Критика, рецензії
Просте й сакральне
Стрільчук Т. студентка гр. Р-31, УАД | 19.10.15 18:50:38
Коельйо П. Вероніка вирішує померти : роман / Пауло Коельйо ; пер. з порт. В. Шовкуна. – Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. – 288 с.Пауло Коельйо – надзвичайно популярний автор, ім’я якого без перебільшень відоме усьому світові. Його твори перекладені 80 мовами, а кількість примірників, які потрапили до рук читачів, наразі перевищила 165 млн. Роман «Вероніка вирішує померти» вважається одним з найвідоміших у творчому доробку автора. Вже майже два десятки років він перевидається потужними накладами, і це свідчить про його затребуваність та актуальність.
Моє знайомство з Пауло Коельйо обмежувалось тим, що я краєм вуха чула про такого автора та його скандальні «Одинадцять хвилин» і таємничого «Алхіміка». Часто доводилось натрапляти на негативні відгуки про Коельйо. Причому, не тільки від безпосередніх читачів, а й у творах інших авторів. Наприклад, на сторінках книги «Мені тебе обіцяли» Ельчина Сафарлі зауважила цитату: «…меряются брендами и томиками Коэльо, ценят выше всего то, что уже завтра будет обитать на помойке» (навмисне цитую мовою оригіналу, аби не вдаватися до свого недолугого перекладу). Тобто одразу бачимо ототожнення творчості направду культового бразильського письменника з чимось апріорі дешевим та поверховим. Чомусь позитивних відгуків про Пауло Коельйо мені доводилось чути набагато менше. Тому й виникло бажання розставити усі крапки над «і», принаймні для себе. Хто ж він – філософ нашого часу чи той, хто лише маскується під нього?
Кожна книга опиняється в наших руках саме тоді, коли це потрібно. Саме тоді, коли на підсвідомому рівні найбільш гостро відчувається необхідність у ній. Так було і зі мною. Роман «Вероніка вирішує померти» «чекав» свого часу бути прочитаним майже чотири роки. І зовсім не випадково, що у час тотальної зневіри та затяжної пригніченості, ця книга змусила мене роззирнутись навколо, зібрати сили в кулак і почати цінувати життя.
«Чи можна засуджувати людей, які вирішили померти – у світі, де кожен прагне вижити за будь-яку ціну?» – таке питання ставить читача в глухий кут на початку твору, коли той знайомиться з Веронікою та спостерігає за її невдалою спробою самогубства. Головна героїня, якій остогидло її одноманітне життя, нарешті вирішила щось змінити та зважилась на відчайдушний крок – покінчити із собою. Так, зміни відбулися, але головній меті втілитись у життя не судилось, бо Вероніка вижила. Тепер на неї очікує новий світ, який знаходиться за стінами нічим не помітної психіатричної лікарні Віллєте. Саме тут Вероніка має визначитися з тим, ким вона є насправді, і чого істинно бажає.
Психіатрична лікарня – те місце, де не існує обмежень, і де неабияк відчуваються контрасти. Люди, які вважаються тут хворими, подекуди краще відчувають світ, аніж так звані здорові. Вони не соромляться бути собою, говорити те, що думають. Тут немає заборонених тем та сором’язливих евфемізмів, що побутують за стінами Віллєте. Наприклад, герої не вважають соромливим говорити тут про мастурбацію і не бояться, що їх зрозуміють неправильно. Натомість читач чітко розуміє, що у реальному житті за такі розмови наше ласкаве суспільство може сприйняти його мало не за прокаженого.
В один прекрасний момент божевільні починають тверезо розуміти те, що в лікарні їм краще, а відтак повертатися до звичного життя потреби немає. Тому вони починають собі вигадувати різні способи, аби залишитися. Провідною ланкою у сюжеті твору є постать доктора Ігоря, який знайшов пояснення такій поведінці. Він вживає поняття «гіркота» або «купорос» на позначення такого стану людини, який характеризується апатією та депресивним настроєм, і всіма методами бажає зарадити хворим. І йому це вдається.
Завдяки доктору Ігорю Вероніка думає, що жити їй залишилось лише сім днів, і зважаючи на це, у її свідомості відбувається переворот. Вона починає розуміти всю красу життя та хоче встигнути якомога більше. Наприкінці читаємо вже життєствердне: «Мені дуже хочеться спати, але спати мені не можна, у мене багато справ, які я завжди відкладала на майбутнє, коли думала, що житиму вічно». Дивовижно, але Пауло Коельйо зумів описати сумні аспекти життя так, щоб читач не впав у депресію, а навпаки – зрозумів, що вибір за ним, і що необов’язково жити так, як диктує суспільство і часто-густо невиправдані норми. Кожен сам вирішує, як йому бути. Головне – знайти сили у собі та не впадати у відчай, не коритися буденності, а власними руками творити своє щастя. Нехай патетично, але точно надійно.
Важливим моментом є те, що Пауло Коельйо вдається до використання фактів із власної біографії і розповідає читачеві про те, що й він колись перебував на лікуванні у психіатричній лікарні. Саме там він осмислив та проаналізував багато життєвих принад та категорій, і це спонукало його поділитись цими вкрай важливими думками зі світом. Поділився. Маємо тепер у доробку світової літератури роман, який, хоч і далеко не єдиний, але допомагає не зневіритись у важку хвилину та пам’ятати просте та сакральне – життя прекрасне! Впевнена у тому, що хтось, прочитавши роман, скрушно покрутить головою та скаже, що якогось новаторства у творі немає. І це буде найбільшою помилкою коментатора, адже Пауло Коельйо не ставив собі за мету здивувати читача чимось новим. Він лише прагнув вкотре нагадати нам, таким меркантильним, вічно нещасним та незадоволеним, що життя триває. У кожній миті, яка не повториться знов. Тож, варто навчитись цінувати шанс жити та змогу бути щасливими. Це простіше, ніж здається.
