Критика, рецензії
Кременецький Миколай
Ніна Тулумбас | 02.01.10 21:10:09
Камаєв Юрій. Мед з дікалоном: Оповідання.— К.: KM Publishing, 2009.— 256 с.Осінній «Медвін» рідко коли радує новинками, бо видавці стараються все новеньке привезти на «Форум», тож київська книжкова виставка постачається «за залишковим принципом». Та ще й цьогоріч через епідемію грипу відбулося аж два «Медвіни» — у листопаді й грудні, тож важко було розраховувати на велику кількість новинок. Щоправда, в цьому, як виявилося, є і свої переваги: на осінньому «Медвіні» можна було спокійно, не кваплячись, переглянути і придбати книжки, заявлені ще на «Форумі», бо ж про них уже з’явилися перші відгуки в пресі, й уже не було відчуття, що купуєш кота в мішку. Таким чином я цілеспрямовано шукала кілька книжок, і серед них — збірку оповідань Юрія Камаєва «Мед з дікалоном».
Кременчанин Юрій Камаєв, земляк Юліуша Словацького та Уласа Самчука, як написано в його коротенькій біографії, вміщеній на обкладинці книжки, місцем дії своїх оповідань здебільшого обирає рідне місто Кременець та його околиці. Можливо, саме цим досягається така правдивість оповідей: хоча час дії — період українських визвольних змагань початку ХХ століття, міжвоєнний проміжок, а також роки Другої світової війни, про які молодий автор міг дізнатися хіба з архівних джерел та з розповідей очевидців, місце дії — відоме і знайоме письменникові, й завдяки цьому описане яскраво, колоритно, аж читач ніби бачить усе на власні очі.
Заставкою до всієї книжки, як на мене, править оповідання «Літургія», сила впливу якого на читача настільки потужна, що збурює з нутра приспаний дух народу, змушуючи відчувати тяглість поколінь, нашу закоріненість у цій землі, в якій лежать цілі генерації полеглих борців — від козака «із закрученим за вухо оселедцем та в білій свиті з кривавою плямою навпроти серця» до вояків, вбраних «хто у захисного кольору френчі, хто у сірі чумарки, але так само з важкими ранами, розкраяними головами, простреленими грудьми». І хочеться й собі прийти на їхній Мертвецький Великдень і на їхнє запитання: «Ти чуєш мене, брате?» — щосили гукнути: «Я чую тебе, брате!» І вірити, що не тільки ми, сьогоднішні, ще здатні чути їх, а й прийдешні покоління здригнуться від їхніх стогонів.
Переповісти цю книжку неможливо, бо кожне оповідання — це маленький відтинок великого життя, в якому і біль, і любов, і надія просто зашкалюють. Згадати хоча б «Я є цар добрий», у якому блаженний дядько, котрому намарилося, що він — дивом порятований російський цар Микола, бере на себе провину за всю кривду, яка чиниться щодо народу, а згодом, у сутичці з комісарами, удвох із таким самим дядьком Климом, нашвидку призначеним генерал-ад’ютантом, відстрілюється до останнього патрона і гине під «Ще не вмерла Україна». Або ж оповідання «Миколай» — про той-таки незнищенний український дух, який змушує краскомівця, котрий щиро вірив у революцію і соціальну справедливість, воював за неї, у роки тотального розкуркулення пригадати, чиєї землі він син...
Я прочитала «Мед з дікалоном» двічі, майже поспіль. І навіть зараз, гортаючи збірку, не можу втриматися і знову поринаю у яке-небудь оповідання — так затягує цей текст. І я маю велику надію, що книжку Юрія Камаєва прочитає не тільки Оксана Забужко (вона вже двічі хвалила її у своїх інтерв’ю), а й уся українська еліта, і заговорить про неї так само, як заговорила про «Залишенця (Чорного Ворона)» Василя Шкляра, бо тільки таким чином «Мед з дікалоном» зможе помітити простий читач, а кожен українець конче мусить прочитати складну, неприкрашену, заплутану українську історію від Юрія Камаєва.