Критика, рецензії > Художня література
Про „стокгольмський синдром” в українських реаліях
Любов Загоровська | 21.05.15 21:17:49
Світлана Талан. Оголений нерв: роман. – Харків: «Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015.Кожна книга має свою історію. Зазвичай, історія починається від народження книжки і далі уже розвивається так, як складеться. Історія роману „Оголений нерв” Світлани Талан розпочалася задовго до видання.
Лише зринула десь інформація про те, що нова книга письменниці з Луганщини висвітлюватиме події на сході країни останнього року і що робоча назва її – „Бидлота”, як сайти республік-самозванців вибухнули цілим циклом матеріалів. Не знаючи, ні про що книга, не читаючи її, представники ДНР і ЛНР провели цікаву піар-компанію. Цікаву, бо тепер кожному жителю тимчасово окупованих територій захочеться дізнатися: а що ж такого авторка понаписувала в романі, обізвавши когось (а чи не їх конкретно) бидлотою. Хоча насправді, Бидлота – це лише прізвище головної героїні твору.
І ще одну містифікацію навколо роману створили сепаратиські сайти: запустили інформацію про отримані авторкою нагороди за цей твір на початку березня, а ще вказали, що роман користується популярністю серед мешканців Західної України. У статтях з’явилися повідомлення, що новий роман Світлани Талан вже включений до шкільної програми і діти, прочитавши його, готові взяти до рук зброю. От тільки насправді сам твір побачив світ значно згодом, на початку травня.
Книгу читати важко. Надто вже вона болить. Болить кожною сторінкою, кожним рядком. Але саме завдяки цьому роману жителі Західної і Центральної України зможуть побачити інший Схід, той, про який не знали абсолютно нічого. Мешканці Сходу зможуть ще раз усвідомити, яким саме цей рік став для кожної родини.
Власне, роман „Оголений нерв” не є хронікою подій. Всі події розгортаються навколо пересічної сім’ї – батько, мати, дві бабці, двоє онуків. От тільки події, за якими спостерігала уся країна, розкидали членів цієї сім’ї так далеко, що навряд чи колись вдасться зібрати їх знову.
Син, після поранення на Майдані, щиро вірить у зміни на краще і у те, що потрібно працювати, аби життя в країні стало справді добрим. Його сестра із зброєю в руках поповнює лави ополченців і ненавидить усе, пов’язане з Україною. Батькові байдужі історичні події, аби тільки була хоч якась робота хоч якась зарплатня. Бабця з комуністичним прапорцем бігає на мітинги, голосує на референдумі і мріє про життя в Росії. А мати... Жінка, яка була звичайною робітницею на хімічному заводі, аналізує усе, що відбувається поряд, починає писати і стає голосом правди для усієї країни, публікуючи в пресі матеріали про події у її рідному, окупованому сепаратизмами Сєвєродонецьку.
Настя робить висновок, що сепаратизм – це вірус, інфекція, яка передається від людини до людини. І саме в такий складний час стає по-справжньому зрозуміло, якими людьми є ті, хто поруч.
„У часи особливої напруги у людей оголюються почуття. Скільки серед нас дітей своєї країни, які лише зараз, коли можуть відібрати її, зрозуміли, наскільки вони люблять Україну! Хто не знав гімн України – уже вивчив, хто не тримав у руках прапор – підняв його, хто не мав вишиванки – придбав. Усе те, що раніше здавалося не таким уже вагомим, одразу стало рідним до щему в серці, до болю в душі”, – пише Світлана Талан.
Роман „Оголений нерв” можна назвати книгою про „стокгольмський синдром” в українських реаліях. Адже окремі його герої не просто добровільно перетворюються на рабів, вони ще й цілують руку з піднесеною нагайкою.
Яскравий приклад – сестра головної героїні Ніна, яка пробула три роки в російському полоні, тяжко працювала на підпільному підприємстві, втратила усі зароблені кошти і ледве доїхала до рідного дому. Вона радіє, коли говорить про Москву. Для неї – це місто з будинками, в яких вона клала плитку, робила ремонти... І Ніна мріє повернутися в Росію назад, де можна бути рабинею, але не вирішувати самостійно ні власну долю, ні долю країни.
Кожен персонаж роману опиняється перед вибором, який потрібно зробити. Доля розкидає колись найкращих друзів по різні боки барикад, але їхні „позивні” – Лугандія – слово, яке підлітки склали з перших літер своїх імен, залишається з ними до останнього.
Лугандія – це слово, ким можна висловити усе – біль, відчай, прохання про прощення. Лугандія – це молоді люди, які змушені крадькома вивішувати рідні прапори на дахах будівель. Лугандія – це слово, на устах з яким можна померти, залишившись вірними дружбі.
Роман Світлани Талан викличе чималу дискусію. Адже, пройшовши пекло сепаратистського „визволення”, чимало людей і далі мріють про життя в Росії. Є люди, які й досі, на якомусь незрозуміло-агресивному рівні ненавидять усе, що пов’язане з країною. Але головна героїня роману знає: їй не можна нікуди їхати. Потрібно зробити усе, щоб подолати вірус в зародку, не дати йому розповсюдитися поміж людей.
Зрозуміти Луганськ? Почути Донбас? Прочитати книгу? І почати працювати, щоденно, постійно, без права на зупинку.