Критика, рецензії
Чи варто шукати пророків за межами батьківщини?
"Наше слово", український тижневик, Варшава | 20.11.09 20:05:10
Валерій Шевчук В. Книга історій. Син Юди. – Львів: “Тріада плюс”, 2009. – 216с.ISBN 978-966-486-048-9
Почну з маленького відступу.
Не так давно молода українська письменниця Тетяна Малярчук, яка скромно не любить називати себе письменницею, в інтерв’ю одній українській радіокомпанії сказала, що хотіла б написати якийсь такий гарний теплий спокійний світлий роман, але сама, мабуть, не зможе, тому лише буде чекати, що скоро хтось такий роман напише.
І майже в ту ж мить, коли вона те сказала, я подумав, що не треба чекати, у нас є письменник, який пише саме такі романи. Саме до них пасують такі визначення, хоча часто, як це буває зі справжніми творами, написані вони із внутрішнім нуртуванням, яке все одно здатне збурити душу. І якщо б я особисто мав причини заздрити тій майстерності і вмінням, то саме заздрив би саме цьому письменнику.
Я мав собі на увазі Валерія Шевчука. Може, хтось із вас згадає і ще інших сучасних письменників, які пишуть такі романи, але... Мені здається, що надто рідко згадується нині його ім’я поруч із “шумними” і “шумовинними” іменами, яким створюється реклама, причому настільки часами паскудна, що псує імідж книжці загалом. (Щоправда, це тема для іншої розмови).
Правду кажучи, коли брав до рук нове видання львівського видавництва “Тріада Плюс”, разом із іншими книжками, які викликали у мене певні сумніви, то щодо творів В. Шевчука, не мав жодного негативного упередження. Скоріше, навпаки, був певен, що те читання буде теплим, спокійним і мудрим. Нічим не гіршим за недавнє так екзальтовано рекламоване читання Коельо, чи навпаки скандальне від Дена Брауна.
До речі, виникло порівняння із цими авторами у мене тому, що не потрібно було б в Україні ніяких Коельо чи Браунів, Зюскіндів, якби свого часу достатньо добре попрацювала б наша реклама в іншому – не в огляданні на чужі бестселери, а в орієнтації на свої книжкові шедеври, здатні не на менші реакції в душах читачів. Бо на грані деколи і вищої майстерності і набагато давніше з‘явилися твори В. Шевчука, у яких поєднується й історичне дослідження, і психологічна драма, і гострий сюжет...
Після чергового читання маю тверду думку, що малообговорюваність деяких дуже гарних наших авторів збудована саме на сучасній патології в рекламі книги. Що читаю про Шевчука на обкладинці? Що він належить до шістдесятників, що він має 133 твори, частина з яких перекладені 22-ма мовами світу, що він один із найвизначніших письменників покоління щістдесятників... Такі традиційні і штамповані ще в соціалістичні часи похвали, залічення до “проколінь”, які тоді так часто повторювалися, що в них переставали вірити, і які наче відтинають від письменника значну частину читачів.
Ну... правда! Народився в 1939-му. Але одночасно я для себе думаю: а до чого тут покоління? Молода людина, прочитавши таке, мусить подумати, що “дідусь” буде вчити його життя? Краще почитаю когось із молодших, а не тих, про яких співають на уроках історії в школі? У тій же школі його привчили, що писання “шістдесятників” має бути нудно, щонайменше патетично з огляду на ставлення до історії, та й то вже “класика”, особливо коли йдеться про історичні сюжети. Натомість у школі не навчили знати, що для письменника (та й для читача) дуже неважливо, скільки книжок було у нього перед тим. Деколи навіть неважливо, чи були вони бестселерами (хоча на таку рекламу наші читачі уже почали купуватися). Важливо, з чим прийшов той письменник знову. Маю певність, що кожна нова книжка для письменника – це навіть важче, ніж перша. Не ті попередні перелічувані регалії і успіхи дадуть йому прихильність читача, а те, чи він має сказати йому щось нового, чи ні. І не вік, не належність до покоління, а близькість по духу може стати основою порозуміння.
Треба ж говорити про інше! Про те, що в цих книжках гострий сюжет не будується, як у тих дешевеньких балаганних виданнях, де на 20 сторінок викладення примітивних описів подій, розмов і вчинків, викликаних найпростішими людськими (деколи напівтваринними спонуками) з’являється одна думка, яку читач сприймає на тому тлі за глибоку філософію і життєву мудрість. Треба говорити, що у Шевчука кожен новий твір – це свого роду шедевр, здатний пробудити інтерес читання до останньої сторінки, незважаючи на те, що основою, тлом, як і у згаданих вище письменників часто служить історія.
