Статті, блоги

Сергій Дзюба: «У країні, де панують беззаконня й свавілля, бути багатим – соромно…»

Еліна Заржицька | 29.08.13 17:49:35

Письменник Сергій Дзюба встановив своєрідний всеукраїнський (а, може статися, й всесвітній) рекорд. Він – автор 41 книги, і всі вони присвячені дружині – письменниці, науковцеві й журналісту Тетяні Дзюбі.
До того ж, пан Сергій – людина багатостороння: поет, прозаїк, публіцист, дитячий письменник, драматург, перекладач, пародист, критик… Водночас він бере участь в декількох резонансних літературних проектах, один з яких – всесвітній.

---

– Пане Сергію, наскільки я знаю, Ваші вірші перекладено вже майже сорока мовами?
– Якщо точніше, пані Еліно, то сьогодні ми з Танею маємо поетичні переклади п’ятдесятьма мовами. Власне, це – міжнародний літературний проект «Вірші Сергія і Тетяни Дзюби 50 мовами світу».

– А з чого все почалося?
– Кілька років тому я очолював радіо «Новий Чернігів». У нас був хороший колектив (ми й зараз дружимо), де кожен журналіст міг втілити будь-які свої найнеймовірніші ідеї. Ми випускали радіокниги, фільми, готували радіоп’єси, які ж самі й озвучували. Це було надзвичайно цікаво! Хотілося йти на роботу навіть у вихідні…
Саме завдяки радіо я й познайомився з видатною українською письменницею з Бразилії Вірою Вовк. Пані Віра приїжджала до Чернігова, і ми з Танею підготували з нею інтерв’ю. А незабаром отримали лист із Ріо-де-Жанейро – письменниця з власної ініціативи переклала наші поетичні добірки німецькою та португальською мовами (вона саме упорядковувала антологію української поезії, яка побачила світ у Бразилії). Відтоді ми постійно спілкуємося, і Віра Вовк щороку дарує нам свої нові книги.
Її переклади наших віршів прозвучали в радіоефірі, з’явилися на сайтах, і це викликало неабиякий резонанс. Зі США відгукнувся співзасновник легендарної Нью-Йоркської групи, прекрасний поет Богдан Бойчук, який запропонував: «А хочете, я перекладу Ваші вірші англійською?».
Переклади пана Богдана та наше інтерв’ю з ним також сподобалися радіослухачам. А незабаром ми вже знайомили їх із творчістю голови Спілки українських письменників Словаччини, головного редактора журналу «Дукля» Івана Яцканина… Ось так і розпочався цей дивовижний проект.

– Тож далі все рухалося по, так би мовити, накатаній колії?
– Зовсім ні. Потім чернігівська влада радіо «Новий Чернігів» закрила… Мовляв, немає коштів. Можете собі уявити? Протягом двадцяти років були, і раптом комусь дуже захотілося спекатися журналістів, які не запобігали перед можновладцями. Це при тому, що саме тоді співробітника радіо «Новий Чернігів» визнали кращим журналістом України, нагородивши престижною премією імені В’ячеслава Чорновола. Чи, може, це й стало останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння місцевих чиновників щодо неслухняних правдоборців?!
Втім, виявилося, що офіційно закрити популярне радіо бюрократичним розпорядженням – можна, але знищити його – неможливо. Ми просто тепер «оселилися» в Інтернеті. Адже радіокниги користуються попитом!
Всі започатковані проекти продовжуються, зокрема й міжнародний – поетичних перекладів п’ятдесятьма мовами світу. Нас підтримали і провідні всеукраїнські видання – «Голос України», «Урядовий кур’єр», «День», «Літературна Україна», «Українська літературна газета», «Література і життя», «Всесвіт», «Золота пектораль», «ШО», «Буквоїд», і закордонні – «Словото днес», «Читалище» (Болгарія), «Babylon» (Чехія), «Lublin» (Польща), «Инвожо», «Республика» (Російська Федерація)… Потрапили ми й до закордонних антологій та збірників (Бразилія, Франція, США, Німеччина, Болгарія, Ізраїль, Естонія…).

