Критика, рецензії
Перемога з присмаком поразки
Тетяна Стрільчук, студ. гр. Р-21, УАД | 25.09.14 18:01:54
ШКОЛА КРИТИКИБувають перемоги з присмаком поразки. Ця цікава думка трапилася мені на очі того самого дня, коли я завершувала читання трагедії Шекспіра «Макбет».
Такий аж ніяк неочікуваний збіг змусив мене про себе посміхнутися і ба більше – добряче здивуватися. Згодом я не менш добряче думала, логічно пов’язуючи випадкову цитату, яка ніби чекала мене у мережі, та прочитане. Про це згодом. Що ж… Єдине, що можу сказати зі стовідсотковою упевненістю зараз, то це те, що хоч твір написаний у далекому 16 ст., він може дати фору будь-якому сучасному вже хоча б тому, що є багатогранним. Можливо, багатогранним не так з огляду на лінію сюжетну, як за настроєво-емоційним розвитком і ростом (чи навпаки – деградацією, що буває частіше) персонажів. Але про все по порядку.
Почну, власне, зі зв’язку випадкової цитати, знайденої на просторах мережі Інтернет та трагедії англійського велета Шекспіра «Макбет». Одразу, коли натрапила на таке міркування («Бувають перемоги з присмаком поразки»), моя уява чомусь намалювала людину глибоко нещасну. В даному випадку, на мою думку, такою людиною є сам Макбет. Трагедія яскраво демонструє нам еволюцію (чи то пак деградацію, бо ж еволюція – це розвиток, і розвиток насамперед духовний) головного героя. Спочатку він є честолюбним, вірним та жертовним сином своєї землі – Шотландії. Макбет захищає її від ворогів, вірою і правдою служить королю Дункану та навіть, спочатку я була в тому переконана, ЛЮБИТЬ те, що він робить. Проте, таке моє враження тривало недовго і дуже швидко Макбет, як особистість, мене глибоко розчарував. Його злочинна боротьба за владу, його тваринна хіть до маніпулятивних дій над іншими людьми, його спрага до багатства і втрата здорового глузду на шляху до своєї перемоги, яка була, як мінімум, абсурдною змусили мене якось байдуже ставитися до цього персонажа. Хоча, може і лукавлю, якби байдуже ставилася, то б і образ Макбета на асоціювався з людиною нещасною. Не знаю, поки не можу розібратися зі своїми змішаними почуттями. Та точно знаю, що Макбет однозначно не був щасливим і його короткочасна перемога, власне, побудована на крові та чужих смертях, я переконана, віддавала присмаком поразки. І поразки не фізичної, а поразки духовної:
Усе дарма,
Жертв більшає, а втіхи нам нема.
Самому краще у труну лягти,
Ніж потерпать, дійшовши до мети.
(Переклад Б. Тена).
Також своїм злодіянням Макбет змусив ще й перебувати мене у стані своєрідного ступору. Він полягає ось у чому: я досі не розумію, навіщо було іти по головах у прямому і переносному сенсах, навіщо було руйнувати в першу чергу себе, чому так легко можна було здатися в полон неправди і, в даному випадку, найгіршого гріха? НАВІЩО? Нікому користі від цього не було. НІКОМУ: ні Макбету, ні Леді Макбет, ні взагалі жодному шотландцю. Та й про внутрішню гармонію, як першочергову запоруку вселенського щастя, говорити тут аж ніяк не доводиться. Єдине, чого він досягнув у тому житті – це самотність та ненависть до своєї персони. Так, життя можна було прожити і краще.
Макбета мені водночас шкода, а водночас і ні, бо свою смерть заслужив сам. І взагалі, смерть – це найменше зло, яке з ним могло би статися. Це свого роду навіть і спасіння, хіба що десь там, «на синіх небесах, де говорять про безкрайнє море» воздалося йому по всіх земних заслугах.
Чи знаєте, що є найгіршим в цій історії?Найгіршим є те, що Макбет добре усвідомлює той факт, що, задовольнивши свою хіть до влади і діставшись королівського крісла, він щасливим не став:
Що бачу я? Передо мною
Кинджал! Руків'ям він лежить до мене.
Ану, вхоплю! В руках - нема нічого,
Та бачу я тебе. Це що ж? Фатальне
Видіння, лиш очам, а не руці
Доступне? Витвір мозку гарячковий?
Та ні, тебе так само відчуваю,
Як цей кинджал, що з піхов вийняв я.
