Статті, блоги
Олесь Барліг: "...єдиний міф, який, здається, закріпився щодо мене – це те, що я скандаліст. І цей міф хибний."
Наталія Пасічник | 30.12.13 8:27:47
Розмова з письменником, драматургом, журналістом Олесем Барлігом- Олесю, минулого року в тебе вийшла перша поетична книжка. Чому такий затяжний старт?
- Для нашого динамічного і стрімкого часу перша власна збірка у 27 років – таки затяжний старт. Однак я ніколи не ставив за мету видатися у будь-який спосіб лише б поскоріш. Не хотів робити це за свій кошт, бо це принизливо для автора. У мене завжди було внутрішнє усвідомлення того, що моя літературна доля вирішується якимсь незалежним від моїх рішень чином. Ніби десь існує якийсь невідомий мені план, який потроху втілюється у життя, і мені залишається лише мовчки спостерігати і погоджуватися з ним. Й ось минулої весни приїхав до Запоріжжя Олександр Мухарев презентувати свій журнал «Литера-Dnepr». Він говорив про зміст випуску та книжкову серію, що започаткував, де планує видавати цікавих для нього авторів і раптом при всіх повідомляє: «От, Олесю, наприклад, хочу найближчим часом твою книгу випустити. Олесю, чуєш? Готуй вірші». Я навіть спершу не сприйняв ці слова серйозно, думав Саша жартує, тому не квапився добирати матеріал для книжки…
- Інколи видається, що ти перманентно намагаєшся творити про себе міф вже зараз. Письменник-легенда і його творчість – речі, які витікають одна з одної?
- Для того, щоб дотримуватися послідовних іміджевих стратегій у творенні з себе легенди – я надто імпульсивний. Мої необдумані емоційні реакції на зовнішні подразники здатні зіпсувати будь-який ретельно спланований план. Тому єдиний міф, який, здається, закріпився щодо мене – це те, що я скандаліст. І цей міф хибний. Насправді я максималіст. І коли моє уявлення про «достовірність» (будь-яку – історичну, літературну, правову, моральну) входить у конфлікт із уявленнями про цю «достовірність» інших людей, я, як справжній максималіст, відчайдушно кидаюся у битву із вітряками. Потім, коли холону, часом жалкую про деякі вчинки.
- Свого часу ти долучився до роботи над скандальною антологією квір-літератури «120 сторінок Содому»…
- От, між іншим, про скандал! Нас, укладачів антології, часто звинувачували у тому, що ми самі штучно роздмухали усі ці заворушення навколо її виходу. Мовляв, ось, молоді нікому не відомі автори вирішили привернути до себе увагу. Насправді, пам’ятаю, що коли книга лише готувалася до друку, дружина сказала мені: «Ну, тепер готуйтесь – зараз почнеться». Я відмахувався від того, як від жарту, говорив щоб не драматизувала. І коли таки «почалося», то я на якусь мить розгубився – не міг повірити, що це відбувається насправді. Зрештою, важко підлаштувати відчуття внутрішнього напруження під час львівської презентації антології у театрі імені Леся Курбаса, коли читав вірші і в той же час очікував, що зараз з партеру мені у голову жбурнуть чимсь важким. А ще пам’ятаю, як дружина не хотіла відпускати мене на жодні презентації, бо боялася за моє життя і здоров’я.
- А вітчизняний читач готовий до такий дражливих тем?
- Думаю, що український читач готовий до таких тем набагато більше, ніж український видавець. Я неодноразово говорив і говоритиму, що самоцензура – більш актуальна і масштабна проблема нашого культурного процесу, ніж цензура. Пригадую розмову із перекладачем, поетом і казкаркою Тетяною Савченко. Окрім того, що вона сама пише твори для дітей, Таня ще й рецензує для дитячих журналів літературу, котра виходить за кордоном. Так от – одна зі звичних тем для тамтешніх казок – це смерть. Автори намагаються допомогти осмислити дитині це явище, розповідають про те, що часом люди яких ми любимо, можуть піти від нас, що не треба цього боятися і головне – як жити далі після такої втрати. Цієї теми українські видавці бояться, ніби чорт ладану. Вони чомусь свято упевнені, що такі казки не допоможуть дитині позбутися страхів, а навпаки – зроблять з неї невротика.
- І ще одне дражливе запитання. Як ставишся до двомовності в українській літературі?
- Воно дражливе лише для тих, чиї комплекси, страхи і нереалізованість дозволяють виступати у цьому питанні «жертвою» чи навпаки «агресором». Це проблема не літератури як такої, а людей, які проектують власну душевну неузгодженість на видавничий, фестивальний або преміальний процес. Як україномовний поет я знаходжусь під більшим впливом сучасної російської поезії, ніж української. Когось це може дратувати, але якщо я зважатиму на це, то буду обмежувати себе як деміурга. А це злочин проти поезії.
- Чим сьогодні живе літературне Запоріжжя?
- У Запоріжжі наразі функціонує кілька літературний об’єднань – «Пошук», клуб «99», обласне відділення Конгресу літераторів України. Поєднати їх у спільному творчому і міжособистісному діалозі намагається Обласне ЛітО при НСПУ. За життя поета Влада Клена існувала літературна спільнота «Водоворот», зараз на її базі працює «Театр Z». За останні роки виникло кілька молодіжних творчих об’єднань: «Цинамон», «Літ П», «Нелітературні зустрічі», «СтихіЯ»… Потужний заряд для більшості з них дала культура слем-читань. Також у Запоріжжі є Театр поетичної пісні під керівництвом Олени Алексеєвої. Тож літературне життя у Запоріжжі цілком можна назвати динамічним. Ну, якщо мова зайшла про літ-клуб «99», то на правах його президента скажу, що у наступному році нам виповниться п'ятнадцять років і ми плануємо відзначити цю дату заходами, що мають розповісти про нас як про виняткове явище в українській літературі останнього десятиліття.
- І насамкінець побажання читачам від Олеся Барліга.
- З огляду на попередні слова побажаю не хворіти на самоцензуру. Бо цензура знищує носії літератури, а самоцензура – саму літературу.
Довідка про автора:
Олесь Барліг - член запорізького літературного клубу «99». Один із упорядників антології квір-літератури «120 сторінок Содому» («Критика») і збірки сучасної придніпровської поезії «Гімн очеретяних хлопчиків» («Ліра»). Виконавчий редактор запорізького випуску альманаху «Нова проза». Публікувався у часописі «Четвер», журналах «ШО», «Березіль», «Арт-Шум» тощо. Фіналіст конкурсу короткої прози «Сила малого» за оповідання «Бузкове, як прикордоння». Увійшов до антологій: смакової поезії «М’якуш» («Фоліо»), «100 молодих поетів України» («Автограф»), «Сновиди. Сни українських письменників («А-ба-ба-га-ла-ма-га»). Фіналіст конкурсу короткого оповідання «Сила малого» за твір «Бузкове, як прикордоння». У 2012 році посів третє місце у конкурсі сучасної української п’єси «Драма.UA», цього ж року дебютував із поетичною збіркою «Насолода уявної смерті». Твори перекладені словенською (антологія «Moral bi spet priti»), білоруською (збірка Надії Даниленко «Вибране») і російською (журнали «Дружба народов», «Воздух», «АльтерНация») мовами.