Критика, рецензії

Маленький жовтий конвертик

Ірина Артемчук | 01.05.09 19:44:47

Знайомий усім активним користувачам Інтернету символ, який так часто з’являється внизу правого боку монітору. І ми відкриваємо такий конвертик мільйони разів, часто – цілком спокійно, без пришвидшеного пульсу і тремтіння рук. Але в багатьох любителів ICQ бувало так, що цей конвертик ставав сенсом цілого дня чи ночі, перетворював на безмежно щасливого параноїка, який забуває про все, окрім клавіатури та монітору, а звук, який супроводжує його надходження – найбажанішим на той момент.
Днями дочитала книгу, через яку було багато галасу і в Інтернеті, і в «реалі» – «Самотність в мережі» Януша Леона Вишневського». Не люблю читати рецензії наперед, але кинувши оком на декілька – до цієї книги, я почула висновок, який заінтригував: начебто автору вдалося зрозуміти жінку. Через це я одразу ж дуже критично налаштувала себе, аби з перших сторінок вловити, правда це чи типовий піар-хід. Мушу сказати, що легке сп’яніння я таки відчула одразу і всю критику вирішила відкласти, насолоджуючись смачним сюжетом. Пізніше я навіть відчула короткотривалу пристрасть до цього тексту, констатуючи в собі описаний автором «небезпечний настрій»

---

Хто має досвід інтернетівського спілкування, яке переросло (чи начебто переросло) у щось більше, жадібно читатимуть цю історію, шукаючи схожих слів, відчуттів, бажань. Мені, як особі емоційній, просто не сиділося на місці, і я навіть ходила по кімнаті, читаючи. В деякі моменти хотілося кинути книжкою об стіну, через те, що автор так проник у ситуацію і все розуміє, спокійно говорить про те, що не хочеться бачити так влучно описаним на папері. Описаним чоловіком. Або ж тому, що починаєш розуміти, яким небезпечним і, на жаль, короткотривалим є стан героїв. Врешті я залишала книгу, а потім знову відкривала і «скидала» на момент читання висновки. Довелось погодитись – цей чоловік таки зумів вдертися у мою голову і багато в чому мене зрозуміти.
Окрім романтичної лінії майже одразу відчувається, що пан Вишневський хоче багато чого повідомити тим, хто взяв до рук його творіння. На фоні дивного зв’язку вмикаються раптово страшні, талановито натуралістично описані жахливі картинки недосконалості безнадійно жорстоких реалій. Від чого в мене було відчуття, ніби кручу глобус і бачу перед собою різні частини світу, в якому прекрасне чергується з жахливим. І легко перемикається на генетику, історію, музику, живопис... Хоча, пізніше в мені критик таки прокинувся і повідомив свій висновок – наче автор просто написав список всього найцікавішого, болючого для себе, знання, які він здобував усе життя і не бажає йти зі світу, поки не поділиться ними та власним унікальним досвідом. І хоча я розумію, що це природне бажання більшості письменників, здалося, що в цьому випадку автор перегинає палку і часом сильно відволікається від основного.
Але перш за все, звісно, захоплюєшся історією, в якій двоє «так небезпечно підходять одне одному». І разом з героями віриш у винятковість усього, що відбувається. Вболіваєш за них і навіть слухаєш ту саму музику, погоджуєшся з дурістю, суб’єктивністю думок та абсурдністю вчинків. Виправдовуєш щось таке, що виправдовувати не варто, навіть коли на терезах переважає любов. Вимикаєш здоровий глузд, тимчасово, щоб поплавати виключно на емоціях, «фотографуючи цей настрій». Тимчасово, бо як каже знавець жінок, і, очевидно, кохання (щонайменше, кохання в мережі) Януш Вишневський «Якби закоханість тривала надто довго, люди повмирали би від виснаження, аритмії чи тахікардії, голоду чи безсоння».