Статті, блоги
Путівник по Києву для обговорення
07.04.10 19:01:18
Тема для обговорення.Видавництво “Простір” готує до видання новий путівник по Києву, який заплановано виконати у дещо відмінному від традиційних варіанті. Його підхід: розташування матеріалу не за па’мятками і їх історичним значенням, і не за алфавітом чи особливим ставленням авторів, а за свого роду маршрутами, якими може іти будь-який перехожий, що потрапив до столиці і крокує її вулицями. Зрештою, видання повинно бути цікавим навіть для тих, хто не перший рік живе у столиці нашої країни, однак далеко не все знає про своє місто і його цікаві, чи визначні міста...
Однак оскільки путівників у нас тепер дуже багато, то видавці прагнули б зробити те, чого не мають інші подібні видання для туристів. А відтак їм уже зараз потрібна думка потенційних читачів. Саме тому вони запропонували розмістити на сайті уривок із майбутнього видання і попросити читачів прокоментувати.
Звичайно, ми не можемо дати тут все на сто відсотків відповідно до запланованої верстки, розмістити тут всі фотоілюстрації, портрети визначних осіб і будівель. Однак вони там заплановані, а тому процитуємо уривок звернення від редакції видавництва і просимо всіх зацікавлених лишити свої коментарі на сторінці. Вони будуть з увагою прочитані працівниками видавництва.
“Я сама киянка. Народилась і виросла в Києві. Але, на жаль, не можу сказати, що дуже добре знаю своє місто. І хоча в школі нас багато возили на екскурсії, але тоді все це сприймалось цілком інакше. Коли стаєш дорослим, то до всього починаєш ставитися із більшою зацікавленістю, в тому числі і до історії того, що тебе оточує. Напевно, не одна я так думаю, бо останнім часом дуже зросла популярність піших екскурсій по старовинних вуличках, дворах Києва...
Тому, можливо, саме така форма подачі матеріалу є цікавою, новою, оригінальною.
Досі мені зустрічались так би мовити два варіанти викладення подібного матеріалу:
1 - щось на кшталт енциклопедії, чи довідника. як правило це дорога у виконанні книга, або навіть багатотомник. І позиціонується таке видання як книга з історії міста.
2 - невеличкі книжечки в м’якій обкладинці, з яскравими сучасними фотографіями, але принципово викладання матеріалу залишається енциклопедичним тільки в скороченому вигляді. Часто такі видання є двомовними (+ англійська).
Так от... Питання для нас на сьогодні стоять такі:
по-перше, загальна оцінка (цікаво чи ні),
по-друге, який формат книги (чи книг),
по-третє, чи потрібна багатомовність,
і чи потрібні сучасні фотографії тих місць, про які йде мова.
КИЇВ
Старий Київ. Маршрут 1. Бульвар Шевченка - Комінтерна - Володимирська - Толстого - Паньківська - Терещенківська - Хмельницького - Володимирська - Золоті ворота
Якщо Ви самі збираєтеся ознайомитися зі Старим Києвом (Горішнім містом), то найкраще це робити зі станції метро "Університет", до якої можна легко дістатися з будь-якої точки міста.
Вийшовши з вестибюлю павільйону метро, збудованого у 1960 р. і відкритого в числі перших п'яти станцій київського метрополітену ("Вокзальна" - "Дніпро"), Ви відразу попадаєте на бульвар Шевченка - одну з чотирьох основних вулиць т. зв. Нової Забудови ("Нового строения") - нової частини міста, яка виникла згідно з першим генеральним планом розвитку Києва 1837 р., укладеним будівничим київського університету Вікентієм Беретті. Нова забудова виводила Київ за межі кордонів княжого Києва, у яких місто перебувало від середини ХІ ст. і аж до середини ХІХ ст. Лише сто п'ятдесят років тому за чисельністю населення і площею міських територій новий буржуазний Київ почав переважати Київ до монгольської навали 1240 р.
До революції бульвар носив ім'я заклятого ворога Кобзаря - київського, подільського й волинського генерал-губернатора Дмитра Бібікова (Бібіковський бульвар, до 1860-х років - Університетський бульвар). Саме за його керівництва "Південно-Західним краєм" Т. Шевченка було відправлено у 1847 р. на заслання у справі Кирило-Методіївського товариства. Бульвар було прокладено у 1840 р., і він став першим місцем, де були висаджені знамениті київські пірамідальні тополі. Хоч не вони, а липи були першими деревами на бульварі. Та липи не прижилися, і їх замінили тополями. Ці дерева одразу стали окрасою бульвару і візитівкою міста. Вони ніби графічно означили на місцевості нову міську магістраль, що з'єднувала Хрещатик із Галицькою площею (пл. Перемоги) і майбутнім залізничним вокзалом, який постав у долині річки Либеді 1870 р. Стрункі тополі оптично відокремлювали нові квартали міста на схід від бульвару від нової будівлі університету св. Володимира, що виросла на колишньому заміському вигоні, де паслася худоба киян і околичних селян та стояли дров'яні склади з паливом для обігріву міських осель. Сьогодні про ті часи нагадують перші київські фотографії, які зафіксували цю місцину з висот Кловського схилу над Бессарабкою. На задньому плані височіли грандіозні споруди університету, попереду на кількасот метрів красувався пустир, обрамлений де-не-де невеличкими двоповерховими будиночками.
