для відтворення.

Якщо Вам буде відомим те, що я тут напишу, переходьте одразу до «індивідуальних» особистих (моїх тобто) думок. Навіть не рекомендацій, а свого роду «стимулювань», «підштовхувань». Інакше це назвати не можу. Самі побачите, чому.

Отже Загальне

Для максимального скорочення нагадаю Вам те, що для нас – редакторів і видавців є першоосновою для систематизації матеріалу для написання рецензії.
Рецензія – це (якщо дуже загально) оцінка. Оцінка книги.
Незважаючи на те, що студенти інколи думають, що то має бути якийсь «опис», за який не знають, з якого боку взятися.
Слово «оцінка» – ключове. (Хоча і не завжди вона виявляється у «виставленні балів» чи ще якось дуже очевидно.)
Відтак важливо знати, у якій послідовності відбувається процес оцінювання.
Звідси треба уявити собі... (щоб потім не плутатися)
...а коли вперше відбувається така оцінка?
Звичайно ж, для редактора – у процедурі прийняття рукопису до видання. Редактор (який є і першим стороннім читачем) мусить оцінити те, що йому принесли, і зробити вмотивований висновок. Його у нас називають «редвисновком».
Він, як це буває частіше, може бути усним (просто «ні» або «так»), але частіше на вимогу «керівництва» і/або автора стає письмовим.
Відтак.
Цінність рукопису для видавця вибудовується із відомих факторів. Дуже вже Вам відомих (тобто мали б бути відомими :)).
Я навіть не знаю, чи варто розшифровувати спеціально кожен із оцінюваних факторів Вам, хоча інколи розумію, що деякі точно варто, але, може, не Вам :). Вони стосуються так званих (мудрагельсько сто разів повторюваних) – тематичного аналізу і читацько-функціонального призначення, тобто якість розкриття теми в межах «для кого» і «для чого». Чи справді книжка така цінна, що її варто видавати... читати... купувати...

І з погляду розкриття теми, і відповідності читачеві, чи завданням книжки відповідають такі параметри.

Актуальність (оцінюється відповідність теми до «потреб» -- дуже різних; від потреб людини, якій книжка може допомагати розв’язувати її особисті проблеми – психологічні, професійні, до потреб суспільства, держави, нації тощо).
Новизна (новизну можна оцінювати стосовно дуже різних показників – і самої теми, і способу її розробки, і фактів, викладених як нові... особливостей трактувань відомих фактів... концепцій тощо... до того ж у порівнянні як із публікаціями минулого, так і стосовно інших авторів).
Доцільність (адже може бути забезпечена і актуальність, і новизна, але... вже таке видавалося, недоцільно винаходити новий велосипед, хіба що варто вдосконалювати, тобто вже хтось це розглянув... нехай у іншому ракурсі, але... наприклад, ринок цього вже не сприйме)
Фактичний матеріал (для художньої літератури – правдивість, психологічна оправданість сюжету, подій, вчинків персонажів тощо. Тут теж оцінюється і новизна, і точність, і обгрунтованість та й багато іншого, що може трапитися під час читання. Може бути теж оцінювана і доцільність фактажу. Наявність якихось описів може бути зайвою. Вони цікаві, але ж... теми не стосуються! Та й багато іншого. Можуть бути і помилки в відображенні сюжету. Наприклад, автор описує стосунки персонажа з міліцією, але ні коли не бачив, як це відбувається, як складаються протоколи, як пишуться всілякі експертизи, коли і як у якій послідовності робляться... чи щось інше. Колись, коли я був студентом, нам розповідали, як один дуже допитливий редактор вирішив перевірити оповідання Чехова, у якому була описана сцена, де персонаж спостерігав повний місяць. Редактор вдався до розрахунків відповідно до того, в яку пору року і в який день відбувалася подія... і виявив, що точно того дня був повний місяць. Мовляв, ось до якої точності доходить у фактах у «справжніх письменників». Звичайно, неправда буває і набагато грубша. Автор може брехати, фальшувати, не знати чогось, а балакати, а ми... можемо це побачити, перевіряючи факти, або ж... довіряючи своїм знанням – хоча от цього я б не рекомендував, ліпше таки себе перевірити. Можуть бути також і невідповідності в ході розповіді – в одній сцені персонаж із бородою, а в іншому – вже без, і автор забув, коли його «поголив»... )
Повнота розкриття теми. (Чи всі важливі питання висвітлені? Тут має значення в тому числі й «для кого і для чого». В монографії повнота має бути найбільша, у науково-популярному – в залежності від завдань і для якого рівня читача та ін. Так само у фаховому. У довідковій літературі існує, як ви знаєте, чимало різних вимог до різних видань за повнотою... Якщо щось пропущене, до того ж важливе, то це викликає спротив і критику. Тож критикуйте, якщо знайдете «діри» в оповіді...)

