ФІАЛКО НІНА: «НЕ БОЯТИСЯ ЗМІНЮВАТИ КЕРІВНИКІВ ДОТИ, ПОКИ НЕ НАТРАПИМО НА СВОГО ВАШИНГТОНА»
Валентина Січкоріз | 13.08.15 8:24:30
Розмова із письменницею Ніною Фіалко
– Ніно Іванівно , вітаю Вас із виходом у світ нової книги! Цього разу – це повість-есей «Коли брати стають ворогами...», − твір, написаний дуже цікавою манерою, у якому діалоги персонажів та опис суспільно-політичних подій 2013-2014 рр. переплітаються з екскурсами в давно минуле. Що спонукало Вас до написання саме такої книги, так не схожої на ті, які вже полюбилися українським читачам?
– Дякую! Я рада, що вона побачило світ, хоч до останнього сумнівалась. Ще би Бог дав, щоб її прочитало якнайбільша кількість читачів. Коли почалися події на Майдані, в мене тоді гостював син. Ми часто й до того вступали в політичні дискусії, а в ті дні пильно спостерігали за подіями, що розгорталися не тільки в Києві. В Тернополі політичне життя набирало обертів і це неабияк зацікавило сина. Він і досі не вірить, що люди можуть без грошей виходити на вулицю, щоб відстояти свою громадянську позицію. Після його від’їзду ми часто спілкувались і переконували один одного до посиніння. Часто розмова різко обривалась і кілька днів Скайп по обидва боки мовчав. Мене мучила совість, що я не можу переконати дитину в своїй правоті, а він переживав, що я − письменник і таку хибну думку маю стосовно Росії. Сотні разів клялись, що про політику говорити не будемо, але вірус війни був запущений і майже кожна, коли в котрогось не вистачало арґументів переконувати, розмова обривалась на півслові.
Соромно було признаватись, що в мене непорозуміння з дітьми на політичному ґрунті, але коли поскаржилась родичам, то з’ясувалося, що в них взагалі з багатьма знайомими в Росії відбувся розрив стосунків. Потім почала цікавитись у знайомих, як вони спілкуються зі своїми родичами, що живуть в Росії. Всі вони в один голос стверджували, що між братськими народами запущено вірус-ворожнечі на повне знищення. От тоді то й виникла думка написати книжку саме про такі стосунки між людьми. Виявилося, що ми зовсім не знаємо історії України, її героїчних і кривавих сторінок. Лише ті, які нам нав’язала Росія…
– Тож персонажі Вашої книги,− матір, що проживає в Україні, та її діти, які стали громадянами Росії, нинішньої країни-агресора,− абсолютно реальні?
– В моїх усіх книжках герої реальні. Цим твором я намагалась переконати в першу чергу своїх дітей та онуків, які є громадянами і патріотами іншої країни. Я їх не звинувачую і прикро, що багато українців тут б’ють себе в груди, переконуючи, що вони великі патріоти, а самі мало того, що переховуються під спідницями жінок чи матерів, щоб не йти в АТО, а й жодної копійки не пожертвували на армію. Не всі слова належать моїм дітям, в діалоги я зібрала думки багатьох інших українців, які мешкають в Росії.
– Що ж думають-знають про Україну сучасні мешканці Росії? Чи вірять у незалежний, самостійний розвиток нашої країни?
– Про Радянський Союз знають зі шкільних підручників, багато з того, що є в моїй книжці – дізналися вперше. В російських підручниках пишуть лише про велич країни, присвоюють наші сторінки історії, тому молоде покоління вірить лише Путіну, ще б наші люди вірили українським керманичам хоч на половину. Більшість росіян розуміють, що без України вони «великими» і сильними ніколи не стануть, тому підтримують війну президента Росії з Україною.
– У повісті Ви торкаєтеся історико-національних, територіальних, мовних протиріч, які терзають Україну вже впродовж десятиліть. Багатьом із них даєте власне тлумачення, також цитуєте відомих у світовій громадськості політологів. Аскільки ще можна знайти невідомих, «закулісних» фрагментів нашої української історії?
