Критика, рецензії > Художня література
КАРТИНА З ДОЩОВИХ КРАПЛИН
Тетяна ДІГАЙ, член Національної спілки письменників України, м. Тернопіль. | 02.11.14 16:40:50
Богдан Мельничук. Перейти на другий берег: Нові новели, п’єси, поезії, пісні, статті; дещо про автора. – Тернопіль: ТзОВ «Терно-граф», 2014. – 864 с.; ілюстрації заслуженого художника України Євгена Удіна; на обкладинці використані картини Олега Шупляка «Старе місто», «Силует у вікні», «Натюрморт з маскою».Книга, про яку йдеться, – своєрідне завершення (на теперішній час) тритомної авторської антології вибраного. Нагадаю: «Дорога до себе» (1280 с.) прийшла до читачів 2012 року з нагоди 60-річчя письменника, наступного року опубліковано помітно тонший (440 с.), але також різножанровий «Приліт голуба».
Про ці видання активно писала критика (назвати всіх, хто так чи інакше відгукнувся на творчість Б. Мельничука, не дає змоги обмежений обсяг статті, їх, цих поважних добродіїв, за 40, а ще треба врахувати, що більшість із них “тривожили тексти” пана Богдана по кілька разів!). І тепер – нове видання, котре певним чином завершує коло життєвого досвіду письменника, перевтіленого у Слово: Свічка пам’яті (12 статей і віршів, присвячених пам’яті лауреата Шевченківської премії, почесного громадянина Тернополя, поета-дисидента Степана Сапеляка, з яким автора поєднувало багаторічне побратимство), новели (23), поезії (70), сатира і гумор (28), п’єси (10), статті (10), пісні (60), із листів (6), про автора (13), штрихи до біографії – усього в книжці 10 розділів із 232 одиницями тексту – навмисно подаю цей перелік, щоби таким чином прокоментувати вислів поета і літературного критика Ігоря Фарини, котрий написав про Богдана Мельничука: ходять легенди про його працездатність.
На підтвердження такої констатації, додам, що у 2009–2010 рр. побачив світ чотиритомник п’єс цього ж автора: “Актор і блазні” (420 с.), “Довга дорога в короткий день” (416 с.), “Реквієм для кларнета без оркестру” (408 с.) і “Кава на лезі шаблі” (432 с.). 2010 року авторитетна літературна агенція “Піраміда” (м. Львів) видала двотомник (по 400 с.) новел Б. Мельничука “Суд без суду” та “Зек, вождь і Гарсіа Лорка”. До 60-річчя письменника, крім “Дороги до себе” випущено двотомник (400 с. та 350 с.) поезій “Слова від серця”. А ще книжки для дітей, краєзнавчі праці, серед яких виділяється перший в Україні реґіональний чотиритомний “Тернопільський енциклопедичний словник” загальним обсягом майже три тисячі сторінок великого формату (Б. Мельничук – головний науковий редактор цього унікального видання). Ось такий приємний перелік...
Отже, за моїм вікном – холодний дощ, на столику – гаряча кава, бук і книга шановного автора. І мені чомусь подумалося, що написати огляд цього солідного тому – те саме, що описати дощ за вікном: розглянути кожну крапелину, окремо згадати про хмари, зазирнути під парасольки перехожих і, бажано, не сісти при цьому в калюжу… Холодний дощ і гаряча кава допомогли мені зрозуміти, що достатньо буде виділити основні творчі тенденції «тут і тепер», накреслити напрямок подальшого руху, стереть случайные черты (майже за Олександром Блоком), тобто оглянути обшир задіяного тексту, виявивши, при можливості, «характеристичні» риси письменницької харизми, її ефективний вплив на літературне середовище і здатність привертати увагу.
У жанровому розмаїтті Б. Мельничука, попри його помітне тяжіння до вербальної глобальності, проглядаються три основні опори – мала проза, драматургія, поезія. На мою думку, саме ці жанри визначають якість фахової майстерності, завдяки котрим оцінюється сукупний доробок письменника.
Отже, спочатку про новели. Стратегія прозової штуки Богдана Мельничука – малювати світ у вигляді пам’яті, котра оживає під його пером. Найголовнішим є досвід власного буття, що, безумовно, превалює і живить творене. По суті, головний герой його розповідей – суб’єкт, те саме авторське «я», котре здається затушованим, схованим за фантомами пам’яті. Перед читачем – текстуальний світ, на мою думку, вищий за так зване реальне життя. Письменник – не відсторонений споглядач дійсності, завдяки його вмінню констатувати болючі стани, кризові ситуації, ніби всупереч народжується спів-(страждання)-чуття, іноді відчуваєш невдаваний жаль за недосконалим і втраченим чи то в собі, чи то в інших. Уважаю, що невипадково, відомий в Україні літературознавець Петро Сорока назвав Богдана Мельничука письменником межових ситуацій.
Із приємністю буду говорити про поета Богдана Мельничука («датські» присвяти до уваги не беру). От пропоную вчитатися у вірш «Літній спогад»:
Дощ-пустун лоскоче ген травичку,
Мов колись твій кучерик мене…
Спогад цей тепер як фантастичний –
Зникло, хоч, здавалось, не мине.
Відшуміло, відболіло, ніби
Й не було ніколи. Лиш міраж…
Але має свою пам'ять літо –
Знову вимальовує пейзаж:
Луг, і річку, і вербу над нею,
І стежину, що веде туди…
Тільки де руки жива лілея
На картині з дощових краплин?
У цьому вірші традиційну катренну форму вдало поєднано з асонансним римуванням, котре підсилює характер легкої елегійності та м’якої печалі, й у тій печалі гуляє чи то ліричний герой, чи то сам поет – за дощовими краплинами не розпізнати…
Короткий вірш «Нагадування»: майже казкову ситуацію підсилює разюча достовірність деталей, і справляє сильне враження економність засобів виразності. А легенька іронія останнього рядка! До слова, подібна іронія – одне з найскладніших випробувань поетичного смаку, і поет Богдан Мельничук цей іспит складає на «відмінно»!
…А така була гроза,
Аж хати поприсідали;
Вирував між хмар казан,
Звідусіль громи лунали.
Розв’язало небо міх
З вогняними батогами,
Мов караючи за гріх
Може бути, й нас із вами.
Тритомна антологія містить десять нових п’єс, не видрукуваних у вже згаданому чотиритомникові драматичних творів. Усі вони, за винятком «Автопортретів…» написані у співавторстві з відомими мистцями краю, а саме: І. Пилипцем, О. Різник, В. Жилою, І. Мацко, В. Лісовим, Г. Шулим. Із фінального розділу «Штрихи до біографії» можна довідатися про солідний перелік театрів усіх регіонів України, де було поставлено п’єси та інсценізації драматурга і співавторів, а також дізнатися про престижні нагороди, премії і почесні дипломи.
На завершення відчуваю, що настав час запропонувати читачам основний тезис своєї статті, а саме: творчість Богдана Мельничука зайшла у період екстенсивного збільшування творчого поля. І символічно, що саме тепер, коли слово «мобілізація» вельми на часі, письменник, редактор, журналіст, краєзнавець Богдан Мельничук мобілізував і свій талант, і невичерпну енергію на благо Літератури.