Глибина розкриття теми (Тобто, власне, йдеться про ступінь деталізації усіх питань до повної вичерпності – наскільки та глибина важлива і потрібна, корисна, чи не перебільшена...)

Мова і стиль. Ідеться (переважно) не стільки про дотримання канонів стилю, особливостей, оригінальності, своєрідності чи однорідності (хоча це дуже важливо для художньої літератури), скільки про оцінку відповідності стилю читачеві і завданням книжки.)
Композиція і логіка викладу, методи викладу. (Збив тут усе вкупу, хоча кожен критерій можна розглядати окремо і композицію, і логіку, і метод викладу в залежності від «потреб і пристосованості читача». Інколи цей критерій може стати навіть основним для оцінки).
Так званий «апарат видання», який часто є і виразником культури видання, і особливістю її завдань. Потрібність, непотрібність, якісні параметри...
Ілюстрації й ілюстрованість. (Теж... оцінюємо наявність, потрібність, якість. Навіть якість, зміст ілюстрації на палітурці може підлягати «критиці», тобто оцінюванню і вартувати на окреми опис, якщо видавець постарався, або перестарався, або недостарався).
Поліграфічне виконання (застосовую тут без додатку «художньо-», хоча в деяких випадках і це теж можна оцінювати – шрифти, спуски, навіть береги, чи там обріз, просто інколи тепер навіть важливіше оцінити, чи відповідає таке оформлення завданням і читачеві, чи ні. Зрештою, усе залежить... )

Власне, рецензія теж МОЖЕ складатися з такої послідовності. І рецензент може давати оцінку «всьому» за чергою.
Найчастіше так відбувається із «експертними» рецензіями. Які видавництво замовляє. Але про це трішки далі.

Наостаток ще для більшого скорочення додам.

Найбільша біда студентська в тому, що коли робиться оцінка рукопису, чи книжки, то це здійснюється не шляхом справді ОЦІНКИ, а тільки констатації.
Наприклад. «Стиль науковий...»

Брррр... І? Що кому пояснить така «оцінка»? А він мусить бути науковим? А він усюди науковий? А це добре, що він науковий? А читач готовий такий текст сприймати? Він відповідає вимогам завдань книжки? І наскільки він «науковий»? Не занадто, чи не забагато автор користується своєю обізнаністю у порівнянні з читачем? Або ж він часом не «псевдонауковий»? Тощо. Важливо також оцінити, чи всюди по тексту він такий, чи відповідає завданням книжки чи може бути сприйнятий читачем, перевірити уважно, чи він справді протягом цілого видання «науковий», чи може десь «грішить» публіцистичністю, десь розмовністю, і це треба або розкритикувати, або виправдати.
Те саме й щодо мови, стилю, композиції чи інших ОЦІНЮВАНИХ, а не констатованих факторів.

І ще одне.

Те, що тут перелічено у критеріях оцінки, не означає:
а) ні обов’язкового дотримання аналізу ВСЬОГО, що перелічено! (переважно це потрібно лише для навчання, або ж для дуже вже скрупульозного аналізу у видавництві)
б) ні навіть не завжди обов’язкової такої ж ПОСЛІДОВНОСТІ аналізу, як тут описано (від актуальності до худ.-поліграфічного виконання). Наприклад, інколи мову взагалі можна не аналізувати, або ж аналізувати десь наприкінці. Якщо факти, їх новизна відіграють основу роль. Чи ту ж таки композицію. Якщо вони «задовольняють», то можна і не згадувати. Зате згадувати те, що підлягає оцінці, що впадає увічі, – особливо подобається, чи особливо не подобається.

Але...

ЯКЩО МОВА ІДЕ ПРО РЕЦЕНЗІЮ! (а не редакційний висновок, наприклад)
Особливо для художньої літератури.

