Статті, блоги
ОЛЕКСАНДР ЛЕВЧЕНКО: «Я вірю, що наше майбутнє — світле»
Валентина Січкоріз | 18.12.13 7:30:07
Розмова з письменником-фантастом, науковцем Олександром Левченком.— Пане Олександре, нещодавно у тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» з’явилася Ваша збірка фантастичних творів «Реальна мандрівка». У подорож якими світами запросить читачів ця книга?
— Якщо говорити про роман, який дав назву цілій збірці, то це — реальна подорож справжнім земним світом для мешканців нашої планети, що живуть у недалекому майбутньому, — безпечному, захищеному, зручному, технологічному і віртуалізованому. Погодитись на неї — неабиякий вчинок для людей, які не знають голоду, холоду, розгулу стихій і фізичних навантажень поза межами спортзалів. Вийти з честю із випробувань, які їм випали, — це стати ближчими і зрозумілішими для нас, завоювати нашу прихильність і симпатію.
Крім того, читачі збірки помандрують у більш віддалене майбутнє, до наших нащадків, що колонізували інші планети, створили нові світи, але стикаються з такими ж проблемами, що й ми, українці, після здобуття незалежності. Далі ті, кого захопили космічні мандри, полинуть у зовсім чужий світ, де, втім, вирують цілком земні пристрасті, пов’язані із владою, у яких борються зло і добро, жорстокість і гуманізм, влюбство і відповідальність. А найвитриваліші повернуться до Сонячної системи і спостерігатимуть за буденною роботою тих, хто покликаний рятувати Землю від смертельного для людей чужосистемного вірусу.
— Чи знайдуть шукачі екзотичної реальності на сторінках книги те, по що вирушають?
— Герої роману «Реальна мандрівка» шукають не екзотику — цього вони мають вдосталь у своєму звичному віртуалізованому житті, а повноцінну реальність, яка дасть їм змогу почуватися справжніми людьми. Що ж, вони її знаходять, проте не очікують, що ця реальність виявиться такою суворою до них…
— Що, на Вашу думку, стало найнапруженішим моментом такої незвичайної мандрівки − мандрівки у реальність?
— Як на мене, то це тоді, коли головний герой втрачає свого найближчого друга й залишається наодинці з тим, кого він підозрює у причетності до тих дивних речей, що відбуваються під час мандрівки. Втім, кожен читач може мати свою думку.
— А якою була найцікавіша мандрівка у Вашому житті?
—У вже далекій молодості, 1986 року я разом із трьома товаришами взяв участь у мотоциклетній подорожі Україною — через Центр, Схід, Південь і навіть через всю Молдову назад. На жаль, — чи, радше, на щастя! — ми не переживали настільки драматичних пригод, як у «Реальній мандрівці», проте всіляких трапунків, казусів та курйозів вистачало! Чого варте лише те, що ми з приятелем «привезли» з цієї подорожі собі дружин-сестер!
— «Розробка і технічна реалізація ефекту реальності у віртуальних транзакціях», — так окреслив коло своєї діяльності один із персонажів роману «Реальна мандрівка». Наскільки актуальними ці слова можуть стати для нас у недалекому майбутньому?
— Вони вже були дуже актуальними у недалекому минулому — наприкінці ХХ століття, коли активно розвивалися технології так званої «віртуальної реальності»! Вчені розробляли спеціальні встановлювані на голові людини дисплеї, чутливі до рухів голови, які проектували зображення в очі так, що користувачу здавалося, начебто він перебуває всередині тривимірного світу й оглядається в ньому. «Інформаційні рукавички» відстежували рухи рук, даючи змогу дисплею відображати кисті користувача, тактильні інтерфейси забезпечували дотиковий зворотний зв’язок, даючи змогу торкати й відчувати об’єкти у віртуальному світі. На жаль, досягнути прийнятного відчуття реальності тоді не вдалося, що й спричинило певне згасання інтересу до таких розробок, але людство обов’язково повернеться до цих питань і розв’яже всі проблеми — це лише питання часу, причому, гадаю, достатньо близького.
— Як гадаєте, звідки у людства стільки потягу й цікавості до віртуальних вимірів?