З Бібіковим та його господарською діяльністю пов'язані ключові моменти міської історії ХІХ ст. За його генерал-губернаторства не лише збудували новий корпус університету, а й заснували цілу низку нових культурних та освітніх установ Києва: Першу і Другу гімназії, будинки яких своїми фасадами виходять на Шевченківський бульвар (буд. № 14 і 18), Київську комісію для розгляду давніх актів (Археографічну комісію), яка заклала фундамент для Центрального архіву давніх актів, Кадетський корпус - перший спеціальний заклад, що давав середню військову освіту, перший київський парк для публічного користування на Володимирській гірці, перший капітальний Ланцюговий міст через Дніпро. За його генерал-губернаторства було закінчено спорудження Нової Печерської фортеці й розпочато активне археологічне й статистично-економічне дослідження міста і губернії.
"Капрал Гаврилович Безрукий", як його називав Т. Шевченко, був доволі оригінальною людиною. Про його поведінку, екстравагантні витівки й солдафонський характер ще за життя Бібікова ходило багато легенд. Він змушував студентів ходити по місту лише в мундирах військового зразка і міг за незастебнутий підкомірцевий ґудзик відправити студента на гауптвахту. З іншого боку, він крізь пальці міг подивитися на гультяйство військовиків. Д. Бібіков, переслідуючи мету витиснення польського культурного впливу на Київ й Правобережну Україну, сприяв етнографічним, економічним й джерельно-історичним дослідженням українського народу, чим опосередковано, помимо власної волі, сприяв українофільському рухові. Саме за його генерал-губернаторства почали закладатися основи наукового вивчення України. Почали працювати перші вчені-україністи Михайло Максимович, Микола Іванишев, Пантелеймон Куліш і Микола Костомаров. Більшості з них довелося на собі відчути свавільну вдачу царського сатрапа, бути арештованими і висланими з Києва.
Бульвар Шевченка зі залізничним вокзалом сполучає вулиця Комінтерна, колишня Безаківська (О. Безак так само був генерал-губернатором, за керівництва якого проклали залізницю до Києва; він також був одним із душителів польського повстання 1863 р.). По праву вона б мала називатися іменем О. Кониського, який жив якраз навпроти перетину двох вулиць на місці, де тепер стоїть будинок кас попереднього продажу залізничних квитків. Проте, хоч така ідея і витала у головах членів Комісії з перейменування київських вулиць, проте настали часи "мораторію" на перейменування і в місті залишився топонімічний анахронізм, на жаль, далеко не єдиний, радянської доби.
Українство у другій половині ХІХ ст. існувало як напівлегальна культурно-просвітницька течія, яка мала лише кількасот активних симпатиків. Попри переслідування й систематичні нагінки з боку царських властей за свої переконання, вони проводили мурашину, непомітну сторонньому оку працю: складали словники, друкували історичні джерела, записували фольклор. Збиралися вони передусім у двох київських приватних двоповерхових будиночках: у адвоката Олександра Кониського - автора слів духовного національного гімну "Боже великий, єдиний, нашу Вкраїну храни", відомого письменника й публіциста, а головне, громадського діяча, вихованцем якого став Михайло Грушевський; та історика, професора київського університету Володимира Антоновича, що жив на розі тодішньої Кузнечної і Жилянської, у будинку 40/20. Саме у домівках цих двох провідників українського руху збиралася на збори Стара громада - організація, яка закладала наукові й культурні основи модерної України. Не випадково Кониський серед багатьох інших мав псевдоніми Ратай -орач цілини для ширення національної свідомості серед молоді; й Перебендя - співець знедолених, продовжувач справи Кобзаря - Т. Шевченка. Саме він доклав найбільше організаційних зусиль для відправлення М. Грушевського до Львова, аби той очолив там першу катедру української історії у львівському університеті й громадсько-політичний рух, що творив модерну Україну. Починати доводилося з нуля, вузьким було коло цих людей. Це давало підстави генерал-губернаторові М. Черткову стверджувати: "От розвалю я цей домок на Жилянській, і з українцями буде покінчено". Так сталося, що не генерал-губернатори, а вже радянська влада у 60-ті роки ХХ ст. знесла й один, і другий будинок - типові київські оселі позаминулого віку, поставивши на їхні місця неоковирні потвори доби "розвинутого соціалізму".
Навпроти будинку О. Кониського у 1876 р. був поставлений пам'ятник графу О. Бобринському - меценатові київської залізниці, власникові одного з найбільших в Україні цукрових заводів - Смілянського, що вперше застосував при виробництві цукру парові машини. Граф стояв, ніби античний герой, загорнутий у тогу. Й у непосвяченого могло скластися враження, що перед ним не тогочасний капіталіст, а римський імператор, котрого якась лиха доля занесла до тоді ще цілком провінційного міста. Минув час, і скульптуру О. Бобринського спіткала доля інших монументів дореволюційної доби. Його скинули з постаменту, і він тривалий час перебував на смітнику одного з київських заводів. Проте місце було використано з користю для містобудівної ситуації прилеглих вулиць. У 1957 р. тут постав пам'ятник М. Щорсу, котрий за сталінським сценарієм мав стати українським Чапаєвим. Герой війни з "українськими буржуазними націоналістами" сам став жертвою залаштункових розбірок Л. Троцького і його представників у більшовицьких збройних формуваннях. Щоправда, ніде правди діти, попри невиразність постаті Щорса та його сумний внесок у знищення української державності 1917-1920 рр., монумент цей роботи скульптора Лисенка, а особливо кінь під начдивом, є мабуть, найкращим пам'ятником Києва радянської доби і заслуговує на увагу й збереження.