...Інколи для спрощення роботи редактору, і для уніфікації відомостей, які видавництво збирає для роботи з автором, юристами тощо, для редакторів роблять свого роду пам’ятки, як писати редвисновок (який інколи може відповідати рецензії). Або пам’ятку для рецензента (якщо такі рецензії замовляються).
Якщо у видавництві нема власного стандарту для написання редвисновків, то, звичайно, треба намагатися дотриматися описаної логіки, але внутрішні видавничі стандарти можуть різнитися. Можуть бути з більшою, чи меншою деталізацією.
Якщо пишеться рецензія, а не редвисновок, то теж можуть бути свої «стандарти» в залежності від того «для чого пишеться рецензія».
Адже Ви можете колись одного дня стати науковим рецензентом рукопису, який Вам надішле редактор для Вашої оцінки. І тоді видавець теж захоче певної стандартизації за своїм взірцем. Тобто за конкретними пунктами, які Вам вкаже. (Переважно ті, які тут перелічені).

Далі. Теж до загального.
Написання рецензії вимагає різних підходів у різних випадках.

Можна розділити одразу найважливіші підходи в написанні рецензій за принципом типу літератури:
1. До «прикладної» літератури (фахової, науково-популярної, наукової, навчальної тощо).
2. Художньої, дитячої.

Для прикладної, наукової літератури рецензії, зазвичай, мало емоційні, скоріше ділові. Адже їх завдання оцінити корисність і важливість для фахівця, науковця. Тому вони і «усталеніші» (див. про редвисновок). Для художньої літератури таких канонів нема. Але про це далі.

Також дуже важливим є (як я тут уже згадував) питання «Для чого рецензія».
Я б назвав це так:

Рецензія як обов’язок, як покликання, і як жанр журналістики...

Різні завдання рецензії.

Заохотити до читання. (Висловити захоплення, зацікавити...)
Відмовити від читання, або ж відмовити авторові у виданні (пояснити всі негативні ознаки твору)
Потрактувати прочитане. (Різновид критики)

Ну... я гадаю, Ви зрозуміли одразу, що я маю на увазі під словосполученням «рецензія як обов’язок». Наприклад, наукова рецензія на рукопис, статтю, яку замовляє видавництво експерту, якому довіряє, або й платить гроші, рецензія на наукову роботу (дисертацію) – якраз там і використовуються найбільше певні «стандарти», зразки. (Від актуальності і наукової новизни до оформлення, логіки, композиції, мови тощо)

Рецензія – як покликання – це твір, викликаний потребою висловитися. Не обов’язково як професійний обов’язок. Це коли людина щось побачила, почула, прочитала і хоче обов’язково висловитися. Мусить. Наприклад, її обурила псевдонаукова стаття у її галузі – отож вона і відповідає на ту статтю. Це рецензія, але дуже специфічна... і тут уже канонів не буде ніяких. Логіка, послідовність, виклад будуть залежні від авторського бажання. Залежно від того, на що найбільше і з якою силою відреагував рецензент, що його схвилювало і на що він хотів би звернути увагу інших. Так само і в художній літературі. Рецензента щось обурило, чи навпаки надихнуло, і він узявся «всім» про це сказати. Опублікувати свою особисту думку.

Рецензія як жанр журналістики стосується зазвичай масового продукту. Тобто художньої літератури, деколи дитячої... (зрідка фахової, частіше навчальної, у галузевих виданнях, ясна річ). У світі часто таке рецензування переростає у професію. Якраз оту експертність, яка стає основою до «просування» товару на ринок. Журналіст спеціалізується на оцінюванні товару, тож і пише про це. Йому за це платять гонорари в газетах, журналах... (у нас не завжди, але... загалом повинні ) Він багато читає, знає, орієнтується в описуваних у книжках проблемах, знавець літературознавства і критики (або ж конкретного фаху) тощо.
Тут рецензент – дегустатор. Він пробує, а потім рекомендує або не рекомендує іншим і пояснює «чому». Бо який він експерт, якщо спроможний тільки на «Ух ти!» або ж «Фе...»? Йому мають довіряти, а відтак він повинен утвердити свій авторитет. А чим? Знаннями, розумом, точними аргументами, які збігаються із потребами інших потенційних читачів.

Зрештою (і це всі знають), оцінка рецензента (і він це повинен розуміти) – не остаточна і не вичерпна. Можуть бути і протилежні думки. Він просто висловлює і аргументує свою думку.
Аргументує.
Між іншим, дуже часто письменники, яким рецензії (як критика) дуже важливі, висловлюються негативно про наявну в Україні критику, виходячи з того, що вона є часто неаргументованою. Тільки голо оціночною (якраз у виразі мало не такому, як я написав вище «Фе!»... і все... а чому «Фе»?)
Ясна річ, можна, щось попробувавши, цмокнути і сказати, що це «класно»... або скривитися і сказати «дурня!»... Наприклад, щодо детектива. Там інколи досить заявити, що розв’язок сюжету книжки бачиш уже на початку.... і вже вбили інтерес до читання... Читач навіть перевіряти не захоче. (Хоча якщо перевірить, і це буде не так, то перестане довіряти оцінці експерта!)