– І вже сьогодні...
– ...сьогодні маємо публікації віршів та рецензій у багатьох країнах. Є вони і на сайтах та в соціальних мережах. До речі, відомі письменники, перекладачі, науковці з усього світу перекладають нас, українських літераторів, безкоштовно. Взагалі, цим має займатися держава – пропагувати свою культуру, твори українських класиків і сучасних письменників. Так, як це роблять, наприклад, американці, французи, німці, скандинави, поляки… Але, оскільки наша держава цим абсолютно не переймається, українські літератори мусять займатися цим самі. Власне, як ми вже переконалися, це – цілком реально!

– Як Ви знаходите перекладачів?
– Тільки-но розпочався проект, як вони самі почали знаходитися… Головне – мати справу з професіоналами. В Америці та Європі відомі письменники знають один одного. Коли за сприяння українки Анни Багряної наші вірші перекладав болгарською мовою чудовий поет Димитр Христов, одразу ж відгукнувся всесвітньо відомий албанський письменник з Бельгії Єтон Келменді.
Член Спілки письменників Македонії Віра Чорний-Мешкова не лише сама зробила поетичний переклад македонською, але й познайомила нас із боснійською літераторкою Сеідою Беганович. Також за сприяння пані Віри маємо переклад словенською, над яким працювала письменниця Бістріца Миркуловська.
Класик сучасної грузинської поезії Рауль Чілачава написав листа своєму другу – видатному латиському письменнику Іманту Аузіню. А блискуча чеська перекладачка Ріта Кіндлерова, яка, зокрема, переклала романи Оксани Забужко, порадила нам звернутися і до своїх талановитих колег у Греції (Фотіні Папаріга), Угорщині (Томаш Вашут) та Фінляндії (Ееро Балк).
Також ми дуже вдячні іранцеві Сограбу Рагімі, японцеві Хіроші Катаока, удмуртові Петру Захарову, туркменові Аку Вельсапару, норвежцеві Дагфінну Фолдйою, в’єтнамці Тетяні Чан, білорускам Кацярині Панасюк та Лілії Бондаревич, арабові Омару аль-Хузаю, полякам Войцеху Пестці, Роксані Кжемінській, Анні Тилютці і Маріанні Хлопек-Лабо, англійці Вірі Річ, євреям Шаулю Рєзніку, Адіфу Екроні та Олександрові Деку, вірменці Наірі Давоян, азербайджанцеві Ферхаду Туранли, таджику Шохіну Самаді, чувашці Лідії Філіповій, циганському барону Петру Главацькому… Наголошую, що всі переклади – високопрофесійні.
Немало посприяли й українці: Інга Крукаускене (вона зараз мешкає в Литві), Ігор Павлюк, Анна Багряна, Іван Бондаренко, Дмитро Чистяк, Юрко Позаяк, Роман Гамада, Надія Вишневська, Сергій Борщевський, Всеволод Ткаченко, Володимир Ільїн, Люба Ґавур, Ірина Прушковська, Олександер Шокало, Надія Трускавецька, Вікторія Жила, Ярослав Щербаков, Наталія Бортнік, Анна-Галя Горбач, Михайло Сидоржевський, Сергій Руденко, Дмитро Дроздовський, Олександр Кабанов…
Водночас ми з Танею переклали білоруською, і я упорядкував та видав у Чернігові чотири книги Лілії Бондаревич (Черненко). Написав рецензії на поетичні збірки Рауля Чілачави, Димитра Христова, Єтона Келменді, Віри Чорний-Мешкової, Ігоря Павлюка, Володимира Ільїна, книгу есеїв Войцеха Пестки, збірки перекладів із перської мови Романа Гамади, монографію Івана Бондаренка; переклав українською добірки віршів Сограба Рагімі та Іманта Аузіня (також моє інтерв’ю з класиком сучасної латиської літератури надрукував журнал «Всесвіт»), оповідання Ака Вельсапара; опублікував немало творів закордонних письменників в Україні. Тобто це – взаємовигідне співробітництво! Ми розповідаємо про світ тут, в Україні, а світ дізнається про нас.

– Очевидно, всі 50 перекладів вийдуть і окремою збіркою?
– Авжеж. Плануємо ошатну книжку, де будуть також і фото та біографії перекладачів. Але на цьому проект не завершиться, адже маємо цікаві пропозиції щодо видання наших книг у США, Франції, Швеції, Польщі, Росії… Тобто йдеться вже не про окремі публікації, а збірки українських письменників, перекладені й видані за кордоном. Причому це – ініціатива зарубіжних партнерів, які пересвідчилися, що ми – люди порядні, і з нами можна мати справу.