Від наземного павільйону станції метро "Університет" по непарній стороні до вул. Комінтерну і далі вул. Ветрова тягнеться паркан, за яким милують око киян і гостей міста насадження університетського ботанічного саду, закладеного відразу по закінченні будівництва самої споруди першого вищого навчального закладу нового типу, у 1842 р. Першими садівниками ботанічного саду стали професори ботаніки університету св. Володимира поляк Бессер і остзейський німець Траутфеттер.
Місце під сад обиралося непросто. Спочатку про урвища на північ від університетського корпусу навіть не думали. На глиняно-лесових ґрунтах годі було сподіватися хоч щось виростити. Тому прикидали можливість розбити Ботанічний парк у садибі Ф. Мерінга, в околицях нинішнього театру української драми ім. І. Франка, або на місці сучасного стадіону "Динамо". Там був відповідний ґрунт і вже діяли приватний і державний (царський) сади, але згодом від цих територій відмовилися через віддаленість від головного корпусу університету. На схили між Бібіковським бульваром і вулицею Шулявською (потім Караваєвською, нині Толстого) навезли тисячі возів чорнозему, і вже за десять років постав першокласний сад, що не поступався аналогічним садам європейських університетів. А про ті віддалені часи нам нагадує знаменита пальма Кременецького ліцею, яка примандрувала до Києва на волах, бо ще не існувало залізничного сполучення. Тепер більше ніж 30-метровий скляний ковпак - кліматрон над нею свідчить про поважний вік тендітної представниці субтропіків.
Найцікавішими спорудами вул. Комінтерна є будинки під № 14 і 18. Перший - це спотворена сучасною надбудовою (третій і четвертий поверхи звела фірма "Лукойл") будівля книгарні "Київська старовина", а другий - акціонерний аптечний склад ЮРОТАТ ("Южно-Российское Общество торговли Аптечными Товарами").
Книгарня "Київська старовина" від 80-х рр. ХІХ ст. і до 1907 р. була єдиним київським магазином, де продавалися українські книжки. Своїм існуванням вона завдячувала діяльності Старої громади, яка у 1882 р. заснувала перший у підросійській Україні науковий історично-літературний щомісячний журнал "Киевская старина", де друкувалися найкращі українські вчені-гуманітарії й письменники В. Антонович, О. Лазаревський, О. Левицький, І. Франко, М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, усіх не перелічити. Першим головним редактором часопису був історик церкви Ф. Лебединцев, останнім - літературознавець і педагог В. Науменко. Незмінним директором самої книгарні був А. Степаненко - людина скромна, безмежно віддана книжковій справі. Саме він часто бував першим читачем рукописів, принесених молодими літераторами для друку в журналі. У цьому будинку почалася письменницька слава Володимира Винниченка, який приніс для "Киевской старины" своє перше оповідання "Краса і сила". Степаненко звернув увагу секретаря редакції журналу видатного літературознавця Сергія Єфремова на молоду силу, і той дав путівку в літературне життя одному з найплідніших українських письменників ХХ ст. Так само увійшов в літературу в цьому будинкові й Архип Тесленко. Проте на відміну від В. Винниченка, який після "Киевской старины" приносив усе нові й нові рукописи до багатьох інших журналів і видавництв, Тесленко передав на руки Степаненка першу і єдину рукописну збірку, бо йому судилося недовге життя.
ЮРОТАТом керував відомий у Києві аптекар і підприємець польського походження А. Марцинчик. Спершу скромний власник однієї з київських приватних фармацій, на початок ХХ ст. він став провідним аптечним продавцем різноманітних фармацевтичних препаратів, творцем акціонерного товариства - найбільшого на Наддніпрянщині. Маючи немалі статки, він збудував на розі Саксаганського (Маріїнсько-Благовіщенської) і Комінтерна (Безаківської) чудовий будинок у неокласичному стилі - одну з кращих у місті споруд, прикрашену портиком з чотирьох колон коринфського ордену і бюстами великих античних лікарів.
Вулиця Комінтерна приводить до залізничного вокзалу - споруди передодня тоталітарної доби, збудованої на межі 20-х - 30-х рр. ХХ ст. в необарочному українському стилі з елементами конструктивізму, що став останнім проявом доби "Розстріляного відродження" в ділянці архітектури (архітектор О. Вербицький). Далі такі споруди, як будинки Сільськогосподарської академії в Голосієві, стали для комуністичної влади свідченням "українського націоналізму" у мистецтві і були підставою для арештів і тюремних переслідувань їхніх творців
А перший будинок вокзалу стояв трохи західніше теперішньої будівлі. Про її місцерозташування нагадує назва вулиці Старовокзальної, що йшла до нього від теперішньої пл. Перемоги (Галицької пл.). Позаяк це була споруда "миколаївських часів" (доби імператора Миколи І (1825-1855)), то вона відповідала тодішнім мистецьким смакам і була споруджена у формах англійської готики архітектором Вишневським, з декоративними бійницями на фасаді й зубцями-машикулями, що імітували середньовічну фортецю, на дахах. Ця будівля простояла майже п'ятдесят років і була за недостатністю розмірів і малою місткістю розібрана перед самою Першою світовою війною. Тимчасовий дерев'яний вокзал дочекався у 1918 р. німців, і ті запам'яталися стероризованому першою більшовицькою окупацією й пригніченому занепадом міського господарства населенню Києва тим, що в першу чергу по прибутті зігнали з навколишніх домів жінок і змусили їх начисто вимити вокзальну підлогу і прибрати сміття.