Чи буде це рецензія? Ні... Чи буде це рекомендація? Так... певному колу читачів, які Вам довіряють. Друзі, наприклад.

А письменник, якому, може, і варто було б знати, що «поганого» і що «доброго» у його творі, аби вдосконалитися і замислитися, так нічого і не дізнається. Чому «рецензент» просто сказав, що книжка погана? Що в ній поганого? Тільки аби «оплювати»? Висловити заздрість, чи ще щось?

А от «потрактувати» твір... це вже із галузі критики. Тут може бути задіяне все із арсеналу знань рецензента. Тут рецензент перетворюється на полеміста, рівноправного співрозмовника. Він або погоджується з автором, або сперечається з ним його ж аргументами. І ту суперечку виносить напоказ.
Така рецензія – свого роду «вищий пілотаж». Хоча, зрештою, може бути доступна багатьом. Її складність вимірюється складністю обговорюваної теми. Для неї треба лиш бути самому фахівцем в аналізованій тематиці. Тобто справді до значної міри «рівним» авторові твору, який аналізує. У знанні того, про що він пише. Або ж у знанні того, як і куди залучити його твір у переліку літературних напрямів, жанрів.... тощо.

Можна ще додавати (і пізніше додам).

Але.
Дуже важливо.
Ще раз.

Рецензія – це сам по собі твір. (Особливо для публікації в пресі). І він повинен (для його публікації) відповідати вимогам і видання, яке може його опублікувати, і читача, який читає це видання... Пишучи, ви пристосовуєтеся до видання, бачачи перед собою тих, до кого звертаєтеся. Висловлюєтеся не «всліпу», аби комусь, а хочете донести думку.
Тому й такий твір, як рецензія в пресі, повинен бути цікавим, послідовним, давати точну (відчутну) і повну оцінку, має бути завершеним.
(До речі, дуже часто якраз і бракує завершеності рецензіям у Вашій групі... із тих, які мені більше були до душі. )
Подивіться вище – якщо вже рецензент щось оцінює різними способами, аналізує різні складники твору, то повинен якось або давати прямі рекомендації, або наштовхувати на думку – книжка варта для читання, навчання, переймання досвіду тощо... книжка навпаки, не дотягує до того, на що претендує. Ні змістом, ні оформленням... (причому має бути пояснено, чому.) Або ж тут вона класна, супер, а тут... – треба було б інакше...
Навіть якщо рецензент не оцінює прямо, а лише, наприклад, захоплюється, він мусить вибирати аргументи захоплення так, щоб вони затягували й інших, для кого пишеться, з ким рецензент ділиться думками. А не просто хвалити на всі заставки. Хоча і таке досі деколи діє. Взяти і порівняти із кимось із класиків, понаписувати купу похвальних епітетів... без пояснень, чому.
У Вас спроба зацікавлення виходила як ніби через «смакування» маленьких частинок творів, які Вам особисто сподобалися (я так розумію). Але їх було замало, щоб втягнути в бажання «дочитувати» твори самостійно.

Відтак тепер трішки про ваші рецензії (Не тільки зокрема про ВАШУ, а й інших у групі).

Я розумію, звідки все. У вас (виконавців роботи) не було внутрішнього поклику написати рецензію, натомість вимога (до того ж викладача, а не шефа по роботі ), і ви не особливо домагалися того, щоб «передати думку». (Хоча... треба інколи вміти реагувати в житті і на «вимогу».  Якраз коли це журналістська робота, яка приносить не тільки задоволення, але й заробітки. Це може стати в пригоді – вміти написати на вимогу).
Іншими словами, Ваша рецензія не мала завдання, мети. Вона сама була завданням. Навіть моя обіцянка опублікувати їх на сайті не була важливою, бо саме писання не було ВАШОЮ метою.
І тому оте швидке створення було (для мене це майже очевидно) – тільки початком думки, зародком, першими проговореними реченнями, за якими мало б бути більше. Усе закінчилося тільки спробою висловити частину думки. Бо початок, подивіться самі, -- це тільки потрібний (інколи «офіціоз» щодо маленького етапу історії літератури, і це, як я розумію, не на сто відсотків Ваша особиста думка, а запозичена з довідкових джерел), а далі, коли починається Ваша, то там вистачає на кілька, до того ж не зовсім оціночних фраз.