– А не плануєте продовжити переклади своїх віршів, скажімо, ста мовами?
– Пані Еліно, справа ж не в кількості. Якщо з’являться нові пропозиції із-за кордону від талановитих і шляхетних письменників, перекладачів, науковців, ми готові до такого співробітництва. Головне, щоб це було якісно, професійно та взаємовигідно.

– Пане Сергію, Ви – президент міжнародної громадської організації «Чернігівський інтелектуальний центр». У чому полягає її діяльність?
– Це – об’єднання небайдужих людей з усього світу. У нас немає членських внесків. Немає начальників. Власне, я – просто координатор проектів, які цікаві людям. Діяльність різноманітна: проводимо презентації, конференції, творчі зустрічі; влаштовуємо виставки; видаємо книжки; співробітничаємо зі ЗМІ; відстоюємо свободу слова, адже в Україні досі з цим непросто…
Не секрет, що Чернігівський інтелектуальний центр має стосунок до кількох престижних відзнак. Наприклад, нині я – голова журі Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя «Тріумф», заснованої в 1998 році за сприяння Спілки письменників України та міжнародних громадських організацій.
Серед лауреатів минулих років – Іван Кошелівець, Петро Яцик, Оксана Забужко, Василь Голобородько, Віра Вовк, Михайло Слабошпицький, Василь Слапчук, Ігор Павлюк, Дмитро Стус, Євген Баран, Михайло Сидоржевський, Емма Андієвська, Марко Роберт Стех, Анна-Галя Горбач, Богдан Бойчук, Марко Павлишин, Ліда Палій, Віктор Баранов, Дмитро Чистяк, Петро Сорока, Іван Корсак, Ефраїм Баух, Єтон Келменді, Петро Захаров, Сограб Рагімі, Віра Чорний-Мешкова, Іван Яцканин, Войцех Пестка та інші видатні і відомі люди з України, США, Канади, Росії, Австралії, Німеччини, Бельгії, Швеції, Словаччини, Бразилії, Польщі, Ізраїлю, Македонії, Латвії та Білорусі, – письменники, науковці, перекладачі, меценати, журналісти, громадські діячі, актори театру та кіно, музиканти, художники, працівники освіти і культури.

– Ваша громадська організація – засновник цієї нагороди і співзасновник не менш почесної Міжнародної літературної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»?
– Так. Серед лауреатів нашого «Саду…» – Микола Жулинський, Кость Москалець, Роман Гром’як, Юрій Барабаш, Людмила Тарнашинська, Раїса Лиша, Димитр Христов, Ріта Кіндлерова… Голова журі – Шевченківський лауреат Василь Слапчук. Щороку надходить понад 200 пропозицій з України та закордону. Скажімо кандидатуру Раїси Лиші на здобуття премії імені Григорія Сковороди висунув видатний науковець і правозахисник Євген Сверстюк. Слушною була й пропозиція від Героя України, академіка Івана Дзюби.