На відтинку між вул. Комінтерна й Жилянською від вокзалу (непарний бік), в районі нинішньої ТЕЦ, до середини 30-х р. ХХ ст. стояла у неоросійському стилі Іллінська церква, збудована перед самим початком Першої світової війни, у 1914 р. (архітектор В. Ніколаєв); формами своїми вона нагадувала Миколаївський собор жіночого Покровського монастиря. Але для нас вона цікава тим, що у 20-ті тут була одна з найбільших у місті парафій новопосталої Української автокефальної православної церкви, до якої входила міська інтелігенція з прилеглих вулиць, професура і викладачі Інституту народної освіти (колишнього університету), зокрема й брат Михайла Грушевського Олександр, сестра - Галина Грушевська-Шамрай, донька Катерина.
На вулиці Вєтрова (колишній Назар'ївській), що під прямим кутом виходить на Комінтерна й відокремлює житлові квартали від Ботанічного саду, у кінці ХІХ - на початку ХХ ст. мешкало чимало відомих людей, пов'язаних з університетом. Вона, власне, входила до київського "Латинського кварталу". Тут жили й студенти, і професори університету св. Володимира. У часи складання магістерських іспитів тут жив з родиною знаний історик і літературознавець Олександр Грушевський, й у нього бував наїздами зі Львова брат, видатний історик Михайло Грушевський. Тут короткий час жила Леся Українка. Навчаючись в університеті, знімав помешкання один із співзасновників Української соціал-демократичної робітничої партії Валентин Садовський - перший міністр справедливості (юстиції) Української Центральної Ради. На Вєтрова збереглися дві помітні пам'ятки архітектури в стилі модерн: житлові будинки № 19 і 21, збудовані польським архітектором - одним з найталановитіших представників київської сецесії І. Лєдоховським.
Піднімаємося знову на гору по бульвару Шевченка й переходимо на парний бік вулиці. На розі бульвару і вул. М. Коцюбинського (колишньої Тимофіївської) стоїть т. зв. будинок Фрометта. Популярний у місті прибутковий будинок доби еклектики (кін. 60-х - поч. 70-х рр. ХІХ ст.) - одна з перших будівель талановитого київського зодчого, головного єпархіального, а згодом і міста Києва, архітектора, академіка архітектури Петербурзької академії мистецтв Володимира Ніколаєва. А навпроти цієї споруди через вул. М. Коцюбинського зберігся будинок кінця ХІХ ст. - особняк І. М. Терещенка, представника славного роду українських цукропромисловців, меценатів, відомого колекціонера творів образотворчого мистецтва, колекція картин якого вважалася однією з найкращих у Києві. Особливо цінувалася мистецька вартість його зібрання, де були полотна українських і російських митців. Власник картин збирався пожертвувати колекцію Києву, проте цього, на жаль, не сталося. Син Івана Терещенка Михайло - відомий фінансист Російської імперії, міністр Тимчасового уряду, під час Першої світової війни вивіз колекцію на тимчасове зберігання в один з музеїв північної російської столиці. Там вона й залишилася назавжди.
Вул. М. Коцюбинського до перетину з вул. Б. Хмельницького можна назвати вулицею науки й освіти. У буд. № 4, що належав АН УРСР, мешкали академіки О. Патон та ін., а у буд. № 6 містилася відома у дореволюційному Києві приватна жіноча гімназія Ващенко-Захарченко, згодом Дучинської, де викладала більше 30 років відомий київський педагог та історик Ганна Берло, авторка відомих спогадів про київське життя на зламі ХІХ-ХХ ст.
Наступний вартий уваги об'єкт - споруда Педагогічного університету ім. М. Драгоманова (колишній Комерційний інститут), збудована у 1912 р. Засновником і першим директором інституту був відомий професор київського університету, історик М. В. Довнар-Запольський. Чільний представник документалістської школи істориків В. Антоновича, він майже 20 років викладав в університеті св. Володимира. Його учнями були видатний києвознавець і історик мистецтва Федір Ернст, авторка курсу "Історії України", за яким уже понад 15 років готуються до вступних іспитів абітурієнти, - Наталя Полонська-Василенко та багато інших. Митрофан Вікторович досліджував історію української економіки за середньовіччя. Був людиною обережною, тому давав своїм аспірантам теми, не пов'язані з українською історією, а лише з історією господарства питомих територій Московського царства. Сам білорус з походження, народжений на етнічному українсько-білоруському кордоні, першу свою наукову працю присвятив літописним кривичам - предкам білоруського народу. З постанням Білоруської Народної Республіки у ньому прокинувся, здавалося, цілком приспаний, білоруський патріот. Він переїжджає до Білорусі й пише нарис історії білоруської державності, який став підставовою класичною працею, що заклала фундамент білоруської державницької історіографії.
