Статті, блоги
«Гайдамаки — це „Правий Сектор“ XVIII століття». Євген Букет про нову книгу і не тільки…
Тетяна Череп-Пероганич | 02.07.14 17:23:07
Свого часу Марк Аврелій зазначав, що те, до якої мети прагне кожна людина, є кращою її характеристикою. З цим і сьогодні не варто сперечатися. Особливо в даному випадку. Видані книжки, півтисяча публікацій на тему краєзнавства та літератури говорять про мого співрозмовника більше, ніж він сам.Але й ця розмова з людиною щирою, освіченою, патріотом, громадським діячем, журналістом, краєзнавцем і письменником Євгеном Букетом вийшла не менш цікавою. Відбулася вона напередодні виходу в світ його нової книги «Іван Бондаренко — останній полковник Коліївщини».
- Пане Євгене, давайте почнемо наше спілкування, як кажуть, від початку. Тож звідки Ваш початок, як письменника, журналіста, краєзнавця?
- Писати я почав ще в старшій групі дитячого садочку. Це були фантастичні малюнки про роботів з підписами до них у вигляді оповідань, навіяні дитячими книжками про «Незнайка та його друзів» Миколи Носова і «Пригоди Аліси» Кіра Буличова. У третьому класі директор Гружчанської середньої школи, де я навчався, Людмила Семенівна Корбут подарувала мені товстий жовтий зошит у клітинку, щоб я продовжував писати там свої оповідання про пригоди роботів. У моїх батьків зберігається ціла коробка тих дитячих рукописів, працю над якими я припинив десь у старших класах. Можливо, колись я повернуся до них, щоб представити на читацький загал, але наразі я ще не готовий до цього. Написання дитячої літератури потребує, на мій погляд, особливої життєвої мудрості.
Також у школі я писав від руки масу «газет», які перечитували друзі і однокласники, деякі створював вирізаючи найцікавіші публікації зі звичайної преси. Так формувалися навички журналіста й редактора.
А от що саме підштовхнуло займатися краєзнавством — ще й досі точної відповіді не знаходжу. Найімовірніше, в певний момент я відчув брак доступних відповідей на запитання, пов’язані з минулим рідного краю. Відтоді їх і шукаю, щоразу ставлячи перед собою нові пошукові завдання.
- Ваші краєзнавчо-літературні розвідки так чи інакше пов’язані з Макарівським районом Київської області. Це тому, що так любите батьківську землю?
- Моє рідне село Грузьке, звідки родом батьки, розташоване в Макарівському районі. І хоч народився я в Києві, до першого класу пішов у Грузькому (так склалися життєві обставини). Мої шкільні роки проходили в рідному для моєї родини селі. Сьогодні я вже розумію, що дитинство проходило в аурі народних бувальщин, легенд про панів і гайдамаків, народних пісень і обрядів, які міцно засіли у підсвідомості та сформували мене як особистість. Свою першу книжку «Історія українського села Грузьке» я написав у 18 років, зібравши по старих людях їхні спомини, доповнивши їх скупими відомостями з бібліотек та шкільних історичних альбомів.
Сьогодні про рідне село в мене видано чотири книжки, є видання, присвячені історії інших сіл Макарівського району, також я був упорядником кількох збірок праць місцевих краєзнавців. Але мій доробок уже давно не обмежується лише Макарівським районом. Працюючи заступником головного редактора Всеукраїнського культурологічного тижневика «Слово Просвіти» я разом з Любов’ю Голотою упорядковував «Бібліотечку «Слова Просвіти» (8 видань), також працював у колективі авторів над кількома книжковими проектами Національної спілки краєзнавців України. Нещодавно, приміром, спілчани запросили мене до співпраці в написанні історії міста Вишгорода.
- А яка вже з виданих книг Вам, як автору, найбільше дорога і над якою найдовше довелося попрацювати?
- Дорога мені і всім моїм рідним книга «Наше прізвище Букет», що побачила світ 2010 року та увібрала знайдену в архівах та відтворену з усних спогадів історію 10 колін нашого роду. Над нею довелося працювати безперервно більше трьох років, долучити до роботи понад 40 родичів, витратити чимало коштів… Але результат перевершив усі очікування. Ми маємо неперевершену родинну реліквію, до того ж, на думку рецензентів, один з кращих в Україні зразків родовідної книги. Не випадково, 2012-го року книгу «Наше прізвище Букет» відібрали для поповнення фондів Бібліотеки Конгресу США у Вашингтоні. До речі, після цього в найбільшій бібліотеці світу з’явилися і деякі інші мої книжки: «Комарівка» (2004), «Вісімдесят років діяльності «Молодої Просвіти» (2004), «Нариси з історії Макарівського району» (2006), «Вона як хліб» (2011), «Шевченкіана» (2011), «Духовні обереги рідного краю» (2011).
- Ваші друзі, знайомі, шанувальники творчості в очікуванні нового видання, яке ось-ось побачить світ у видавництві «Стікс». Розкажіть про що чи про кого ця книга? Чого очікувати від неї українському читачеві ? На яку аудиторію вона розрахована?
