Критика, рецензії > Наукова книга
ІСТОРІЯ З БАГАТЬМА НЕВІДОМИМИ
Галина Пагутяк, письменниця, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, м. Львів | 13.03.15 12:30:09
Бондаренко К. История в профиль / Кость Бондаренко. — К. : Знання : Фонд “Українська політика”, 2012. — 663 с.Навряд чи хтось стане заперечувати користь поширення історичних знань у суспільстві. Проблема полягає у тому, як це зробити, щоб уникнути пропаганди і маргіналізації. Історія — це всього лиш трактування тих чи інших подій та явищ минулого, вона ніколи не стане абсолютно достеменним знанням. Це ніби злочин, який не можна розкрити за браком доказів та відсутності свідків.
Таке сприйняття історії дещо полегшило моє сумління й укріпило в намірах написати відгук на книгу Костя Бондаренка, історика і політолога, “История в профиль”, яка не так давно давно вийшла у видавництві “Знання”, — збірник статей, що свого часу друкувалися в київському журналі “Профиль” (1). Це невеликі розповіді про людей минулого та деякі знакові для України події. Якщо це помітні постаті, то увага автора фокусується на невідомих деталях, якщо забуті — читач отримує стислу, але дуже насичену фактажем біографію. Про якесь особливе розвінчання і деміфологізацію не йдеться. Підбір персоналій суб’єктивний. Кожен міг би запропонувати власний список осіб, про яких варто написати, але автор вибрав саме їх, без жодних підступних намірів, політичних чи ідеологічних. Часи Олеся Бузини, коли завдяки “жовтизні” можна було злетіти на пік популярності, дякувати Богу, минули. Зараз настав час пошуків власних координат у світі, перефразовуючи Ларі Вульфа, час “винайдення України”. У нашому випадку — України як сукупності етносів, України як території, що входила до складу різних держав, і її історія — це і їх історія, врешті, історія України як частина світової історії. А те, що кожну історичну подію можна трактувати по-різному і навіть сфальшувати, ми нарешті почали це усвідомлювати. Принаймні, виросло нове покоління, яке вже не сприймає мильних опер на історичну тему, але все ще шукає координат для себе. Приймні, ця книга не вчить ні любити, ні ненавидіти, цього кожен мусить навчитися сам. Але вона допомагає усвідомити один з основних месиджів історії: Sic transit gloria mundi. І що більше втішає: Це мине і це також мине.
Отак спокійно і неквапливо приступає Кость Бондаренко до передмови. Без передмови не обходиться жодне науково-популярне видання, втім, це визначення не надто пасує до книги на історичну тему, особливо, коли йдеться про винайдення України, історична карта якої нагадує карту часів Птолемея, коли люди ще не дивились на землю з височин Космосу, і не могли повірити, що Земля кругла. Історична наука України ще чекає на своїх Коперніка та Галілея. Передмова покликана дати відповідь на питання: про що, навіщо і для кого ця книга. І, звичайно, заохотити до читання. Але, оскільки нам усім випала карма жити в заполітизованому суспільстві, де упередженість щодо автора виноситься в ранг чеснот і є ознакою нашої геополітичної орієнтації і громадянської пильності, то довелося, крім окреслених питань, сформулювати ще й додаткові. Чи не збирається автор маніпулювати мною як читачем і чи здатна я це розпізнати? Чи не постане в мені спротив до трактування тих чи інших подій і чи не спровокує це мене на необ’єктивні судження? Чи не доведеться мені пити бром, образно кажучи?
Ні, я не стала пити бром, прочитавши всі 600 сторінок тексту. Не тому, що мені байдуже до минулого моєї країни. Більшість наших громадян взагалі цим не переймаються, комфортно почуваючи себе поміж примітивних псевдоісторичних міфів. “Весь світ спить”, ці слова Григорія Сковороди не менше пасують до нашого сьогодення, ніж до його. Кость Бондаренко аргументовано пояснює, чому цього не слід робити. По-перше, Україна продовжує існувати всупереч усім прогнозам, по-друге, наша історія не гірша і не краща за історії інших країн, по-третє, бром шкідливий для репродуктивного здоров’я людини. І по-четверте, потреба у бромі взагалі зникає, коли відмовитись від застарілого сприйняття історії як суто політичної або історії етносу, залишивши за бортом успіхи, а прийнявши на борт поразки, що звужує світогляд до радикалізму чи просто фантазій. Деякі трактування здалися мені поверховими, а висновки поспішними, але в цілому книга не залишила гнітючого враження, і бажання взяти вила в руки теж не виникло.