Комерційний інститут проіснував лише до встановлення радянської влади, але за цей час там встигло повчитися чимало відомих людей. Близько року в ньому, приміром, вчився майбутній знаменитий кінорежисер Олександр Довженко.
Наступна відома споруда вгору по бульвару - Володимирський собор, збудований у 60-ті - 90-ті роки ХІХ ст. Це була головна культова будівля "Нового строєнія", одна з чотирьох соборних церков дореволюційного Києва. Собор мав важливе містобудівне значення, бо зустрічав усіх, хто приїздив із західної околиці, завершував перспективу з вул. Ігнатьївської (потім Урицького, нині - митрополита В. Липківського) від Батиєвої гори. Кияни давно хотіли мати церкву, названу іменем рівноапостольного князя Володимира, але якийсь злий рок перешкоджав їм у цьому. Перша Володимирська церква постала у другій половині ХVІІІ ст. на Печерську в районі переходу сучасної вул. Суворова у вул. Кутузова, де недавно розміщувалося військове училище зв'язку. Церква була дерев'яною, простояла трохи більше півстоліття й була розібрана, бо заважала будівництву Нової Печерської фортеці. Її перенесли в район сучасного Володимирського ринку до Либідської частини міста, через що вона дістала назву - Володимирсько-Либідська церква. Проте й там вона простояла майже стільки ж часу і була знесена у добу войовничого комуністичного атеїзму, коли протягом двох років - 1934-1936-го було розібрано близько ста культових споруд Києва.
Не таланило й з будівництвом Володимирського собору - зведення, якого було справою всієї імперії. Під його спорудження підвели серйозну ідеологічну базу. Собор мав стати зримим свідченням офіціозу про три кити російської монархії: "самодержавство, православ'я і народність". Ініціатива виходила від київського митрополита Філарета ще у часи імператорства Миколи І, а відкрито собор було за царювання останнього Романова - Миколи ІІ. Ідею "Москва - третій Рим" утілював псевдовізантійський стиль, розроблений придворними архітекторами німцями Тоном і Штакеншнейдером - авторами багатьох еклектичних споруд Москви і Петербурга. Володимирський собор Києва так само будували головно німці - архітектори Штром і Бернгардт, а доводили проект до остаточного завершення по черзі усі єпархіальні й головні архітектори міста, італійського і російського походження: П. Спарро, О. Беретті, В. Ніколаєв. Помпезна будівля у кварталі між вулицями Афанасівською і Гімназичною (теперішніми Франка і Леонтовича) повинна була мати тринадцять бань і бути більшою в кілька разів за існуючий собор. Проте храм ніби не витримав покладеного на нього вантажу ідейного надзавдання. Стіни, зведені лише на рівень підлоги хорів, дали тріщини до фундаментів, будівництво доводилося кілька разів зупиняти на тривалий час, проводити численні експертизи й розслідування. Лише 1896 р. відбулося освячення собору.
За кілька років до початку відправ провадилися розписи храму. У них брали участь найпопулярніші в імперії малярі-монументалісти: росіяни М. Васнецов, М. Нестеров, поляки Свєдомський і Котарбінський, а також М. Врубель. Керував розписами професор мистецтв київського університету А. Прахов. Живопис собору виконаний у академічній манері, що відповідало офіційним запитам і смакам публіки. Це дало підстави порівнювати рівень живопису собору з білібінськими ілюстраціями російських народних казок. Широкий же загал був цілком вдоволений розписами, проголошеними найвищим досягненням російського мистецтва кінця ХІХ ст.
Тим часом Київ і світ втратили можливість мати місцеву Сікстинську капелу модерного мистецтва. Річ у тому, що первісний проект розписів було доручено одному з найбільших сецесіоністів імперії Михайлові Врубелю. У Музеї російського мистецтва Києва збереглися близько ста картонів проектів монументальних полотен, що мали бути перенесені на стіни храму. Перед нами із цих ескізів постають неперевершені барви Врубеля, не єлейно-моралізаторські ілюстрації до Біблії роботи Васнецова, а справжні страждання й експресія почуттів у виконанні творця Демона. Звичайно, для обивателя це була занадто новаторська пропозиція. Церковна влада й Прахов відмовилися від врубелевських розписів й віддали перевагу спокійній класиці, що, зрештою, відповідало й зовнішньо-просторовому архітектурному рішенню собору.
Єдиним новаторством можна вважати нетрадиційне зображення Богоматері з немовлям у центральній апсиді храму. Дитина не тулиться до матері, а простягає руки назустріч глядачеві. Існує легенда, ніби для переконання місцевого духівництва М. Васнецов вдався до хитрощів. Він вже намальований образ прикрив якоюсь пеленою, і коли до храму увійшли представники комісії, пелена непомітно відслонилася і перевіряючі побачили обриси неканонічного образу, що свідчило про згоду з таким трактуванням зображення небесних сил. У висліді духовенство погодилося на саме таку іконографію Богородиці.
Володимирський собор був діючим майже весь період своєї історії, на відміну від інших київських церков. Лише у кінці 30-х рр. ХХ ст. тут було відкрито Музей релігії і атеїзму, де зберігалася згорнута у рулон знаменита київська "Голгофа", про яку мова буде далі. У часи Другої світової вона безслідно зникла, а в соборі відновилися богослужіння. З тих часів храм уже не закривався. А увесь післявоєнний період Володимирський собор був головним православним храмом - митрополичим собором УПЦ-РПЦ. З початком 90-х рр. ХХ ст., коли постала Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП), собор став кафедральним храмом патріарха Володимира (Романюка), а згодом - Філарета (Денисенка).