І тепер про рецепти.
Рецепти, яких... нема...

Я на мене, рецензія (зазвичай у галузі художньої літератури) це «звичайна» творчість. Тобто для такої рецензії нема канонів, зате неминучою є ДОВІЛЬНІСТЬ.
Справді. Не може бути рецептів. Не можна навчити писати роман, п’єсу, сценарій, навіть оповідання... так само не можна навчити писати рецензію на художній твір. Адже завданням такої рецензії зазвичай є висловлення своєї думки про щось задля чогось. І в тому випадку «функціональність» рецензії (як і для іншого творчого письмового продукту) може бути «зацікавлення читача» і «постійна підтримка інтересу під час читання».

А як цього домогтися?

Уміння домогтися дається із чуттям (яке дано нам зі свого роду талантом), і з досвідом (який виростає із попереднього таланту – уміння відчувати і бажати висловитися).
Із емоціями, які мають бути якимось чином передані.
Стиль, спосіб обирає автор – та хоч злісний памфлет! Колись мені довелося читати відгук Л. Толстого на деякі драми Шекспіра... А ще Оруела на Л. Толстого, який образився за Шекспіра. Я от теж деколи висловлювався досить різко про «Війну і мир», що то своєрідна мильна опера, чому і стала придатною до багатосерійної екранізації. І мусив, відповідно, пояснити, чому так думаю (натомість привертаючи увагу до інших, набагато глибших, хоча і коротших творів Толстого, наприклад, «Отец Сергий»... чи «Крейцерова соната»... Результат читання – інший!»...) Але не буду вдаватися тут у деталі, це у кожного своє. Так само можна говорити про роль Пушкіна у світовій літературі. Сперечався вже не раз, питаючи, хто «там», у світі звертає увагу на Пушкіна в той час, коли в усіх повно своїх поетів, з яких почалася кожна власна література? У них Пушкін, у нас Шевченко і обидва не є «світовими», хоча нам би хотілося, щоб Шевченко був таким (і міг би за інших обставин), а росіянам дуже хочеться (аж до ілюзій), щоб таким був Пушкін, хоча насправді такими є от той же Толстой, Достоєвський... Їх у світі справді згадують, цитують, читають...
Можливо, інколи найголовніше у рецензії саме Ваша гостра навмисне контраверсійна думка, якийсь «нонконформізм», який Ви висуваєте теж на суперечку і обговорення. ВИ не погоджуєтеся на «традиційну» думку і пояснюєте, чому. Свого роду епатаж, який може бути теж основою зацікавлення і підтримки інтересу до читання Вашої рецензії.
Тобто вибір способу подання – Ваш.
І це мусить виходити «само із себе». Автор книжки, редактор (або ж і викладач )) Вас підштовхнули, і... покотилося. 

Далі...

В усіх випадках це мало б бути «від душі». І... зазвичай, на основі власного життєвого досвіду, з яким можна апелювати до чужого.
Може, ще й тому так важко виходять «студентські» рецензії? Бо вони пишуться поки що на не надто значному життєвому і читацькому досвіді?...

Хоча... я все ж думаю, що якщо б Ви бачили того «свого» читача, якого хотіли б скерувати читати, чи не читати ті чи інші твори, то Ви... «нічтоже сумняшеся» зверталися б саме до нього. До досвіду своїх щонайменше однолітків, чи друзів... адже він (той досвід) у Вас мав би бути подібний, або ж навіть більший, якщо вже Ви хочете з ними поділитися своїми оцінками, а вони про це ще й не думали, і ще не читали творів, про які Ви вже знаєте. Ви могли б апелювати від свого досвіду до їхнього, яким би він не був. Любить хтось Кокотюху, чи там Карпу, то й пояснює, чому... Своєю, зрозумілою для «своїх» мовою.

Якось так.
«Я вважаю, що ця книжка ось така... А ви собі почитайте і самі вирішіть...»

Врешті решт... який висновок?

