Критика, рецензії > Художня література
ЗАКЛИНАЮЧИ СНІГОМ
Максим Меркулов | 08.03.15 17:41:55
О панно Інно, панно Інно! Я сам. Вікно... Сніги...Павло Тичина
"Країна снігів" – таку назву має один з творів геніального японського письменника Ясунарі Кавабати. Таку ж назву можна дати й новій поетичній збірці Наталі Пасічник, щоправда, дещо її (назву) змінивши – не "Країна снігів", а "Країна снігу".
Бо саме Його величність Сніг є володарем у поетичному світі авторки, пронизуючи усі його пласти й виміри, розмальовуючи білими кольорами голос і тишу, засіваючи земну і небесну твердь. Сніг – це стихія, з якої постає велична Муза, холодний вогонь, у якому згоряє і відроджується Фенікс поетичного натхнення:
розкидані іграшки дихають сонно
і тихі відлуння пливуть звідусіль
що все-таки можна з усього розгону
влетіти у цю золоту заметіль
Заметіль – вир, у якому народжується щастя, вир, у якому можна знайти омріяний скарб, вир, у якому душа здобуває те, чого жадала від самого початку свого блукання строкатими лабіринтами буття – спокій, що медовими краплинами осідає на її тендітних і цілованих утомою крилах.
Образ снігу здається всюдисущим. Сніг являється у різних подобах, вдягає різні маски, стає другом і перешкодою, перепоною, яка змушує подорожнього злітати, хай навіть і без крил, самою лише думкою:
та поки ще сніг осідає на ґанку
узявши тебе так підступно в облогу
дивися у стелю до шостої ранку
заради спасіння — свого і чужого
За королем іде його почт – кришталь, паморозь і крига. Вони – вірна тінь свого пана, одвічні супутники у його безкінечних мандрах. Вони оздоблюють кожну мить його незабутніх чарів, кожен спалах насланих ним спокус і спокути:
і поки склянка спалахне червоно
і обпече долоні крижані
сузір’я діви або скорпіона
проступить на замерзлому вікні
Сніг заворожує. Сніг бере у свої м'які обійми. Сніг огортає своєю сяючою свитою весь світ і все єство ліричної героїні, аби життєдайний холод пробудив у її душі теплі спогади і почуття:
і сніг лежав надворі білий-білий
і спасу не було від холодів
лиш на подвір’ї цілу ніч горіли
сріблясті цятки заячих слідів
і за період спільної застуди
єдине що не втратити вдалось —
маленька віра в те що з нами буде
якщо нарешті з нами буде щось
Героїня протистоїть стихії, відчуває себе приреченою і пригніченою. Вона не вірить у свою перемогу в сій битві і готова випити до дна гірку чашу своєї поразки, поглянути у вічі пустелі своєї самотності:
і хто тобі і що тобі повинен
коли зима іде на нас ордою
і тонуть дві пігулки аспірину
у склянці з мінеральною водою *
і скільки не метатися нервово
та пальці не знайдуть нікого скраю —
ти видихнеш якесь нечутне слово
ну а яке — вже значення не має
Проте ці відчуття – омана. Всепереможність і всевладдя снігу не є трагедією і злом: стихія не пригнічує, а наставляє людей, дає їм змогу загартувати у боротьбі свої душі. Героїня проходить крізь випробування з гідністю, за що й одержує винагороду – невмирущу надію, яка не згасає навіть під найміцнішим крижаним панциром:
не до кінця ще вигоріла ватра
і вистачить і хліба і води
прийди сюди сьогодні або завтра
і голову на груди поклади
у чорній тиші у нічній опалі
до того як закінчиться зима
прийди і хай розсіється помалу
гнідий або у яблуках туман
хай вікна задихнуться знову сміхом
і стане видно у розводах скла
як гасне за городами під снігом
колись неопалима ковила
У віршах недарма з'являються біблійні мотиви й алюзії до Святого Письма: проживання снігу обертається таємничим, містичним досвідом, дорогою сходження до нових загадок і нових покликань:
уже й не знати хто тепер повинен
налити першим у єдину склянку —
залишилось вино і півхлібини
та нам на двох їх вистачить до ранку
з якоїсь тиші телефонний голос
покличе тричі і зречеться тричі
і стануть молодими як ніколи
твоє моє і ще чиєсь обличчя
і в святості таємної вечері
де кожне слово майже невагоме
ще трохи і постукають у двері
та скоро рік як нас немає вдома
Молитва до снігу, зачарування снігом, закляття снігом всього і вся... Щоб мати честь і радість, зустрівши у потойбіччі свого побратима, повідати:
скільки снігу в тобі скільки снігу в тобі намело