Будинок № 18 по бул. Шевченка займає майже увесь квартал між вулицями Леонтовича і Володимирською. До 1950-х років він був двоповерховим. А до того, як він став офісом міської телефонної станції, а згодом "Укртелекомом", тут розміщувалася з 1856 р. Друга київська гімназія. Власне для неї й будувалася ця споруда. Хоча, точніше, не для неї, а для Першої гімназії. Та стався несподіваний випадок. У той рік згорів будинок Першої гімназії, що тимчасово розміщувалася у Кловському палаці, який належав Лаврі. У результаті відбулася вимушена рокіровка. Перша гімназія переселилася у будинок Кадетського корпусу по бул. Шевченка, 14, у будинок № 18 переселилася Друга гімназія з Подолу, а для Кадетського корпусу збудували нову будівлю на теперішньому Повітрофлотському проспекті, де нині Міністерство оборони України. Архітектором же обох будівель був син будівничого університету Олександр Беретті.
Ще одна цікава постать поєднує обидва будинки. У Другій гімназії вчився останній директор Першої київської гімназії, нащадок лівобережної козацької старшини, знаний історик, учень В. Антоновича й заразом історіограф найстаршої російської гімназії Правобережжя, редактор тритомного "Столетия Первой киевской гимназии" Микола Стороженко.
На відміну від Першої гімназії, у якій навчалися діти дворянства й чиновницької еліти, Друга гімназія була різночинською і демократичною. Там вчилися діти київського міщанства, "третього стану", представники київської інтелігенції, дрібних землевласників. До останніх належав і Павло Чубинський - автор слів "Ще не вмерла Україна", видатний український фольклорист, провідний діяч Старої громади і Південно-Західного відділення російського географічного товариства (1873-1876). У другій половині ХІХ ст. він об'їхав усі межові території українського етнічного заселення, збираючи народні казки, прислів'я, пісні і т. п., й таким чином устійнив етнічні кордони майбутньої української держави. А зібраний ним матеріал був виданий товариством у шести томах.
У Другій гімназії викладав словесність М. Чалий - автор першої біографії Т. Шевченка, людина, яка особисто кілька разів зустрічалася з великим Кобзарем. Довголітніми директорами були Слєпушкін і Тумасов - активісти безкоштовних недільних шкіл для міської бідноти Києва.
У 1917-1918 рр. у будинку Другої гімназії розміщувалася друга Кирило-Методіївська українська гімназія, одна з трьох, що діяли у Києві за Центральної Ради і Української Держави. А директором її був видатний український педагог Володимир Дурдуківський, один з 45 осіб, що проходили у процесі СВУ 1929 р.
Через вулицю навпроти Другої гімназії розташовуються колишні клініки київського університету, споруджені вони були у 1880-х рр. Спочатку невелика лікарня для практикуючих студентів-медиків університету св. Володимира була у самому червоному корпусі, разом із аудиторіями медичного факультету університету. Саме там перші операції на очах провадив визначний вітчизняний офтальмолог Володимир Караваєв. За п'ятдесят років він провів понад 17 тисяч операцій, головно лікуючи катаракту українським селянам. Операції робив безкоштовно, чим здобув надзвичайну популярність у народі. Навіть відоме прислів'я "язик до Києва приведе" було перероблене - "до Караваєва приведе". Перший декан медичного факультету за заслуги був нагороджений званням "потомствений почесний громадянин Києва", а в його честь вулиця і площа Шулявська були перейменовані на Караваєвську. Не менш популярними у киян були й Караваєвські лазні. Проте в радянський час чомусь вирішили, що Караваєв такої честі не заслуговує, й вулицю перейменували на Льва Толстого, хоч, крім нетривалого відвідання Києва для спілкування з ченцями Києво-Печерської лаври, Л. Толстой більше нічим з нашим містом не пов'язаний, хоча воно йому дуже подобалося.
Невдовзі місця у червоному корпусі забракло. І спеціально для практичних завдань були збудовані споруди терапевтичних, акушерських та ін. клінік. Тут працювали видатний кардіолог, професор В. Образцов, у якого в 1912 р. лікувався за рік до смерті видатний український письменник Михайло Коцюбинський, про що нам нагадує меморіальна дошка на фасаді. Сьогодні тут міська 22-га лікарня, яка так само відома своїм кардіологічним і гастроентерологічним відділеннями.
Через вул. Володимирську по одній лінії з фасадом Другої гімназії стоїть будинок колишньої Першої гімназії, де навчалися діти місцевої аристократії, великої буржуазії, дідичів спочатку Правобережної України, а згодом і Лівобережжя. Жоден інший середній освітній заклад Києва нового часу не може похвалитися такою кількістю визначних людей, яким ця гімназія дала путівку в життя. Як Народне училище з програмою гімназії вона виникла ще за часів Катерини ІІ у 1789 р. За царювання Олександра І у 1811 р. училище було трансформовано у гімназію класичного типу. Спочатку, як училище, заклад розміщувався ще на Подолі, на теперішній Покровській (тоді Мокрій) вулиці. Після пожежі Подолу 1811 р. гімназія переселилася на Липки у Кловський палац, а з 1856 р. заселила будинок Кадетського корпусу (той мав садибу, яка виходила на сусідню вулицю. Тому й першою назвою вул. Б. Хмельницького була "Кадетська").