— Напевно, варто брати до уваги кілька аспектів. По-перше, віртуальний світ дає людині небачене різноманіття можливостей, абсолютна більшість із яких просто недоступна у реальному житті (згадайте хоча б банальні комп’ютерні ігри)! По-друге, те, що ми одержуємо з Інтернету, сьогоднішнього віртуального світу, — нову інформацію, мультимедійні продукти, ігри, віртуальні подорожі тощо, — дістається нам якщо не безкоштовно, то принаймні набагато дешевше, аніж у «реалі». Напевно, якщо довше подумати, можна відшукати ще кілька причин, проте, гадаю, не останньою з них буде банальні людські лінощі, завдяки яким людина майже завжди надасть перевагу тому, що дістається їй без особливих зусиль!
— Чи очікуваним, прогнозованим буде завершення роману «Реальна мандрівка»?
— Кожному автору інстинктивно хочеться вигукнути: «Ні, абсолютно несподіваним!», однак це було б не зовсім чесно. Скажімо, майже всі детективні твори, навіть найкращі, завершуються цілком прогнозовано: слідчий (детектив) розкриває справу і відшукує злочинця! У моєму романі також є прогнозована частина фіналу: головний герой долає всі випробування і повертається додому. Але що саме відбувалося під час реальної мандрівки, хто чи що за цим стояло — тут, сподіваюся, навряд чи хто із читачів зможе здогадатися!
— Які вміння, здібності, невластиві нам сьогоднішнім, притаманні героям Вашого роману?
— Насамперед це, звісно, вміння і, певно, навіть потреба значну частину свого життя проживати у віртуальному просторі — саме проживати, майже як у реалі, а не просто сидіти за комп’ютером, як ми. А також, зрозуміло, — вміння користуватися всіма тими передовими технологіями, які надасть тогочасному людству наука і техніка. Крім того, вони толерантніші, ніж ми, спокійніші, менш агресивні… Але у нас — свої переваги!
— Чи дорого коштуватиме поразка для персонажів однойменного твору, наведеного у збірці?
— Це поразка космополітично налаштованих громадян глобальної міжпланетарної асоціації, вихованих у переконанні, що природно сформовані відмінності між людьми —мовні, культурні, світоглядні — є шкідливими пережитками, яких потрібно якнайшвидше позбутися, щоб створити «нову історичну, соціальну та інтернаціональну спільноту». Звичайно, програвати у важливих справах — це завжди боляче, але поразка може стати поворотним пунктом для переосмислення своєї позиції, відродження та очищення, а може — розчарувати, дезорієнтувати й озлобити… Див. поведінку українців після здобуття незалежності…
— Що ж вкладено у могуть звання Володар в оповіданні «Я, Володар»?
— Володар величезної та потужної середньовічної імперії (а саме про таку, хоча й інопланетну, йдеться в оповіданні) — це наймогутніша людина свого світу. Вона має абсолютну владу, якою може скористатися по-різному: або для прогресивних (для того часу та суспільно-політичного укладу) змін та розвитку, або для власного возвеличування й обоготворювання, або ще якось інакше. Від дій такого Володаря залежить, який присуд винесе йому Історія: як Дарію Великому чи Александру Македонському, Іванові Грозному чи Францу Йосифу… Як чинитиме мій Володар — нехай пофантазують читачі!
— Як гадаєте, чи прочинять для читачів вікно у світ гармонійніший і досконаліший Ваші твори?
— Головна думка всіх моїх творів, що, як говорили у недавньому минулому, «червоною ниткою проходить крізь них», — це те, що людство, не тільки наше, земне, а й будь-яке інше суспільство розумних істот, розвивається у бік покращення, гармонізації та гуманізації, технологічного та духовного вдосконалення. Якщо у якомусь творі мій читач не побачить «світу гармонійнішого і досконалішого», ніж наш, значить — це ще попереду!
— Чи оптимістичне майбутнє провіщає землянам збірка Ваших творів?
— Однозначно — так! Я дуже неприхильно ставлюся до всіляких апокаліптичних та катастрофічних сценаріїв розвитку нашої планети, «зоряних воєн», окупацій Землі кровожерливими розумними потворами тощо. Я вірю, що наше майбутнє — світле, як би не насміхалися сьогодні з цього штампу радянських часів. Це, звісно, не означає, що всі наші нащадки будуть поголовно щасливими, постійно посміхатимуться й ніколи не вживатимуть лайливих слів! Оптимістичне майбутнє — це таке, де нам, сучасним людям, захотілось би жити.
