Критика, рецензії
Ольга Рєпіна | 25.11.13 7:17:29
(Рецензія на книгу Еліни Заржицької «Три сходинки голодомору»)Простіше запалити одну маленьку свічку, аніж проклинати темінь
(Народне прислів’я)
Заборонено все, що не наказано
(Принцип тоталітарного режиму)
Свобода − це така вовняна ковдра: підтягнеш до шиї − оголиш ноги
Д. Апдайк
Багато чула про Дніпропетровський театр «Верим», а ось вчора майже випадково потрапила на виставу «Голодна кров». Коли йшла, то мене попередили, про що спектакль.
Я непогано знаю історію, багато читала про нашу країну і мандрувала містами й селами; розповіді про Голодомор чула, як кажуть, «з перших рук»: від старого сусіда, від свекра − кубанського козака, від родичів із Донеччини. Вважала, що здивувати або «пробити» на емоції в цій історичній правді мене мало що зможе. Як я помилилася! Вистава чудова, і робота кожного актора заслуговує на найвищий бал. Фінал... – і знахідка режисера − роздача глядачам у залі простого чорного хліба, який пахне дитинством, − і сльози ринули з очей мимоволі, потоком, зупинити неможливо... а шматок хліба застряг у горлі.
Чудово було б, якщо відвідали і пережили цю виставу усі наші олігархи й чиновники-керівники, аби завжди пам'ятали про відповідальність перед народом і перед нашою багатостраждальною країною. Адже минуле скупається сьогоденним, а люди, на жаль, звикають бути рабами.
Однак не всі зможуть спеціально дістатися до Дніпропетровська, щоб подивитися виставу театру «Верим». Але мені знаком літературний аналог спектаклю і за силою впливу, і за якістю художніх образів, з якими в даній тематиці знайомить автор.
Це – книга Еліни Заржицької «Три сходинки голодомору». Тримаю в руках примірник, подарований мені автором. Обкладинка та ілюстрації намальовані дітьми, стандартний формат, недорогий папір − видно, що видання абсолютно не комерційне. Але яке потрібне!
Спеціально ознайомилася зі звітами іноземних дослідників, які займалися збором інформації про врожайність на початку 30-х років на Україні: і Роберт Девіс, і Стівен Уіткрофт і Марк Таугер в один голос твердять: так, падіння врожайності та зборів хліба на заготовках були, але не настільки катастрофічні.
Катастрофою, чи ні – апокаліпсисом, обернулося ставлення держави до «маленьких» і неслухняних людей. Адже більшовицькі керманичі мали намір виховати нову Надлюдину. І це стало надзавданням для нової країни, у якій не мало бути місця хворим, слабким і нещасливим. Як відомо, найкращий засіб зробити людей кращими – це зробити їх щасливими. Щасливими примусово. Не колись, у майбутньому, а миттєво, одразу.
На жаль, не всім в Україні було призначено в 30-ті роки двадцятого сторіччя мати майбутнє. Ти більше, щасливе. «Тверда рука прлетарьяту» перервала сотні тисяч життів. Перервала безкровно. Голодом.
І в книзі Еліни Заржицької ми бачимо тих, хто намагався пручатися, аби не бути щасливим примусово, щасливими за бажанням когось безжального і бездумного. За бажанням купки злодіїв з далекого далека...
Читати книгу без перерв на обдумування, без рефлексії неможливо. Ментальний «хлібний ком у горлі» знаходиться завжди поруч, фізично відчуваєш його при поглинанні тексту.
Виникає питання. А чи варто читати книгу дітям? Думаю, так. З поясненнями, з обговоренням прочитаного, з історичними зануреннями і розвитком базису особистості − рефлексією. Чи варто боятися, що ваша дитина отримає «зайву інформацію», читаючи про те, як жилося нашим попередникам? Не варто.
Це називається моральним вихованням. Душа людини створена для істинної праці, і тільки в ледачих душах замість співпереживання і людяності народжуються «слогани і речевочки», схожі на вигуки неандертальців у печерному існуванні, в яке нашу націю з успіхом і штовхають: адже з рабською «душонкою» впоратися легше, ніж з історично обізнаною особистістю, яку важко налякати або обдурити. Не хочу проводити аналогії, але всім думаючим людям зрозуміло, що зараз ми відчуваємо моральний голод. А це страшніше фізичного насильства.
Однак, окрім очевидних людських втрат і морального удару, голод завдав непоправної шкоди українській національній сільській ідентичності та української архетипу, зберігачів яких після 30-х років практично не залишилося. До того ж, в силу об'єктивних і суб'єктивних причин, за відсутності подібного архетипу, націю дуже легко «водити за ніс».
Тому, книга Еліни Заржицької або спектакль театру «Верим» − це не просто апеляція до минулого. Роль таких інформаційних джерел, відображених у якісних художніх образах, не тільки в розвитку нашої художньої рефлексії або у відновленні історичних прогалин про голодомор, а й певній історичній реконструкції українського національного архетипу, у якого любов до незалежності і свободи завжди була першорядним завданням в житті. І хоча Апдайк вдало порівняв свободу з короткою ковдрою, не варто обтяжуватися тим, до чого так наполегливо прагнули наші пращури.
Адже перемагає лише той, хто вірить, хто знає, хто запалює свічу…