Ми всі є учасниками історії, а тому нас цікавить передусім поведінка й життєві перипетії людей, які залишили слід у минулому, те, як вони відстоювали свою життєву позицію і принципи в обставинах, що мають здатність періодично повторюватися. Кров, як свідчать життєписи українців, поляків, євреїв, росіян, татар — це ще не все, і вона, хоч і може стати об’єктом переслідувань чи преференцій у певні періоди, однак не повинна бути предметом гордощів чи ганьби для самих суб’єктів історії. Важливі наші вчинки, наші наміри. Духовні зв’язки між людьми у вигляді спільних інтересів на основі патріотизму чи взаємної толерантності до мови і звичаїв — ось що дійсно перспективно з огляду на те цивілізаційне болото, в якому нині загрузла Україна, розділена на дві частини, кожна з яких має власну історію. Але попри це існує Історія Загальна, Всесвітня, і хоча, на перший погляд, підбір тем історичних есе видається довільним, пригадаймо, в які роки вони публікувалися (2007—2011), що тоді відбувалося в Україні і в світі, і ми зрозуміємо, що вони не були випадковими.
Партійне, ідеологічне чи міфологічне сприйняття історії невластиве людям, чий розум орієнтований на пошуки істини. Тільки що вони робитимуть з цією істиною, якщо вона виявиться раптом гіркою? Просвітницькі есе на тему історії мають враховувати читацький фактор, як і публіцистика та художня література, тобто істина викликатиме старий добрий катарсис, що його не скасує жоден постмодернізм, це світло в кінці тунелю, це одвічне per aspera ad astra. Але йдеться про правду, факти, а не про підтасування і фантазію. Журнал “Профиль” був розрахований не на екзальтованого й чутливого обивателя, а на скептичного і прагматичного читача. Такий не повірить в ототожнення галичан з галілеянами, але може упійматися на тенденційність Бузини і навіть стати його адептом. У наш час репутація у бізнесі поняття ефемерне, а надто в журналістиці чи красному письменстві. Тому потрібно більше книг, таких як книга Бондаренка, який створює не пантеон героїв, а галерею історичних портретів з конкретною метою — запровадити в історичний обіг валюту, яка досі відкидалася істориками українського етносу і придворними панегіристами та пасквілянтами. І кожному автору слід завоювати довіру читача, дати йому точку опори, а не піаритися на байках для невибагливого поглинача масової культури. Ця точка важлива для віднайдення координат і формування на їх основі історичного світогляду. Це і буде винайденням України.
Розвінчування міфів — не таке вже й благо, а навіть зло, коли воно передчасне. Сарматський міф створив польську націю, і якби його зруйнували зарано, у ХІХ столітті чи навіть пізніше, хтозна, чи вдалося б Польщі досі відчувати себе спадкоємицею Речі Посполитої. Українці — теж спадкоємці Речі Посполитої. Вона також була їхньою державою. Українська шляхта наприкінці ХVI століття була прирівняна у привілеях до польської. Уніатська церква допомогла зберегти українські мову й етнос. На жаль, знання про це дуже неохоче поширюються істориками в суспільстві, тому кілька нарисів Бондаренка на цю тему, в тому числі про Михайла Вишневецького, короля Польщі, варті того, щоб з ними ознайомилося якомога більше читачів. Тим більше, що для того, аби популяризувати історію, потрібна наукова база, яка вже є в Україні про той період (маю на увазі дослідження Наталі Яковенко).