До речі, хочеться згадати тут і ще одного письменника, який нещодавно був гостем в Україні – Юстейна Гордера. Особливо його коротку річ “Vita Brevis”. Хто її читав, одразу може зрозуміти, що буде, коли поставити з ним у порівняння В. Шевчука. Наприклад, у цьому випадку – коротку повість “Син Юди”. Спроба на історичному прикладі розібратися в глибоких духовних проблемах. Але я роблю це порівняння не для того, щоб сказати – і в нас таке є, а навпаки – у нас таке є вже давно! І, не відмовляючись від Горедра, мусимо знати, що подібне уже писалося і пишеться і видається у нас.
Особисто я не люблю історичних романів, взагалі творів на біографічні, чи історичні теми. Ще у підліткові роки чомусь збили мені інтерес до них патетичною популяризацією певних осіб чи подій. Та й не раз брав участь у суперечках, чи варто “авторизувати” описи історичних подій, або ж “охудожнювати” біографію видатної особи. Краще почитати документи, першоджерела і самому зрозуміти, що до чого.
Але є твори такого типу, коли осмислення історичної події, або суті вчинка того чи іншого політика, громадського діяча не “пояснюється”, не нав’язується, а думка за думкою пропускається через діалог із читачем. Це перетворюється не на розглядання полотна, чи зібрання картинок, а співжиття, співпереживання, співутвердження власних думок із думками автора, який мимоволі сперечається із собою і читачем. Який не відкидає у читача права трактувати все не так. Скоріше навіть навпаки, подаючи йому факти, ретельно вивчені ним у документах, у які не мав можливості заглянути читач, залишає право йому на основі викладеного, самому вирішити, правда то чи ні.
І разом з тим у підзаголовку до “Книги історій” стоїть: “інтелектуальний детектив”.
Теж, як на мене, похибка реклами. З таким самим успіхом можна було б написати, що там присутня і містика, елементи жахів (а якоюсь мірою, якщо знімати фільм, то там могло бути чимало таких милих нашому сучасному глядачеві спецефектів), наче письменник того домагався, щоб створити кон’юнктурність своєму писанню, зацікавити тими так рекламованими нині штампованими символами.
Так... там ведеться розслідування, розслідування злочинів, хоча і не зовсім за законами жанру детектива. Так, воно відбувається у часи, коли віра у ті потойбічні сили була настільки сильною, що описувані події справді можуть мати ознаки правдивості. Однак це не самоціль. Це розкриття людей у часі, розкриття нас. У намаганні зрозуміти душу наших предків, насправді розкривається душі сучасної. Скоріше, це розгадування таємниць, захованих у людських душах і помислах. Причому справді збудоване так, що мусиш дочитати до кінця, хоча все і не пов’язане з карколомними трюками і стріляниною. І зовсім не варто заманювати читача писаними в анотації фразами “Загадкові й майже незбагненні події починають відбуватися в Сатановському Наскельному монастирі на Поділлі”, бо насправді загадковість там не в подіях, не в наявних різких поворотах сюжету. Суть у розкритті таємниць, суть у реалізації повчання, що все тайне таки стане явним.
Якщо узагальнювати, то я б сказав так – у цих книжках поєднано виняткову скрупульозність історика, який доскіпливо намагається викласти зміст аналізованих ним історичних документів, виняткову розбурхану уяву, в якій так живо все перетворюється з сухих паперових літер документів, у яких нам з вами ніколи не розібратися, на життя, і виняткову порядність, із якою автор прагне не одурити свого читача, а дати йому простір думати самому.
І ще. Книжки В. Шевчука не ведуть сходками вниз, як це часто є із книжками сучасними, вони вивищують душу, ведуть до світла. І не тільки тому, що в них часто є персонажами ченці, достатньо освічені люди, не тільки тому, що там часто мова іде про історію і нашої віри, не тільки тому, що там часто осмислюються проблеми світла і темряви, протистояння бога і сатани, але і тому, що, як уже говорилося на початку, самі книжки ті світлі, та й людина, яка їх писала, світла.
Читаючи “Книгу історій” Валерія Шевчука, отримав очікуване задоволення, чого бажаю і вам.
Андрій Судин