Ту саму путь ти вказуєш мені,
Якою з цею ж зброєю ішов я,
Чи хибить зір, чи інші всі чуття -
Одначе в мене ти перед очима,
Краплини крові бачу я на лезі,
Раніш їх не було там... Ні, я марю,
І задум мій кривавий наяву
Ввижається очам.
(Переклад Б. Тена.)
Він усвідомлює всю безвихідь свого становища та чітко розуміє, що фатум обов’язково коли-небудь підготує побачення-сюрприз, де доведеться відповідати за свої вчинки:
Якби убивство наслідків не мало
І закінчилося одним ударом,
Що все назавжди розв'язав ти тут,
На мілині в просторах вічних часу,-
Тоді могли б ми ризикнуть блаженством.
Та суд чекає нас і в цьому світі.
Кривавий злочин завжди до злочинця
Вертається: холодне правосуддя
Дає намвипитиотруту нашу.
(Переклад Б. Тена).
Та, на жаль, таке усвідомлення прийшло до Макбета надто пізно. Тоді, коли годі було щось змінювати. Та і навряд чи ці зміни змогли б врятувати ситуацію.
Макбет – злочинець, і шукати йому виправдання, посилаючись на абстрактне уявлення про «падіння особистості», вважаю абсурдним. Та все ж не можу не погодитися з тим, що величезний вплив на нього мала дружина Леді Макбет. Згадалися мені слова Єви Браун, коханки Адольфа Гітлера, яка казала про нього таке: «Якби раптом він вирішив розстріляти весь світ, то я б стояла мовчки поруч і подавала набої». Ці, певною мірою, страшні слова демонструють те, що любов – це наймогутніше почуття, яке не завжди передбачає «співпрацю» зі здоровим глуздом. Так було і з Макбетом. Як на мене, то він справді любив свою дружину і покірно виконував всі її злі забаганки:
Гламіський ти й кавдорський тан, і станеш
Тим, що провіщено тобі. Одначе
Всмоктав ти надмір людяності разом
Із молоком, щоб вибрать шлях короткий.
Ти честолюбний і величчя прагнеш,
Але без злочину зійти бажаєш
На висоту й, невинним залишившись
І чесно гравши, виграти обманом.
Ти чуєш клич: «Зроби - і все твоє!».
І стримує тебе лиш тільки страх,
Але не небажання! Йди сюди -
Свій дух тобі я в ухо увіллю
І владним словом знищу перепони
Поміж тобою й золотим вінцем.
Що доля ним і сили надприродні
Тебе вінчали.
(Переклад Б. Тена).
Разом з тим Леді Макбет вчила чоловіка премудростям брехні та лукавства, а він безпрецедентно засвоював такі уроки:
В нім дивні речі можна прочитати.
Щоб обдурити всіх, сам будь як всії.
Надай привітності очам і мові,
Безвинним квітом стань, під ним змією
Згорнися.
(Переклад Б. Тена).
Та плата за спільні гріхи не змусила себе довго чекати. Леді Макбет розплатилася власним божевіллям, а Макбет смертю. Такий стан речей дає надію, що справедливість все-таки є на цьому світі, а відтак і у нашому житті.
Твори пишуть для того, щоб читач міг потім розмірковувати та робити висновки, щоб вчився на чужих помилках та створював себе як особистість, визначаючи духовні цінності. «Макбет» Шекспіра – чудовий приклад такого твору, який дозволяє все це зробити. Для себе я усвідомила найголовніше: кожна перемога, яка віддає смаком внутрішньої поразки є короткочасною та ілюзорною. Чини по правді – і буде тобі щастя та гармонія.
Післямова для друзів
Якщо Ви думаєте, що «Макбет» Шекспіра – якась жахливо-нудна «попсова» трагедія, де фінал і без прочитання легко передбачити, то не поспішайте відкладати цю книгу. Киньте виклик самому собі і прочитайте. Будете приємно вражені та зробите для себе вагомі висновки, є велика ймовірність, що станете хоча б на йоту кращими. І це зовсім не звичайні слова із розряду пустого «блаблабла», бо цього вимагає ситуація. Зовсім ні. «Макбет» справді складе Вам гарну компанію затишного вечора та допоможе провести час з користю та невід’ємним задоволенням. Читайте, і зможете дати відповідь на запитання: «Чи змінилося щось між 11 та 21 століттями?». І взагалі, прочитавши трагедію зрозумієте, чому люди не дуже поспішали винаходити телевізор.