Книга Бондаренка завершується статтею про Тараса Шевченка, яка не видається мені вдалою. Автор вирішив погратися в альтернативну історію, запропонувавши інший вибір консолідатора нації — Степана Руданського, хоча для цього потрібно було лише відповісти на питання, яке звучить дуже просто: за що ми любимо Шевченка? Або, коли йдеться про прагматичного читача, чому Шевченка не замінив Руданський? Автор гадає, що цей вибір на користь останнього міг би змінити долю нації, хоча, на мою думку, нації як такої нині просто б не існувало. Українському народу був потрібен тоді, як і зараз, лицар-заступник, наділений магією слова, що відкриває ключ до генетичного коду українця, роблячи його вразливим і водночас сильним. Шевченко говорив те, що не могли сказати “раби німі”, він став їхнім речником, наділеним історичною пам’яттю і спогадами про майбутнє. Його прямим попередником був сучасник Коліївщини Григорій Сковорода, який писав “мой жребій з голяками, но Бог мудрости дал часть”. Ішлося про оголеність душі і відкритість перед світом, а не про нехіть до статків. Можливо, цього замало, щоб побудувати державу, але досить для створення громадянського суспільства.
Дещо дивує така сама гра з неоднозначною постаттю Степана Бандери, який став провідником однієї частини нації, і недаремно професор Ярослав Грицак радить почекати з його тронізацією чи навпаки, детронізацією, щоб не поглиблювати розкол у суспільстві, закликаючи нас бути мудрими. Зліт Бандери також не був випадковим. Взагалі, якщо й існує альтернативна історія, то лише у паралельних світах. А в нашому з вами діє ефект метелика, тут важливий не сам метелик, а нога, що наступила на нього і почала цикл змін у майбутньому.
Мені здається, автору варто було вимогливіше поставитися до формування змісту книги й вилучити деякі розділи, зокрема про Шевченка і Бандеру. Читач, можливо, стривожився б їхньою відсутністю, але, гадаю, зрозумів би, що існують речі, які ніхто не годен пояснити зараз, потрібна пауза.
Трансцендентальні явища не слід плутати з тими, що зникли з історичного обігу чи були настільки перекручені й спотворені, що їх треба заново винаходити, тобто досліджувати. Кость Бондаренко відкриває цілу галерею імен революційних діячів із кримінальним минулим, авантюристів, мандрівників, терористів, учених і культурних діячів, які досі або взагалі не виставлялись, або були настільки тісно пов’язані з іншими країнами, що наша історіографія, поглинута вивченням українців по крові, їх ігнорувала. Це несправедливо й неправильно і, безперечно, шкідливо відмовлятись від частини власної історії. У таких випадках популяризатори, ці самітні мисливці, випереджають власне науку.
Але є ще спільні події — міжнаціональні, міжрелігійні конфлікти, що обросли безліччю гіпотез, теорій або просто вигадками. Вони небезпечні тим, що можуть використовуватись сучасними політиками за принципом “розділяй, щоб панувати”. Це своєрідні чорні діри, які затягують у себе кожного, варто йому до них лише наблизитись, як-от Коліївщина, гайдамацьке повстання 1768 року. Навіть не війна під проводом Богдана Хмельницького. Причина, мабуть, у тому, що гайдамацький рух засвідчив, до чого може довести колапс права й наступання на мозолі мови і віри. Надто великий резонанс отримала нетривала операція Максима Залізняка та Івана Гонти, змінивши назавжди національну самосвідомість. Геополітична провокація — це лише поверхня Коліївщини. Тарас Шевченко у поемі “Гайдамаки” вказує на причину повстання: “А хто винен? Ксьондзи, єзуїти…”. Не слід сприймати це буквально, тобто як конфлікт на релігійному ґрунті. Річ Посполиту розколола конфедерація противників проросійської політики останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського, яка взяла на озброєння релігійний терор. Уманський сотник Іван Гонта служив у Фелікса Потоцького, противника конфедерації, а тому нікого не зрадив, приєднавшись до залізнякового війська. Автор есе про Коліївщину мусив би це знати. Максим Залізняк був із козаків, невдоволених занепадом Запорізької Січі, яка перетворювалась на іграшку в руках російської імператриці. Справжньою метою повстання було відновлення української держави, возз’єднання Лівобережжя і Правобережжя. На це вказують універсали Залізняка. Так само автор автоматично повторює хибну думку, нібито настоятель Мотронинського монастиря Мелхіседек Яворський освячував ножі повстанців. Насправді Мелхіседек віддавав перевагу дипломатії, а не різанині, і на той час перебував у Варшаві, намагаючись переконати короля зупинити конфедератів. Його роль як натхненника Коліївщини значно перебільшена. Варто почитати таких незаангажованих українських дослідників, як Данило Мордовцев і Яків Шульгін. Ось такі “чорні діри” потребують цілком нового підходу до реставрації події на основі статистики, демографії й археології, і не повинні зводитися лише до полеміки між істориками. Гадаю, цей час ще настане, бо останнє слово все-таки за наукою.