Якщо слідувати моїм «повчанням», то вийде так... Оцінка рецензії, яка є цілком творчим продуктом, є теж заняттям суб’єктивним. Як із боку читача, так і з боку як нібито досвідченого викладача.
Відтак... навіщо опиратися на його оцінку? Треба готувати матеріал до публікації так, щоб подобалося самій і віддавати до публікації.
А там... як із усіма іншими творами. Або редактор просто відмовить, не опублікує без пояснень, або, якщо захоче, то пояснить чому, і що треба, щоб там було, аби опублікувати.
Щоправда, знову доведеться сказати, що щодо рецензій на художні твори навряд чи буде хтось «відповідати».
У мене професія така – викладач – тому мушу. :) А редактор у видавництві – не обов’язково. Хіба що дуже ввічливий і незавантажений. Або якщо Ви йому вперто будете ставити питання «А чому Ви не хочете публікувати моєї рецензії? Що у ній не так?»

Відтак я Вам теж ото відповідаю.
Я би хотів у Вашій рецензії (і як викладач, і як редактор сайту) побачити завершену оцінку.
Початок є. Ви ввели в курс. Можна до нього додати, можна не додавати і щодо колишнього ставлення до поета, і щодо теперішньої його ролі, що про це кажуть інші, і що думаєте Ви... (до речі, для рецензії, яка мала б за мету зацікавити читанням, фраза «жанр віджив уже своє», як на мене, не дуже годиться... якщо віджив, то нащо перевидавали? Ліпше сказати, можливо, «уже встиг стати історією»... чи там... «жанр уже увійшов у розряд «класики»... чи ще якось.. щоб не виникало відчуття, що то не тільки вже «мертве», а ще й від початку було «мертвонародженим»). Можна додати щось і про самого поета, і про оточення... А можна, як я казав, і не додавати. Бо якщо додавати, то треба пояснити, що він дає саме читачеві в Україні, де ця книжка появилася. А це ускладнить «критичний аналіз». Ліпше вже зосередитися на Вашому ставленні до твору... Пояснити детальніше про той жанр, про його винятковість або про «поетичні» угруповання чи ще щось... його впливи на іншу поезію. І всіляке інше.
А далі... якщо Ви хочете зацікавити читанням твору, то дайте або більше оригінальних несподіваних цитат із підведенням читача до того, чому йому це має бути цікаво читати... або дайте їм свої характеристики. Тобто чому Вам це сподобалося, чому захопило. Що воно у Вас викликало. Чому Ви з тим виросли... або що з тим пережили... І як воно узгодилося із читанням інших творів... Чому іншим варто знайомитися із тим, що вже «своє віджило»...
Можливо так... Але Вам вирішувати...

З одного боку, може видатися, що тоді рецензія «роздується» і буде завелика для «інтернету»... Але з іншого – рецензія, якщо це не «репліка» на твір в суперечці із іншим рецензентом, чи просто «зачіпка» для розмови, не може бути короткою, бо інакше як викладеш аргументи? І інтернет тут ні до чого. Автори творів страшенно люблять довгі рецензії на свої твори. Та й читачеві можна більше розповісти.
Та й не орієнтуємося ми на читача-тупака, який напише «в коменті» -- «забагато буквочок».
Ясна річ, Ваш автор, що вже належить до «класиків», уже нічого Вам не відповість, але зате є історія, є «перипетії» входження в сучасний контекст... Це теж потребує «обсягів». Не перебільшених, звичайно, але достатніх для аргументації.

І... наостаток... має бути якась закінченість у рецензії.

Тобто вона не має «провисати».
Скажу своє враження.
Ви почали розповідати щось цікаве і раптом бац!... умовкли... Як ніби далі Вам стало нецікаво, або «вже все вичерпано», а відтак... у мене як читача питання «І... що далі? Це все?» Якщо хочете похвалити Рубінштейна, похваліть, а хочете посварити, посваріть і скажіть, що... ну... видання класне (опишіть), все там наче добре, але от «на фіга було...» (вибачте за грубість, це я для скорочення і загострення. :))

Отак...

Хоча...
Якщо Ви все ж таки задоволені своєю роботою, і таки хочете, настоюєте, щоб я опублікував її у цьому вигляді, я опублікую. Не буду впиратися.

Тоді не я вже буду суддею, а читачі, яких ви звернете до читання. (Це завжди виглядає на правильніше в умовах, коли можливий зворотний контакт).
І це, загалом, справді правильно...
Бо не для балів для заліку з «Видавничого маркетингу». :)

Тільки пришліть мені тоді обкладинку. :)
І дайте бібліографічний опис на початку.

Чому не буду впиратися? У нас дуже мало пишуть про поезію. Вона варта уваги, але критики «доброї» поезії мало.
Хай би була. :)