Наголос у навчанні робився на предмети гуманітарного циклу, передусім мови. Вивчалися дві класичні мови - латина і грецька, а також три нові європейські мови: німецька, французька, англійська. Рівень навчання був такий, що більшість випускників гімназії, опинившись в еміграції, не мали потреби у надолужуванні своїх знань іноземних мов. Латину вчили за оригінальними працями римських літераторів, поетів, учених. На практичних заняттях учні перекладали окремі твори римських і грецьких класиків. На достатньо високому рівні викладалася музика. Діти навчалися грати на музичних інструментах. Історію і географію читали, як правило, ад'юнкти (доценти) й майбутні професори київського університету. Словесність (літературу) викладали часто-густо педагоги, які самі були письменниками або вміщували у популярних і наукових виданнях критичні статті. Проте не слід думати, що точні та природничі дисципліни викладалися не на належному рівні. Першу гімназію закінчував майбутній професор математики у київському університеті Букреєв (цікаво, що він прожив майже сто років).
У Першій гімназії викладав перший історик-києвознавець Максим Берлинський, який був ніби містком між староукраїнською освітою та освітою російською нового часу. Він ще закінчував Могилянську академію на Подолі. Гімназистам нетривалий час викладали історію найкращі спеціалісти ХІХ ст. українські вчені Микола Костомаров і Володимир Антонович та російський історик майбутній фахівець із усесвітньої історії Віталій Шульгін - видатний лектор, "київський Грановський", засновник монархічного й українофобського "Киевлянина" - найвідомішої газети Києва дореволюційної доби. Він мав фізичну ваду - був горбанем, проте дар неперевершеного ритора закохував у нього всіх жінок-слухачок. Постать неординарна і парадоксальна. Він ненавидів український рух, але прихильно ставився до Михайла Драгоманова і сприяв захисту його магістерської праці. Він поборював після повстання 1863 р. польський сепаратизм, але з великим респектом оцінював діяльність Т. Чацького - засновника Кременецького ліцею, людини, яка заклала ідейні підвалини двох польських повстань проти Росії.
Римські старожитності й латину викладав професор університету Деллен, що деякий час був і директором гімназії. Не випадково гімназія випустила такого видатного античника - історика Ростовцева, який не лише став академіком Петербурзької академії наук, а й заснував школу античних істориків у США, куди емігрував після революції.
Перелічувати знаменитих вихованців гімназії можна безконечно. Біографічний словник найвидатніших її випускників, що з'явився друком ще у 1911 р., має понад 600 сторінок і містить більше тисячі біографій. Назвемо лише двох людей, яких знає кожний інтелігент на просторах СНД - це російські письменники Костянтин Паустовський і Михайло Булгаков, що закінчили свою "альма матер" напередодні Першої світової війни. Випускником гімназії був й останній київський міський голова царської доби - Дьяков. Вчився у гімназії і перший народний комісар освіти більшовицької Росії А. Луначарський.
Та чи лише прихильників російського централізму готувала Перша гімназія? Зовсім ні. Були й винятки з правила. У гімназії вчився один із провідних діячів петербурзької української громади, відомий публіцист і громадсько-політичний діяч Петро Стебницький (П. Смуток), людина, яка від імені Української Держави вела переговори з червоною Росією у 1918 р. про укладення миру й кордонів. Першу гімназію закінчив Леонід Добровольський - талановитий український археолог, ровесник і товариш М. Грушевського, один з перших дослідників Змієвих валів. У ній вчився і викладав племінник В. Шульгіна, але, на відміну від дядька, полум'яний українець, Яків Шульгін. "Янгольський хлопчик", як його називали старогромадівці, пожертвував ледь не всю свою спадщину - 15 тисяч рублів на українську громадсько-культурну справу. Він і сьогодні знаний історикам як один з найкращих дослідників Коліївщини. Обидва сини Я. Шульгина - Олександр і Володимир - стали активними діячами визвольних змагань. Перший якийсь час був міністром закордонних справ УНР, другий був командиром студентського куреня і загинув під Крутами.
Але найвідомішим українським діячем, який одержав у Першій гімназії атестат зрілості, був В'ячеслав Липинський - найбільший український політичний мислитель ХХ ст., засновник національного модерного консерватизму й державницької школи в історіографії, автор знаменитих "Листів до братів-хліборобів" й українізатор гетьмана Павла Скоропадського. На диво, про нього з фасадів будинку не сповіщає жодна меморіальна дошка.
Цікаво, що будинок гімназії - це перша київська адреса Михайла Грушевського. Тут на квартирі свого родича, законовчителя й священика домової церкви М. Златоверховникова, у 1886 р. жив молодий студент, майбутній автор фундаментальної "Історії України-Руси".
У 20-х рр. будинок закритої гімназії перепрофілювали для установ Всеукраїнської академії наук (ВУАН). Тут розміщувалися комісії і катедри, книгозбірні й рукописні збірки Історико-філологічного відділення ВУАН, де провідні позиції обіймали визначні літературознавці, подвижники української науки: сходознавець, поліглот (знав 115 мов), лексикограф, поет, філолог Агатангел Кримський і літературний критик, історик літератури, найплідніший публіцист (у газеті "Нова Рада" він щодня писав по 3-4 статті, не рахуючи дослідницьких публікацій) -Сергій Єфремов.