- Наприкінці червня у серії видавництва «Стікс» «Життєписи» вийде моя книга «Іван Бондаренко — останній полковник Коліївщини» з передмовою доктора історичних наук, провідного наукового співробітника Інституту історії України НАН України, директора Науково-дослідного інституту козацтва Тараса Васильовича Чухліба. Це дослідження по-новому відкриває повстання 1768 року, адже в незалежній Україні досі не було видано жодної серйозної наукової праці, присвяченої цим подіям. Вона присвячена, знову-ж-таки моєму землякові, славному гайдамацькому ватажку Івану Бондаренку. Про нього, як останнього за часом керівника повстання надвірних козаків, раніше писали найменше. Адже його діяльність не вкладається в жоден із відомих міфів. Іван Бондаренко найдовше воював за вільну Україну проти східних і західних окупантів та їхніх поплічників. Правобережна козацька вольниця, на чолі якої в липні 1768 року став отаман Бондаренко, донині жива в пам’яті народній. Про Бондаренка співають пісні, які, до речі, одним з перших записав до своїх альбомів Тарас Григорович Шевченко. Ватажкові присвячують повісті, поеми і вірші.
Сьогодні немає жодних сумнівів у тому, що Коліївщина – важлива ланка в процесі українського національного державотворення, а ще це – вражаюча соціальна революція. Тому бунтівний дух гайдамаків так вабив до себе у різні часи. Переконаний, що ця книга буде цікавою найширшій аудиторії. Не розкриватиму усіх її «родзинок», скажу лише про одну. У додатку до книги я помістив маловідому працю відомого українського історика-краєзнавця, мистецтвознавця Костянтина Віталійовича Широцького (1886 — 1919), яка присвячена Коліївщині і була видана незначним накладом у 1918 році. Впевнений, що для багатьох читачів знайомство із нею стане справжнім відкриттям.
- Тема Коліївщини в деякій мірі актуальна у світлі нинішніх подій. Що б, на Вашу думку, зробив головний герой книги, аби опинився в ролі все того ж ватажка, але вже в ситуації, яка відбувається нині на території країни?
- Гайдамаки — це «Правий Сектор» XVIII століття. Тільки тоді, на мій погляд, було більше радикальних настроїв у суспільстві, ніж зараз. Адже український народ вів боротьбу не з одним окупантом, як зараз, а на чотири фронти: проти вседозволеності польських магнатів, нахабності жидів-орендарів, дикунства московської регулярної армії і «своїх» козаків-колаборантів, які підтримували сили, що роздирали Україну. Не маю жодного сумніву в тому, що Іван Бондаренко нині теж був би одним із найпомітніших борців за незалежну Україну.
- Які плани надалі. Робите паузу, набираючись творчих сил, чи вже маєте цікаві думки з приводу підготовки та написання нового твору?
- Жодних пауз! Я уже розпочав роботу над другою книгою із, так би мовити «гайдамацького циклу», що матиме назву: «Швачка — полковник фастівський». Якщо будуть сприятливі умови, вона побачить світ уже до кінця року. Паралельно, як уже говорив, працюю над іншими проектами, досліджую архівні джерела.
- Звідки черпаєте натхнення на творчість? Як вдається знаходити час на основну роботу, обов’язки в НСКУ, різних громадських організаціях?
- Громадська робота, краєзнавство — це не обов’язок, це — стиль і зміст життя. Спілкування, творчий пошук, дослідницька праця в моєму житті давно вже перестали бути просто хоббі. Я зараз працюю в Центральному державному електронному архіві України, діяльність якого близька до моїх наукових інтересів. Тематика досліджень суголосна напрямкам роботи тих громадських об’єднань, де я є членом. Тож, допомагаючи їм, отримую безцінну можливість спілкуватися з колегами-краєзнавцями і однодумцями. А натхнення черпаю від краси рідної України, життєдайних джерел народної мудрості і, звичайно, в родинному колі.
- Чого чекаєте в майбутньому від життя для себе і якою бачите країну, в якій дорослішатимуть, продовжувачі всіх ваших починань – сини Станіслав і Дем’ян?
- Те, яким буде майбутнє України, залежить від кожного з її громадян. Я — не виняток. Щастя і добробут кожен може отримати лише цілеспрямовано і систематично втілюючи у життя свої задуми. При цьому ми маємо бути свідомими того, що повною мірою реалізуватися зможемо лише на своїй землі, у своїй країні, опираючись на життєвий досвід пращурів. Я намагаюся робити все від мене залежне, аби розповісти моїм землякам, українцям про звитяги минулих поколінь. Вірю, що знання про минуле надихає на майбутні звершення, тому й хочу своїми книжками, тією інформацією, що в них міститься, склеїти, розірвані нелюдськими потугами поневолювачів України, нитки національної свідомості, народної пам’яті. Я переконаний, що в ці тяжкі часи дух українства зміцнів, як ніколи, і попереду в усіх нас, і моїх синів у тому числі, світле й щасливе майбутнє в соборній українській державі.