Критика, рецензії > Наукова книга

Музика в німецькій літературі: літературознавче прочитання партитури роману

Наталія Мочернюк, кандидат філологічних наук, доцент, докторант кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника | 23.10.14 12:24:55

[Маценка С. Партитура роману : монографія / Світлана Маценка. — Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2014. — 528 с.].

Міжмистецька проблематика стає все популярнішою в сучасному літературознавстві. Про це свідчать конференційні концепції останніх років, спеціальні видання, публікації дослідників тощо. Монографія Світлани Маценки «Партитура роману», що присвячена діалогу літератури й музики, є доказом на користь перспективності вивчення міжмистецьких питань.

---

Матеріалом дослідження стала німецька література ХХ — початку ХХІ століть, а саме німецькомовний роман, на предмет функціонування музики у текстових структурах. Це цікава студія в царині германістики, що обов’язково приверне увагу фахівців з німецького письменства. Не можна не зазначити плідності такого матеріалу для дослідження: німецька культура — виразно музичноцентрична, тож не дивує, що література адсорбувала в себе й розвинула ідеї цього виду мистецтва, яке, на думку Томаса Манна, «найбільш німецьке з усіх мистецтв». Вже підрозділ 1.1. «Музика — національна пристрасть: німецький філософсько-літературний дискурс про музику і культурна ідентичність» надає чимало цікавих свідчень письменників, що заявили своє захоплення й навіть схиляння перед музикою, а також відкрили й музикальність самої літератури. Зазначу, що авторка «по-музичному» підійшла до структурування роботи й номінації окремих її частин.
Світлана Маценка проаналізувала широкий спектр німецькомовних романів — від роману Гайнріха Манна «Маленьке місто» (1909) до творів Петера Гертлінґа та Герберта Розендорфера, датованих 2011 роком (до речі, в кінці монографії подано систематизовану в таблиці інформацію про німецькомовні романи, які тяжіють до музики). Однак екскурс в німецьку літературу починається ще від романтиків, оскільки неможливо було не вказати ґенезу національної «любові» до музики, «найромантичнішого з усіх мистецтв» (Е.Т.А.Гофман). Логікою викладу зумовлені й виразні акценти на естетиці модернізму, адже «музикалізація поезії і поетизація музики особливо відповідали літературі раннього модернізму» (с.30). Невипадково ключовою постаттю для осмислення стає Ріхард Ваґнер і його творча спадщина. Літературним ваґнеризмом так чи інакше пронизаний цілий перший розділ монографії «Формування партитури роману», задуманий як огляд розвитку ідеї музики в Німеччині. Окрім того, в контексті німецької літератури інтерпретуються й інші імена композиторів. Так, цікаво прочитується зіставлення італійської й німецької музики: Джузеппе Верді — Ріхард Ваґнер, розважальність італійської оперної музики — німецька інструментальна музика як «високе» мистецтво. Світлана Маценка на основі роману Франца Верфеля «Верді. Роман опери» наголошує на толерантній позиції цього письменника в стосунку до такої контроверсії, ролі Верфеля в німецькому «ренесансі Верді».
«Той, хто, за Томасом Манном, в Німеччині серйозно досліджує музику, водночас вивчає питання культурної ідентичності. Хто серйозно розмірковує про німецьку ідентичність, мусить також враховувати місце та значення музики в німецькій історії» (с.63), — зазначає авторка монографії, що у своїй науковій праці теж так чи інакше простежує зв’язок між національним характером і музикою.
Другий розділ «Організація партитури роману» привертає увагу ґрунтовністю теоретичного осмислення проблем жанру, що постає як діалогічна структура, в якій взаємодіють літературний та музичний тексти. Передусім авторка уважна до самого поняття «партитури» у літературі й літературознавстві. «Партитура втілює певний структурний образ твору, в який також закладено «репертуар» технік його сприйняття, що обов’язково передбачає співтворчість реципієнта. Партитура вказує на співвіднесення частин і цілого, а також на горизонтальне та вертикальне ведення «теми» твору, що увиразнює його діалогічну природу і спонукає до аналізу зв’язків у тексті, інтертекстуальності й інтермедіальності» (с.451). Світлана Маценка висвітлює питання інтермедіальної поетики, що є надзвичайно популярним у сучасному літературознавстві, а отже, зацікавить багатьох дослідників, діалогізму роману, що тяжіє до музики, хронотопної проблематики жанру тощо. Літературознавство тут постає у співдружності з музикологією, естетикою, соціологією. Осмислення музики в літературі, запропоноване Світланою Маценкою, сприймається як справді захоплива інтелектуальна гра і завдяки поліметодології дослідження, що щедро користає зі структуралізму, наратології, семіотики, рецептивної естетики тощо. Попри сильний філософсько-естетичний аспект розділу, авторка не губить з поля зору і художнього тексту, приділяючи багато уваги специфіці аранжування музики в романі словами. Так, на предмет карнавальної діалогічності проаналізовано роман «Майстер» (2011) Герберта Розендорфера, фонографічні аспекти тексту висвітлено на прикладах творів Томаса Бернгарда «Приречений» (1983), Інґеборґ Бахман «Маліна» (1971), Ельфріди Єлінек «Піаністка» (1988), Ґерта Йонке «Школа вільної гри» (1977), «Далекий відгомін» (1979), а мотив музичних інструментів найповніше висвітлено на матеріалі твору Вольфа Вондрачека «Мара» (2003). «Наслідування, інтерпретація, образна візуалізація музики — важливий і цікавий естетичний феномен літературного освоєння звукового мистецтва» (с.245), — зазначає дослідниця, демонструючи на конкретних прикладах усі способи «мовного музикування».
Третій розділ — «Читання партитури роману» — має на меті конкретизацію викладеної теорії. Тому у цій «практичній» частині монографії розосереджено найбільшу кількість імен письменників та їхніх творів. Розділ структурується на три частини: у першій частині дослідниця розглядає різні модифікації роману-біографії митця, у другій — поетикальні особливості джазового роману, третя частина — «Постмодерністський дискурс музики в романі». Логіка аналізу музики в літературі рухається тут певною мірою за хронологічним принципом: від осмислення класичної музики віддалених століть (Дж.Верді, Р.Ваґнер, А.Моцарт, Ф.Шуберт, Р.Шуман та інші) через ХХ століття й добу джазу до новітньої музики, зокрема літературного ді-джеїнґу, що апелює до музики різних ґатунків (рок, диско тощо). Таким чином, інтелектуальна гра «музика в літературі» інтенсифікується, стає ще цікавішою й інформаційно насиченішою. Не-германісти мають шанс відкрити для себе чимало нових цікавих імен німецьких письменників сучасності. Зрештою, вже стисле окреслення партитури роману за означеними магістралями вказує на новаторський характер дослідження, що обов’язково приверне увагу гуманітаріїв і мистецької спільноти. Зазначу, що розгляд музичного постмодернізму зумовив й потужне залучення постструктуралістських студій. Прикметно, що Світлана Маценка як дослідник відчуває себе комфортно у різному матеріалі та в різних методологіях.
Безперечно, фахову оцінку цій фундаментальній праці ще дадуть і германісти, й музикознавці. Та вже зараз можна констатувати появу цікавого літературознавчого дослідження, що на загал має і важливе культурологічне значення.