Критика, рецензії

Погляд з душі

Оксана ДУманська, письменниця | 19.05.09 19:19:57

На цю книгу не відгукнуться літературні критики, вона не потрапить до рейтингів, її не поставлять на полицю в книгарні, бо вийшла скромним накладом і буде роздарована авторкою своїм друзям.

---

„Ліс. Звивиста стежка. Несе мене мій тато, певно, з лікарні. Посадив на свої плечі, і мої ноги звисають по татових грудях. Сам же він іде повільно, напружено, боячись, щоб не спіткнутись і не впасти зі мною. Голова його нахилена, і я за неї тримаюсь. Мені так незручно сидіти, і я весь час зачіпаю татову шию, яка в нього боліла...”
Нам, у кого в дитинстві ноги бігали, очі бачили, вуха чули, стискає щось в горлі, коли усвідомлюєш, що народився в сорочці і не перейшов тих пекельних кіл, болю, наркозу, байдужості, зневіри.
Дівчинка лиш починала ступати ніжками по хаті, як після хвороби вони перестали її слухатися. Могла, правда, стояти, притримуючись бодай пальчиком. Зараз їй 58, вона прикута до візка, але душа ходить світом і пізнає його по-своєму: через молитву, спогади, спілкування. Пише нерівно, як дихає стривожена людина. Але це аматорське письмо – чисте, свіже, незамулене ніякими втручаннями штучності.
„ Коли няня приносить борщ і не має часу мене погодувати, ставить тарілку на груди, в руку дає ложку, щоб я обідала. Тоді жирні звивисті доріжки розлитої мною рідини встеляють підодіяльник і білу лікарняну сорочку”. Це про наше розхвалене співчуття до ближнього...
„Над сусідкою горить нічник – один-єдиний на всю палату й освітлює зморщене личко старенької, яка чомусь скляним застиглим поглядом навіть не зморгне. Жах від побаченого залазить у душу, що аж паралізує мову, я застигла, не можу розкрити рота і попросити собі допомоги. Нараз два високі санітари попри її ліжко поставили довгі вузькі ноші та підхопили нерухому сусідку з її останнього життєвого ложа...” Які думки роїлися в дівчачій голівці після побаченого? Це про щасливе дитинство в минулих часах...
Таку книгу не можливо читати без заспокійливих ліків, бо з кожної сторінки до нас промовляють біль і сподівання на перемогу над недугою, яка так і не поступиться спротиву маленької дівчинки-школярки.
Марія Кундик назвала свою книгу „ПРОСТИ”, але це нам треба сказати їй це слово. Шукаючи відгуку в молитвах і в ритмізованих медитаціях, ця жінка не втратила дитинної чистоти своїх помислів.
Слово як спасіння від біди приходить до тих, хто на нього заслужив. Марія Кундик -- --письменниця-аматорка – в нечасті свої поїздки-прогулянки бачить навкого людей, заклопотаних і успішних, що ступають чи біжать вулицями, і благословляє їх своїм теплим словом. А потім повертається в тісну гуртожитську кімнатку. Вона прикута не лише до візка, а й до непристосованого житла.
Коли в черговий раз якогось заможного чоловіка нагороджуватимуть за футбольну благодійність і казатимуть високі слова про „імідж України” ( його, до слова, в цьому спорті підтримують „діти різних народів”), згадайте про Марію Кундик, авторку кількох самодіяльних книг, яка про українську силу і витривалість розповіла зовсім іншу історію. А жанр свої творів визначила дивовижно просто – погляд з душі.