Якщо Коліївщина стала полем битви між польськими, єврейськими, українськими та російськими істориками, що є негативом, то варто замовити слово й за історичну містифікацію. Кость Бондаренко розглядає одну з найбільших літературних містифікацій — “Слово про Ігорів похід”, яка водночас є й історичною містифікацією, і пропагандистським міфом. Важко повірити, що академіки Дмитро Лихачов і Борис Рибаков не здогадувалися про зв’язок так званої давньоруської поеми із хвилею містифікацій у тодішній Західній Європі (Осіан, Краледвірський рукопис та ін.). Звідси й пропагандистський міф про Київську Русь як колиску трьох братніх народів, який досі надихає ворогів незалежності України. Розглядаючи цю майже детективну історію в контексті схожих історій, автор викликає довіру й симпатію своїми агргументами-доказами. Але в іншій історії про грузинського поета Давида Гурамішвілі (1705—1792) він не ставить питання, кому це було вигідно, повторюючи пропагандистську вигадку Павла Тичини про дружбу Гурамішвілі й Григорія Сковороди. Власне, ще у 20-х роках минулого століття, працюючи над поемою “Сковорода”, Тичина лише висловив припущення про ймовірну зустріч Сковороди і Гурамішвілі, але з часом це припущення стало дуже зручним. Микола Бажан у 1937 році перекладає поему Шота Руставелі “Витязь у тигровій шкурі”. Дружба між грузинським та українським народами потрібно було продовжувати. Згадався майже забутий поет ХVІІІ століття Давид Гурамішвілі, який провів багато років у Миргороді на Полтавщині. Почалися пошуки його могили. У 1949 році на могилі грузинського поета уочисто відкрили пам’ятник. Павло Тичина навіть написав вірш “Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді “Витязя в тигровій шкурі”. Ні у Д. Багалія, знавця життя і творчості Сковороди, ні у Е. Маградзе, грузинського дослідника життя і творчості Давида Гурамішвілі, немає згадки про їхнє знайомство. До речі, переклад книги Маградзе вийшов у серії “Уславлені імена” ще в 1980 році. Це все красива пропагандистська картинка, яка навряд чи має реальну основу.
Власне, я веду до того, що навіть у популярній книзі варто вказувати джерело інформації. Історія пошуків часом буває цікавіша, ніж сама історія. А скільки таких пропагандистських міфів радянської доби продовжують існувати, звивши затишне кубельце в суспільній свідомості… Виникали міфи й на зорі незалежності України. Міф про скарби Полуботка придумав поет Володимир Цибулько. “Вельми вчасно” з’явились і Велесова книга, міфи про лемківську говірку Ісуса Христа, про трипільську цивілізацію. Ясна річ, з добрими намірами, хоча пані Історія найвродливіша, коли вона правдива.
Кость Бондаренко написав книгу, яка стане у пригоді митцям, які знайдуть у ній сюжети для своїх творів. На цьому я особливо хочу наголосити, бо криза історичного жанру в українській літературі очевидна. Книга потребує україномовного видання, це додасть їй більше читачів, позаяк наші часи не відзначаються мовною та ідеологічною толерантністю, і мусимо з цим змиритись. Яку оцінку дасть книзі читач — важко передбачити. Я лише одна з читачів і висловила свою думку. Цікаво було б дізнатися думку науковців, їхні версії тих чи інших подій, бо всі ми, письменники, вчені, читачі, винаходимо і віднаходимо Україну, що є надзвичайно цікавим і корисним заняттям.
Примітки:
1. Бондаренко К. История в профиль / Кость Бондаренко. — К. : Знання : Фонд “Українська політика”, 2012. — 663 с.
За публікацією в журналі «Вища школа»