Статті, блоги
Чи може Твіттер стати творчою платформою для письменника?
Анастасія Мудрик | 23.10.13 22:50:31
Технологічний вибух кібер-дев’яностих породив важливе гасло: «We live in public» – «Живемо публічно». Та завдяки соцмережам не просто живемо, а й думаємо теж публічно. Багатьом людям цілком вистачає 140 символів Твіттеру для висловлення думки. Новою звичкою стає скорочувати, стискати інформацію, «вичавлювати» з неї найголовніше. А от цікаво, наскільки можна використовувати Твіттер як платформу для творчості, як чернетку в режимі он-лайн? У такому ракурсі 140 символів – майже виклик.Якось я натрапила на фразу: «Якщо подія не записана у смартфоні, то чи існує вона, чи існувала?» А чи насправді існує неопублікований текст, якщо його бачив лише автор? Чи потрібно ділитися думкою, щоб подарувати їй життя?
Що трапляється з думкою, яка прилітає, крутиться у голові? Ви її обмірковуєте, а потім вона так само легко вилітає? Чи, можливо, ви одразу її занотовуєте, щоб потім використати – залишаєте, щоб повернутись згодом і побачити, як можна її розгорнути. Звичайно ж, є і інший варіант: оприлюднити цю думку у твіті. Але чи після оприлюднення думка не втратить свою можливість розгорнутись? Чи, може, оприлюднення думки заморозить її у певному стані і перетворить не на частину процесу мислення, а на своєрідну маленьку завершену словесну скульптуру?
По суті, твіт – це добровільне відкидання приватності, розголошення думки, яка в іншому випадку лишилась би несказаною або сказаною у зовсім іншій формі. При цьому процес творчості ніби вивертається швами назовні, і кожен охочий може його побачити.
Якщо пофантазувати і уявити, що класиків літератури можна перенести у наш час, чи всі з них опанували би Твіттер? Проігнорували би його чи ризикнули піти за Білим Кроликом? Думаю, більшість досягла би успіху в балансуванні між формою та змістом. А «There is no there there» Гертруди Стайн отримало би величезну кількість ретвітів. Так, мені здається, що Гертруда Стайн була б потенційно успішним мікроблогером. А ось Джером Селінджер, мабуть, зареєструвався би у Твіттері в останню чергу. Ось хто охороняв своє життя і творчість від чужих очей та довів процес написання книг до рівня приватної церемонії. Очевидно, що відкрити інтим письменницької творчості зможе не кожен.
Так що ж тоді робити письменнику: випробовувати вдалі фрази «не відходячи від каси» в Інтернеті чи залишати на підлозі та в шухляді численні чернетки, які поки що його не задовольняють? Хто тоді зможе оцінити його неопубліковані чи навіть недописані роботи? Мені здається, що написання маленьких нотаток в Інтернеті можна порівняти із внутрішнім монологом. Тільки ось у класичному варіанті у твоїй голові звучить лише один голос, твій власний, а у випадку з Твіттером можна сподіватись на багатоголосся, до того ж, не підвладне тобі. Підсиливши таке специфічне безперервне рецензування адекватним саморедагуванням, напевно можна легше виходити з глухих кутів, в які часом заводить творчість.
В цьому тексті я не маю на меті наводити алгоритми чи поради стосовно того, як саме письменникові користуватись соцмережами, блоґами, як поводитися у віртуальному світі. Та хочу поглянути на соцмережі для письменника не під традиційним «піарним» кутом зору, а з погляду платформи для творчості.
Я знайшла кілька статей британських письменників, які пішли з Твіттеру, бо вбачали у мікроблоґерстві лише прокрастинацію. Найбільш адекватною з них була стаття Бенджаміна Анастаса «Прощавай, селище Твіттер. Частина ІІ: Висновки зроблено» («Goodbye to Twitter Village, Part II: Lessons Learned»). Стаття описує те, як інструмент заволодів майстром. У Твіттері письменник зареєструвався, щоб рекламувати власну книжку. На якийсь час Твіттер його захоплював, але згодом він дійшов висновку, що ретвіти по своїй суті пусті, вони не зроблять з людей справжніх прихильників тоді, як традиційна книжка на це здатна. Статтю він завершив словами, що створення тексту має втаємничуватися, інакше містерія зникне, і письменник стане всього лиш пересічною людиною.
Втім, я думаю, що активність у соціальних мережах аж ніяк не заважає створювати образ, адже Інтернет є своєрідним великими театром. До того ж майже кожен сучасний письменник рано чи пізно відчуває потребу зареєструватися у Твіттері чи Фейсбуці, бо вони є хорошими засобами промоції книжок та просування кар’єри. І ця обставина не залежить від віку, популярності письменника, жанру його творів тощо. Треба розуміти, що технології вже нікуди не зникнуть, а, отже, за ними треба встигати.
Зовсім по-іншому до Твіттеру ставляться ті, хто не розділяє свою творчість за видом її носія, а сприймає все як величезний гіпертекст. У статті «Історія, що триває: письменництво і Твіттер» («The ongoing story: Twitter and writing») на сайті Нью-Йоркера Томас Беллер описав власний досвід використання Твіттеру. Справа в тому, що активно він ним не користується, але коли виникають творчі ступори, він розміщує кілька нотаток і читає відповіді читачів. Таким чином, йому вдається подивитись на свій текст чужими очима. Зрозуміло, що для когось такий рецепт буде корисним.
Мені здається, що Твіттер – це більше, ніж просто нотатник, бо в ньому письменник одразу бачить, яку реакцію викликають його слова. Втім, не обов’язково зважати на всі коментарі, бо вони в жодному випадку не є істиною чи критерієм оцінки. Це просто додатковий погляд зі сторони. Безліч поглядів, насправді.