Після війни споруду колишньої гімназії передали Національному університету ім. Т. Шевченка (т. зв. жовтий корпус). Тут тривалий час вчилися історики, філологи й журналісти. Тепер залишилися філологи. Так що цей будинок можна вважати й кузнею сучасної української літератури, бо і В. Симоненко і І. Драч, і багато-багато інших наших літераторів закінчували журналістський факультет "універу".
Тепер варто знову повернутися на вул. Володимирську й повернути ліворуч. Перед нами постає будинок Педагогічного музею (нині - Міський будинок учителя), де у 1917-1918 рр. розмішувався перший парламент незалежної України - Центральна Рада. Сам будинок зводився як споруда т. зв. народної аудиторії. Його призначення - бути місцем організованого дозвілля міських жителів. Малося на меті влаштовувати вечори, зустрічі, вистави, розмістити бібліотеку й чайну (щоб вести боротьбу з алкоголізмом). У Києві було кілька народних аудиторій: на Лук'янівці, на Бульварно-Кудрявській вулиці. Проте цей дім був найбільший і найімпозантніший. Споруджений у 1910-1912 рр. за проектом видатного київського архітектора Павла Альошина у стилі ретроспективного модерну з ампірно-класичними рисами. Одним з елементів народної аудиторії мав стати Педагогічний музей як результат грандіозного всеросійського педагогічного з'їзду вчителів з усієї імперії.
У березні 1917 р. цей будинок міська російська влада передала під приміщення Центральної Ради, яку очолив великий історик і видатний громадський діяч Михайло Грушевський. З ґанку будинку він неодноразово промовляв до народу, коли, наприклад, ховали загиблих вояків Богданівського полку або коли відбувалося перепоховання героїв Крут на Аскольдовій могилі. У колишньому Педагогічному музеї були прийняті чотири Універсали Центральної Ради, що заклали основи української державності. Тут же відбувся відомий переворот 28 квітня 1918 р., коли німецькі військові, арештувавши кількох очільників УЦР, розігнали перший український парламент.
Незабаром збоку від входу, зліва має постати пам'ятник Симону Петлюрі - головному отаманові Директорії УНР - одній з найтрагічніших постатей української революції.
Поволі вулиця Володимирська перетворюється на своєрідний український "історичний шлях", який розпочинається монументом Т. Шевченкові, а завершується на Михайлівському майдані пам'ятником княгині Ользі. А між ними -пам'ятники М. Грушевському, М. Лисенку, Я. Мудрому, Б. Хмельницькому.
Трохи навскіс від Педагогічного музею стоїть будинок колишнього Левашовського пансіону для дівчат. Заснований він був дружиною київського генерал-губернатора Левашова для надання приватної освіти дівчатам із шляхетських родин. Від 1918 р. і до наших днів тут перебуває Президія Національної академії наук України. У ньому працювали усі президенти УАН-ВУАН-АН УРСР-НАН України, починаючи від В. Вернадського й закінчуючи Є. Патоном. У радянський період обходили мовчанкою другого і третього президентів УАН, які були істориками, що не поділяли комуністичної доктрини. Лише Орестові Левицькому і Миколі Василенку на фасаді не було встановлено меморіальних дощок.
Ідучи по Володимирський у напрямі св. Софії, ми проминаємо зліва колишній Театральний готель, спотворений нещодавніми перебудовами, а праворуч Актову залу Президії НАНУ з чотирма природничими музеями, про які ми ще розповімо, проходячи вулицею Б. Хмельницького.
Зліва на розі Хмельницького й Володимирської височіє київський Оперний театр ім. Т. Шевченка, збудований в еклектичному стилі 1899 р. за проектом В. Шретера, російського архітектора німецького походження. Це був третій стаціонарний міський театр. Перший стояв у 1894 р. на Хрещатику, на місці нинішнього Українського дому, другий у 1850-ті - 1880-ті роки стояв на тому ж місці. Обидва загинули від пожежі. На щастя, стихійні лиха оминали третій театр. Навіть бомба, яка у 1943 р. через пробитий дах упала на підлогу театру, за дивним збігом обставин не вибухнула, і театр зберігся в цілості для повоєнного глядача.
Театр працював на засадах антрепризи, яку розвинув відомий київський антрепренер Сетов (Сетгофер). Це давало можливість запрошувати на його сцену визначних співаків світової слави Тіто Руффо, М. Баттістіні, Ф. Шаляпіна. У 1920-х рр. у театрі співав Л. Собінов. Тут виступали М. Литвиненко-Вольгемут, О. Петрусенко, І. Паторжинський, Б. Гмиря, М. Донець, Є. Чавдар, З. Гайдай, А. Солов'яненко, М. Гнатюк, Є. Мирошниченко, А. Гавриленко, В. Калиновська, Т.Таякіна, В. Ковтун - увесь цвіт українського оперного мистецтва й балету.
У скверику Золотих воріт, куди нас приводить Володимирська, можна закінчити екскурсію по Києву ХІХ ст., для того, щоб спеціальний час присвятити ознайомленню з пам'ятками Києва княжої доби. Навпроти скверу - вихід зі станції метро "Золоті ворота", що дає змогу всім бажаючим вигідно дістатися до середмістя.