Надкушене яблуко
Оксана Думанська | 23.04.09 8:05:22
Ризикую в черговий раз виявитися їдучо-прискіпливою особою, якій недогодиш, як сварливій свекрусі. Але тут йдеться про якість тексту, про що товчуть майбутнім видавцям-редакторам чи не з першого курсу. Ба більше! Нині тих видавців навчають практично в усіх колишніх педінститутах і навіть технікумах негуманітарного спрямування. Усім їм викладають фахові дисципліни „Основи редактоської майстерності”, „Літературне редагування” та ін. І виходить, що видавництва, перепрошую, чхати хотіли на обов’язкове (колись!) редакторське опрацювання рукопису, засилають до друку не вичитані свіжим оком тексти, а отже, прирікають на безробіття молодих фахівців і привчають читачів до такого собі шайди-байди в лексичних нормах сучасної української мови.
Отже, про популярну книгу Галини Вдовиченко „Пів’яблука”
Без сумніву, рукопис заслужено отримав відзнаку „Коронації слова” (правда, на обкладинці не вказано яку), бо чотири інтелігентні просунуті жінки у їхніх взаєминах з чоловіками, побутових клопотах чи в прагненнях успішної кар’єри вигадливі, підприємливі, провокативні, несподівані ... Цю низку слів хай продовжать читачі-чоловіки. Історія значно привабливіша і „живіша” за той російський серіал, де так само чотири кобіти намагаються впіймати птаху щастя і поводяться, як примхливі повії. І головне – в ній можна упізнати-намацати львівські прообрази героїнь, звісно, узагальнені.
Та, на жаль, доводиться констатувати, що журналістика, якою займається авторка, в’їлася в її стиль, який ще важко назвати художнім. Хоча якби пані Вдовиченко сіла око в око з досвідченим редактором, то вона б, безперечно, позбавилася багатьох огріхів, які й підставили ніжку оповідачці. Наприклад, українці ніколи не скажуть „привдарити за нею”, тобто залицятися, „природа мститься людям”, „проводка не витримала напруги”, „любительниця сюрпризів”, дубова скриня „обита кованим залізом”, „сходова клітина”, „проліт сходів”, „шершаве яблуко”, „направилася”, тобто пішла... Такий дріб’язок можна виправити однією лівою, як кажуть умільці.
Але є уривки, які потребують оперативного втручання: це переважно поспішний газетярський стиль, який ми сприймаємо як належний, коли йдеться про нариси, інтерв’ю тощо. Мені важко уявити маму, яка виголошує тост на уродинах доньки якимся канцеляритом ( хіба що мама – колишня партійна чи профспілкова діячка!): „ на роботі відкрилися нові можливості”, „ набула впевненості у собі”, „навчилася знаходити вихід з будь-якої ситуації”, „як подати себе у найкращому вигляді”, „вершина життєвого шляху”.
Характеристика одного з чоловіків просто проситься в його персональну справу: „ познайомився з майстрами-ДЕРЕВОРОБАМИ і чим далі, тим з більшим задоволенням і ВПЕВНЕНІСТЮ віддавався новій пристрасті, опановуючи таємниці роботи з деревом”, „ вніс відчутні поправки в організацію праці: тепер він робив ескізи майбутніх меблів і здійснював авторський нагляд, а майстри ВТІЛЮВАЛИ ЙОГО ЗАДУМ У ЖИТТЯ”. Ні, для нарису про умільця таке пройшло б, незважаючи на зужитий штамп, але ж йдеться про стиль художній, де можливо все, якщо є певна стилістична настанова. Тут же ми бачимо лиш авторський поспіх, до якого змушує газета, в якій все потрібно було „на вчора”.
Трапляються і випадки невдалої метафори, закрученої в якусь спіраль: „Як тільки їй ставало нецікаво або не було вже чому навчитися, чи виникала можливість отримати БІЛЬШ ОПЛАЧУВАНУ роботу – без зайвих вагань ЗАКРИВАЛА ПРОЧИТАНУ СТОРІНКУ І СПІШИЛА ЗАЗИРНУТИ НА НАСТУПНУ, ЧАСОМ ПРОГОРТАЮЧИ НЕЦІКАВІ МІСЦЯ”. „Більш оплачувана робота” = „більший заробіток”, а сторінки перегортають – не закривають, решту правити немає жодного сенсу: краще скреслити... „Пишуче перо виявиться іржавим” : пишуче – калька з російської.
Весело було читати про „шевелюру Алли Пугачової” ( шевелюра, як і чуприна – лиш у чоловіків), про „рятувальні хвилини” замість рятівних, про „відсутність серйозних намірів” – відсутні-присутні можуть бути люди; про „господарку свого часу”, „відкриття імен майбутніх знаменитостей”, „колекція почала збиратися”, „дружина... комфортна у спілкуванні”, „господиня не почуватиметься обслуговуючим персоналом в одній персоні”...
Не прикрасили тексту і зужиті фраземи типу „запала тиша”, „затамували подих” і тим більш калька кіноцитати „до речі, про пташок” = кстаті, о птічках.
Одне слово, видавництво „Нора-друк” підтвердило, що воно просто „ДРУК”.
Гадаю, мої зауваги не образять Галину Вдовиченко, якщо вона й справді пірне у творчість. У неї для цього є все: пильне око, уміння вибудувати сюжет, наповнити його різними епізодами: від трагічних до романтичних. Вони всі свіжі й цікаві, окрім одного: до таких креативних кобіт на вечірку приїздять двійники Пугачової і Вєрки Сердючки. Та вони самі в стані влаштувати таку забаву, що й гай зашумить! „Не вірю!”—сказав би Костянтин Сергійович.
А от в Пінзелеве яблуко – вірю! Навколо нього добре обертатися чотирьом спокусницям. Як це проситься на екран, де переважає російське „мило” з анемічними нецікавими персонажами.
Мовна тканина твору може бути шовковистою на дотик чи шорсткою – це вибір автора. Але там не повинно бути гудзів, які засвідчують звичайну недбалість в поводженні з основним інструментом – словом.
P.S. Одна з героїнь твору – редактор, її за кілька речень „обізвали” коректором. Навіть в такому збігу продемонстровано ставлення до редагування, як до чогось необов’язкового. „Якою буде ваша позитивна відповідь?”О.Д.
Надія | Контакт: nadia.morykvas@cmail.com | 24.04.09 21:48:43
Стаття О.Д., як завжди, - фахова, зауваження слушні. По собі знаю, як важливо абстрагуватися від журналіст. стилю, коли пишеш художній текст. Як важко уникнути русизмів, особл. не властивих укр. мові конструкцій, коли ще зовсім недавно вони побутували в розмовній мові. Але ж, коли мова йде про іронічну прозу - бо хіба не до таких творів належить "Пів'яблука" Галини Вдовиченко, то могли б ви, пані редакторко, бути поблажливішою, бо тут допускається і змішання стилів, і "комфортна" дружина і ще багато чого.