– Багато часу Ви приділяєте вихованню творчої молоді, є почесним професором Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна», працюєте в журі обласних та всеукраїнських конкурсів. Скажіть, є результати цієї діяльності? Можете назвати молодих письменників, яким дали можливість проявити свій талант, вказали, так би мовити, «шлях у життя»?
– Знаєте, я – родом із невеличкого містечка, з робочої сім’ї (тато все життя трудився вантажником). Дідусь та прадід – хлібороби. Вищої освіти ніхто з них не мав. Та я ще й дуже хворів: переніс дев’ять запалень легенів, перебував на диспансерному обліку з хронічним бронхітом і до свого повноліття заїкався так, що слова не міг нормально вимовити. До всього, неабияк бешкетував – майже щодня мене виганяли з класу…
Але знайшлася людина, котра повірила в мене, і якій я безмежно вдячний. Ольга Юхимівна Рєзнік працювала завідувачем відділу листів у районній газеті, а я приніс туди свої, так би мовити, вірші. Звісно, ті писання виявилися не для друку, однак відтоді я почав співробітничати з газетою і так цим захопився, що вирішив вступати на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Практично недосяжна мрія для юнака, який не мав жодних зв’язків та грошей на навчання.
Однак я припинив бешкетувати (вчителі аж перехрестилися, коли повірили, що непосидючий хлопчина таки взявся за розум) і згодом позбувся своїх недуг. З того часу загартовуюся – обливаюсь холодною водою; щодня ходжу пішки по десять кілометрів; навесні, влітку та восени плаваю в річці… І своє заїкання самотужки вилікував. Я ж потім тривалий час працював на радіо (зокрема, на радіо «Свобода»). От що таке мрія! Звісно, мене в усьому підтримували батьки та мій добрий янгол – Ольга Юхимівна.
А коли вступав на факультет журналістики, трапилося ще одне диво: наша вчителька хімії – Ніна Дмитрівна Приходько – познайомила мене зі своєю донькою, котра, закінчивши журфак, трудилася тоді в популярній всеукраїнській газеті «Комсомольское знамя», яку в народі називали простіше – «Коза» (це видання мало мільйон передплатників!). Молода журналістка виявилася напрочуд тямущою й абсолютно безкоштовно підготувала мене до творчого конкурсу. Її звали Оля Герасим’юк… Авжеж, та сама пані Ольга, яка згодом стала «зіркою» телеканалу «1+1» і народним депутатом України.
Ну, а вже в університеті я багато чим завдячую Анатолієві Погрібному (який був моїм улюбленим викладачем), Степанові Колеснику, Павлові Федченку, Георгієві Почепцову, Юрієві Лисенку (Юрку Позаяку), Миколі Хмелюку, Ользі Пазяк, Володимирові Різуну, Наталії Сидоренко… Це – відомі і шановані люди, гордість України!
Втім, навіть у 30-літньому віці, я ще не мав жодної збірки й публікацій у поважних літературних виданнях. Взагалі, вагався: чи варто мені й далі займатися творчістю?! Допоміг випадок – опальний поет Микола Холодний познайомив мене зі знаменитим Богданом Бойчуком, який приїжджав до Чернігова на Шевченківське свято. І пан Богдан, проглянувши мої вірші, забрав їх із собою. Я не надто вірив у диво. Та невдовзі, буквально за кілька місяців, ця поетична добірка з’явилася в українсько-американському журналі «Світо-вид».
А потім я познайомився з чудовим поетом Віктором Кордуном, котрий, разом із Богданом Бойчуком та письменницею й науковцем зі США Марією Ревакович, опікувався цим часописом. Та публікація мене просто окрилила! І саме Віктор Кордун разом з Юрієм Мушкетиком, Володимиром Дроздом, Євгеном Гуцалом та Анатолієм Погрібним рекомендували мене для вступу до Спілки письменників.
А далі вже були перемоги у всеукраїнських літературних конкурсах для молоді – видавництва «Смолоскип» (щиро дякую за таку підтримку Осипові Зінкевичу й Сергієві Руденку) та добре відомий письменникам молодшого покоління «Гранослов» (журі очолював Василь Герасим’юк). І – перші мої книжки, передмови до яких написали прекрасний поет Леонід Горлач та знаний науковець Роксана Харчук (власне, вони ці збірки й упорядковували).
Моя перша презентація (поетичної книги «Колись я напишу останнього вірша…») відбулася в Чернігівському літературно-меморіальному музеї Михайла Коцюбинського, де до мене надзвичайно тепло поставився онук класика – Юлій Романович Коцюбинський. Взагалі, ми з Танею багато років дружимо з родиною Коцюбинських і постійно буваємо в цьому ошатному музеї, який, без перебільшення, можна назвати духовною оазою Придесення.
А перший мій творчий вечір у Спілці письменників України відбувся завдяки літературознавцеві Леоніду Кореневичу (тодішньому директору Будинку письменника) та Валентині Запорожець, котра завідувала кабінетом молодого автора. Композитор Микола Збарацький (творець знаменитої «Козачки») приїхав тоді до Києва й увесь вечір задушевно співав наші пісні.
Дуже людяно поставилися до мене знаний поет Микола Сом та його дружина – Ніна Іванівна, яка працювала журналісткою. Микола Данилович не раз запрошував мене (врахуйте, нікому не відомого поета-початківця) в гості, ми спілкувалися, обговорювали прочитане. Він відверто й дотепно розповідав про своє життя та хобі – риболовлю. Було дуже цікаво!
А тільки-но почав виходити журнал «Літературний Чернігів», як нам із Танею одразу ж запропонував надрукуватися в ньому головний редактор, очільник Літературної спілки «Чернігів» Михась Ткач. Відтоді в цьому часописі з’явилося немало наших публікацій…