– Після того, як я почала збирати матеріал по цій темі, в мене очі відкрились, як небо перед грішниками в передріздвяну ніч. 2014 рік ознаменувався інформаційним беззаконням і в той час в Інтернеті стали з’являтися статті істориків, журналістів, блоґерів, які раніше боялися відверто висловлювати свої думки. Я вставала зранку й «виловлювала» інформацію, яка задовольняла погляд «майданутої». Я вчилась сама і ділюся тією наукою зі своїми читачами. В безмежному просторі інформації треба було виловити цікаве й потрібне. Не знаю, чи мені це добре вдалося, тому з нетерпінням чекаю відгуку читачів.
– Як гадаєте, відповіді чи нові запитання з’являться перед читачами після того, як вони перегорнуть останню сторінку цієї книги?
– У багатьох відкриються очі на різні сторінки нашої історії й події, що відбувалися протягом 2014 року. Вже те, що мої перші читачі беруть і відсилають цю книжку своїм дітям за кордон, вселяє надію, що написана вона з Божого благословення.
– Чому ж брати стають ворогами? Чи даєте Ви власне тлумачення цьому?
– Відповідь банальна: заздрість і бажання володіти чужим. Україна – райський куточок, і ним хочуть заволодіти всі сусіди, застосовуючи різні засоби. Ось нещодавно з’явилась інформація, що й польський уряд не проти створити союз з Україною. Це така ж пастка, тому дуже рекомендую прочитати мою книжку. Я не історик і не великий спеціаліст, але розклала все, що зараз відбувається, на «хлопський розум». Дуже хочу, щоб наші люди добре думали при виборі влади і не тішились гречкою.
– Яким бачите Ви майбутнє України через рік? А через 10 років? Що підказує Вам і письменницька, і громадянська інтуїція? Чи має Україна ще шанси бути цілісною і незалежною?
– Дуже цього хочу, але інтуїція мені підказує, що незалежними від сусідів ми станемо лише тоді, коли Америка зробить нас 51 штатом. Наші теперішні депутати, генерали і головні керманичі здадуть Україну частинами, покладуть ще чимало найкращих українців. Скажете, що я песиміст. Цього не станеться лише в одному випадку: коли ми до влади оберемо людей, яким Україна стане дорожчою за життя. Нажаль, поки ми таких не бачимо. І це велика трагедія для народу.
– Що таке, на Вашу думку, патріотизм? Як саме і чи можливо виховувати його у душах сучасних дітей та молоді?
– Я досі шкодую, що мало приділяла уваги патріотичному вихованню своїх дітей. Так було в радянські часи. Пильнували лише роботу… Любов до своєї землі треба виховувати в дітей змалечку і тепер, я бачу, що в школах стали більше приділяти цьому уваги. Я ще патріотизм вихователів перевіряла б на детекторі брехні. Буваючи на різних зустрічах із молоддю, бачу, що вона погано знає історію України. Треба щоб вона сама прагнула до цього і не надіялась на шкільну програму.
– Де і у чому пропонуєте шукати підтримку й опору українцям у такий неспокійний для нашої країни час?
– Не треба впадати у відчай і більше довіряти один одному. Надіятись на світову підтримку і нарощувати військову потугу, бо перемагають завжди сильніші.
– Чи може щось зробити сьогодні пересічний громадянин нашої держави задля її миру й розвитку, як вважаєте?
– Від нас багато залежить. По-перше, не розпалювати ворожнечу. По-друге, довіряти більше владі, але, якщо вона не виправдовуватиме наших сподівань, не боятися змінювати керівників доти, поки не натрапимо на свого Вашингтона.
Про автора:
Фіалко Ніна
Народилася в селі Косенівка Уманського району Черкаської області у родині сільської інтелігенції
Після закінчення школи вступила до Київського технікуму харчової промисловості. Згодом відділ хлібопекарного та кондитерського виробництва перенесли до Кам’янця-Подільського. Там я й здобула фах техніка-технолога.
Обраній професії присвятила тридцять шість років життя. У Тернопільському управлінні громадського харчування займала керівні посади середньої ланки. Зараз вийшла на заслужений відпочинок.
zzyytt | 20.11.18 09:09:56