— Чи знайдуться й елементи гумору на сторінках такої серйозної книги?
— Як кажуть жартівники, єдине, що відрізняє людину від тварини, — це почуття гумору. Тому важко у творах про людей обійтися без жартів, насмішок, кепкувань, приколів та анекдотів, якими обмінюються між собою герої. Я взагалі починав літературну діяльність із гумористичної фантастики, й останній мій написаний (але поки що не опублікований) твір — гумористично-фантастична повість. Дуже хотілось би видати весь свій фантастичний гумор однією книжкою, після Юрія Ячейкіна ця ніша в українській фантастиці майже зовсім порожня…
— До яких загальнолюдських і суспільних цінностей звертаєтеся у своєму виданні?
— Мої герої — не супермени, а звичайні люди, які потрапляють у незвичайні, а то й надзвичайні обставини. Вони не володіють надприродними властивостями, не кидаються голіруч на дуло пістолета, не йдуть за першим покликом жертвувати своїм життям заради високих ідеалів, вони бояться фізичного болю і не люблять неприємностей, вони не рвуться бути героями… Коли вже дуже припече — вони здатні на Вчинок, та загалом їхні цінності — звичайнісінькі, їхню суть інтегрально можна виразити просто: «бути моральною людиною».
— За якими людьми, на Ваш погляд, щасливе майбутнє?
— За тими, хто здатен бути щасливим! І за оптимістами: важко уявити собі щасливого песиміста…
— Які таємниці Всесвіту відкриватимуть перед собою читачі, гортаючи сторінки видання?
— У Всесвіту — безліч таємниць, і загадкові сліди високорозвинених цивілізацій, драматичні контакти між різними світами, інопланетні вірусні загрози нашій Землі, релятивістські ефекти у зоряних мандрівках — це лише кілька крихітних піщинок-таїн на березі міжгалактичного океану! Та, напевно, найголовніша таємниця Всесвіту — це людина, в якій також криється цілий Всесвіт…
— Як оцінюєте сьогоднішню актуальність жанру фантастики в Україні?
— На жаль, це, певно, єдина сфера, де життя змушує мене бути песимістом… Фантастика, яка за популярністю у світі постійно посідає третє місце (після любовних романів та детективів), у нашій країні виявляється нікому не потрібною… Абсолютна більшість видавництв не те що не випускають фантастики (навіть найкращих світових бестселерів!), а й просто не хочуть брати для ознайомлення рукописів цього жанру! Читачів, схоже, також влаштовує така ситуація… Звісно, можна все списувати на важке економічне та політичне становище, більш ніж двадцятирічну антикультурну політику влади (потерпає ж бо не лише фантастика, а вся українська література та й культура загалом), але, певно, не все робимо й ми — автори, видавці, критики, читачі… Але як вийти із такої ситуації — я не знаю…
— Чим цей жанр привабив Вас?
— Моє дитинство минало у часи бурхливого розвитку науки і техніки, спрямованих не на задоволення повсякденних потреб людини, а на якісь фундаментальні прориви у таємниці фізики, хімії, біології, у підкорення океанських глибин, земних надр, космічного простору. Це зумовлювало жвавий інтерес читачів до такої проблематики, найкраще впоратися з якою (окрім науково-популярної літератури) могла саме фантастика, що знімала більшість перешкод на шляху вільного польоту думки. Ті часи були справді золотим віком наукової фантастики! Сьогодні людство стало прагматичним, воно рахує гроші… Але хтозна, чи завтра їх не стане достатньо для того, щоби знову спрямувати погляд у Незвідане, не вимагаючи від нього швидкого повернення витрат? Певні натяки на це вже з’являються…
— Ваші прогнози, і як науковця, і як письменника-фантаста щодо розвитку інформаційних технологій. Що чекатиме нас років через 10-20, на Вашу думку?
— Немає сумнівів, що інформаційні технології найближчим часом швидко розвиватимуться, як у бік зростання кількісних показників (збільшення швидкості передавання даних, розширення зони стабільного доступу до глобальних мереж аж до покриття всієї поверхні Землі, дедалі глибше проникнення Інтернету в усі сфери людського життя тощо), так і якісно (практичне втілення концепції «розумних» будинків і міст, підняття на новий рівень «штучного інтелекту», поява перших роботів-андроїдів та їхнє швидке зовнішнє «олюднення»). Що ж буде далі?.. Читайте «Реальну мандрівку»!