– Тобто Вам все життя таланить на хороших людей, які підтримали Дзюбу-початківця. А зараз Ви самі багато часу приділяєте вихованню творчої молоді, є почесним професором Луцького інституту розвитку людини Університету «Україна», працюєте в журі обласних та всеукраїнських конкурсів. Скажіть, є результати цієї діяльності? Можете назвати молодих письменників, яким дали можливість проявити свій талант, вказали, так би мовити, «шлях у життя»?

– Так, я усвідомлюю, що нічого б не досягнув без безкорисливої допомоги моїх вчителів і наставників. Тому зараз намагаюся підтримувати обдаровану молодь. Роблю, що можу. Очолюю обласну літературну студію та школу молодого журналіста. Як голова журі, опікуюся щорічними обласними конкурсами для дітей та молоді – літературним і журналістським. Серед їхніх переможців – Анна Малігон, Олена Печорна, Тетяна Винник, Ольга Роляк, Артем Захарченко, Ірина Кулаковська, Володимир Коваль, Олена Терещенко, Андрій Муравський, Олена Грицюк та інші молоді письменники і журналісти, які згодом стали лауреатами міжнародних та всеукраїнських премій і конкурсів. Залюбки беру участь у презентаціях своїх молодших колег, пишу відгуки на їхні книжки…

– Ви з ними спілкуєтеся? Вони радяться з Вами, розказують про свої творчі плани?
– Олену Печорну (лауреата премій імені Михайла Коцюбинського та Олеся Гончара) й Олену Грицюк, яка перемагала на багатьох фестивалях і конкурсах авторської пісні, я рекомендував для вступу до Національної спілки письменників України. З Іриною Кулаковською ми разом написали роман для дітей «Потягуськи» та радіокнижку з такою ж назвою. Дружимо з Оленою Терещенко та Володимиром Ковалем. Ну, а з киянами часом спілкуємося в соціальних мережах. Мені цікаво – люди ж талановиті!

– Зараз Ви оцінюєте твори конкурсантів Всеукраїнської премії імені Олександри Кравченко (Девіль). Що можете сказати про якість творів нашої молоді?
– Такі конкурси – це дуже хороша справа! Адже йдеться про реальну підтримку юних талантів. Тим більше, що автори надісланих романів та повістей мешкають в усіх регіонах нашої держави. Звісно, організувати все це – непросто. Огром роботи! Тож честь і хвала людям, які взялися за таку справу. Загалом рівень робіт – високий. Особисто мене приємно вразили «Вакації у Танґермюнде», «Мій Бог – маленький хлопчик», «Історії з чаюванням», «Казки для принцес: Остання легенда», «Легенди про квіти», яким я поставив найвищі бали. Їх автори – вже професіонали, майбутнє нашої літератури. Такі книжки потрібно друкувати!

– Як вважаєте, чи не втрачається оригінальність творів від того, що дехто з молодих людей недостатньо знає російську, але намагається нею писати?
– Я переконаний, що писати краще рідною мовою. Якщо для когось рідна російська – будь ласка. Однак літературний твір потребує живої, розкішної, чарівної мови. Інакше його просто не сприймуть читачі. Не врятує навіть хвацько закручений, динамічний сюжет. Один із моїх улюблених російських письменників – Борис Акунін – великий стиліст. Недаремно ж він редагує чудовий журнал «Иностранная литература».
Блискуче пишуть російською кращі фантасти Європи Марина та Сергій Дяченки, а також поет Олександр Кабанов, які мешкають у Києві. До речі, практично всі романи Дяченків успішно перекладені українською – серію таких книжок ошатно надрукувало харківське видавництво «Фоліо». Цікаво, що подружжя, відоме далеко за межами нашої держави, завжди наголошує: «Ми – українські письменники». Як на мене, в цьому немає нічого суперечливого. Адже Дяченки – наші співвітчизники, члени Національної спілки письменників України. Вважаю, їхня творчість варта Шевченківської премії.
Власне, нам і від геніального Миколи Гоголя не треба відмовлятися. Бачили б ви ошелешені обличчя московських літераторів, коли я назвав пана Миколу українським класиком!

