Критика, рецензії > Художня література
Сповідь без слухача
Сергій Запоржанин | 31.12.14 13:39:13
Маріанна Кіяновська – чи не єдина авторка в сучасному українському літературному процесі, для якої еволюція, чи то пак творчий розвиток є неприроднім. «Річ в собі» - так, мабуть, можна було би назвати поетичний образ, який авторка плекає з 2008 року, коли вийшла її книга «Дещо щоденне». Цьогоріч поетка презентувала читачам аж дві новинки – збірку віршів «До Ер» та вибране «373», про яке зараз мова.«373» - чудовий поліграфічний продукт («Видавництво Старого Лева» може видати будь-який, здавалося би приречений рукопис так, щоб його купували. Взяти хоча би книгу «Про кита» Оксани Лущевської – яскравий зразок графоманії, проілюстрований настільки якісно, що збірку беруть виключно заради малюнків, оскільки читати там нічого, або слабеньку поетичну збірку «Тінь у дзеркалі» Катерини Михаліциної, де під розкішним дизайном ховається дуже посередня дівчача ванільна поезія). Проте повернімося до вибраного Кіяновської.
З часу виходу книги в світ в інформаційному просторі з’явилася лише одна благенька рецензія Дмитра Дроздовського. Усі інші матеріали – багаточисельні інтерв’ю поетки, в яких вона намагається пояснити притягнену за вуха концепцію книги, вигадану не самою авторкою, а грузинським письменником Шотою Іаташвілі – «Збірка має багаторівневу символіку, але для мене найважливішим, певно, є те, що 373 - це температура кипіння води за Кельвіном. Вода перетворюється на пару і стає невидимою оку, але не зникає. Це - метафора смерті, точніше того, що смерть, властиво, є перетворенням видимого на невидиме. Насправді "373" - дуже проста книжка. Така ж проста, як число 373».
Поезія Кіяновської настільки одноманітна, що не має ні сенсу, ні бажання цитувати її. Зауважимо лише, що характер віршів – сповідальний. Кіяновська звертається до Бога, проте Бог їй не відповідає. Авторка вдається до прийому «творення аксіом». Зазвичай вони характеризуються показною філософічністю, за якою важко знайти будь-який сенс. Кіяновська намагається гратися зі словами, проте не є успішною у своїх спробах: «і довго ніби небу облітає над голубінь небесну голубе», «ти – хвиля безкінечна, і стіна під серцем, і не втримати рукою».
У деяких рядках авторка впадає в таку банальність, що сторінки багряніють від сорому: «коли я ще вміла втрачати, я втратила крила, щоб бути як всі, щоб не знати себе до кінця», «після того, як втрачено все і нема що втрачати», «що істина – знання себе самої». Кажуть, вірші Кіяновської важко надаються до перекладу, врешті-решт спробуйте перекласти таку абракадабру!
Після прочитання збірки «373» в читача залишається глибоке відчуття того, що його обманули – начебто сказано так багато, але що саме сказано – незрозуміло. За пишними словесами ховається велика порожнеча і розчарованому покупцеві зостається або втішати себе чудовими ілюстраціями творчої майстерні «Аграфка», або ж використати книгу для обігріву. У такий важкий економічно період – чим не вихід для безвідходного виробництва?
Сергій Запоржанин