— Чи не вбачаєте певного взаємозв’язку між обраним фахом та покликанням письменника-фантаста?
— Звісно, певна близькість між ними є, однак не така значна, як це видається на перший погляд. Я справді люблю свою роботу, але… Фах — це спосіб здобування шматка хліба, без якого не прожити, а літературна творчість — це спіймана і посаджена в екран монітора мрія. Без неї можна обійтися, та тільки чомусь не хочеться…
— Який із власних творів вважаєте знаковим для себе? А з якого розпочався Ваш творчий шлях?
— Перший написаний мною фантастичний твір (а це сталося наприкінці 1980-х років) — оповідання «Відрядження до Фомальгаута». Я його ніде не публікував (навіть не намагався цього робити), і взагалі ставлюся до нього з усмішкою, зовсім не пов’язаною з його гумористичним спрямуванням. У такому ж дусі написав ще дві повісті, які ніде не взяли до публікації, а ось наступну, «серйозну» фантастичну повість «Експедиція на Бермуди» було прийнято самим журналом «Дніпро»! Правда, тоді вона так і не вийшла, і радість першої публікації подарувало мені оповідання «Чужий світ», видане альманахом «Світ пригод» у 1992 році.
Особливі почуття у мене до оповідання «Я, Володар…». Мало того, що воно було опубліковане окремо у двох альманахах, то ще й «позичило» свою назву збірці журнального формату, що вийшла у рамках української «Роман-Газети» братів Капранових, та моїй першій книжці, а також ледь не з’явилося на обкладинці ще однієї книжки! Спасибі тобі, «могутній Володарю неосяжного Перену» та інших земель!
— Поділіться, будь ласка, своїми творчими планами.
— Мої творчі плани мають два виміри — віртуальний і реальний. У першому — фантастично-фентезійна повість, повість детективно-пригодницького спрямування з елементами фантастики та історично-фантастичний роман, задуманий ще на зорі моєї літературної діяльності. Це речі, які я обмірковував, структурував, до яких збирав матеріали… Є ще «хвіст» повістини, що тягнеться із кінця минулого тисячоліття…
У реалі ж — нічого… Я не можу займатися письменницькою працею (а вона, повірте, — важка!), результат якої не хвилює майже нікого з моїх співвітчизників. Зараз їх більше цікавлять написані мною у співавторстві підручники та посібники з інформатики — що ж, це також мої, певною мірою, твори. Хліб важливіший, ніж мрія— такі реалії сьогоднішнього життя. Але завтра, може, щось зміниться?..
Про автора:
Левченко Олександр Миколайович
Народився 8 грудня 1960 року на Рівненщині. Мешкає у містечку Пустомити поблизу Львова. Закінчив факультет прикладної математики та механіки Львівського державного університету імені Івана Франка. Майже 30 років пропрацював в Університеті, з 2011 року – співробітник Національного університету «Львівська політехніка». Кандидат технічних наук, фахівець у галузі інформаційних технологій.
Олександр Левченко – автор близько 80 наукових та науково-педагогічних праць, зокрема, член авторського колективу підручника для вищої школи «Інформатика. Комп’ютерна техніка. Комп’ютерні технології» (К.: Каравела, 2003, 2007), співавтор навчальних посібників для середніх навчальних закладів «Основи Інтернету» (К.: BHV, 2008, 2009), «Основи створення комп’ютерних презентацій» (К.: BHV, 2009), підручників з інформатики для 9 та 10 класів. З кінця 80-х років минулого століття займається літературною діяльністю, працює у жанрі пригодницької фантастики, у середині 90-х активно публікується в альманасі «Світ пригод», журналі «Наука-Фантастика», львівському виданні «Фіра». Автор кільканадцяти повістей та оповідань, більшість із яких потрапила до збірок «Я, Володар…» та «Чужий світ» (К.: «Джерела-М», 2003, 2004) відомої «обрізаної» серії «Алфізика», а також роману «Диявол добра» (К.: Дуліби, 2008).
Один із засновників та активний учасник віртуального об’єднання українських фантастів. Член Національної спілки письменників України з 2011 року.