– Ви пишете й для дітей. Враховуєте у творах особливості їхньої психології, якісь виховні моменти? Намагаєтеся створити феєричну, пригодницьку атмосферу, щоб малечі було весело?

– А як же інакше?! Нудну книжку діти просто не читатимуть. Вони прагнуть дізнатися щось нове, хочуть неймовірних пригод, дотепних історій. В Україні немало дитячої літератури, однак зазвичай це – твори, написані дорослими для… дорослих. Чи то вони вже не пам’ятають, як самі були дітьми, й пишуть для якихось ненормально правильних малюків – повчально, дидактично і нудно. Але справжні дитячі письменники у нас є: Всеволод Нестайко, Володимир Рутківський, Леся Воронина, Марина Павленко, Іван Андрусяк, Олександр Дерманський…
Багато хто вважає, що мої книжки для дітей – це найкраще з усього, що я створив. Власне, загальний наклад усіх трьох повістей (чи романів, як їх тепер називають) про Кракатунчика – вже 38 тисяч примірників. Це – при тому, що казкова трилогія побачила світ в незалежній Україні. «Кракатунчик – кленовий бог», «Гопки для Кракатунчика» і «Душа на обличчі. Нові пригоди Кракатунчика та його друзів», дякувати Всевишньому, досі не залежуються на прилавках. І я отримую зворушливі відгуки та малюнки від маленьких читачів. Одна дівчинка настільки майстерно зобразила головного персонажа – кленового бога, що її картина висить на почесному місці в оселі моїх батьків.
Якось їхав зранку у тролейбусі. 17-літня дівчина підвела голову і, побачивши мене, квапливо підвелася, аби поступитися місцем. Таке в моєму житті трапилося вперше. «Ну, все, приїхали – глибока старість!» – іронічно похитав головою й обережно посадив юну пасажирку на її місце. Поцікавився: «Мені – лише 48 років. Невже я так погано виглядаю?». «Ні, просто Ви – Сергій Дзюба, – посміхнулась у відповідь. – Я в дитинстві тричі прочитала Вашу книжку про Кракатунчика!».
Вона розповіла, що рано втратила тата, а з вітчимом порозумітися не могла. Ненька нервувала, почалися конфлікти. А коли в родині народилася друга дитина, дівчинці здалося, що вдома її не люблять і взагалі вона тут – зайва. Та й у новій школі, куди перевелася, не лагодилось – однокласники її вперто не сприймали, вчителі, як здавалося, ставили несправедливі оцінки. Тому й вирішила піти з життя…
У такому похмурому настрої Оленка випадково взяла до рук книжку «Кракатунчик – кленовий бог» – побачила в нашій дитячій бібліотеці імені Олександра Довженка. Погортала і вирішила почитати. А потім… Її життя цілком змінилося: дівчинка вигадала власного чесного і благородного Кракатунчика, уявила його зовнішність, знайшла «те саме» кленове дерево, на якому мешкав її новий друг.
Відтоді вона щодня подумки спілкувалася з ним – провідувала й гуляла біля клена, запрошувала до себе в гості. Разом із Кракатунчиком мріяла, жартувала, фантазувала, робила гопки… Головне, більше не почувалася самотньою! Це була її велика таємниця. І так тривало кілька років. Дівчинка перечитувала книжку (власне, жила нею) й почувалася щасливою.
Поступово налагодились її стосунки з близькими та однокласниками. Вона все менше плакала й капризувала, натомість залюбки допомагала батькам і почала дружити з хлопцем.
Звісно, подорослішавши, Олена облишила свою дитячу гру. Але про Кракатунчика не забула. Дізнавшись, що з’явилося продовження – казкова трилогія «Душа на обличчі», одразу побігла за книжкою до бібліотеки… Думаю, це були найщасливіші хвилини в моєму житті!
Зараз, де не виступаю, просять почитати міні-новели з «Потягусьок». Це – роман для дітей та радіосеріал (радіокнижка), які ми створили разом із письменницею Іриною Кулаковською. Іра працювала психологом у дитсадку й неабияк мені допомогла. «Потягуськи» два роки звучали в ефірі радіо «Новий Чернігів», отримуючи значний резонанс. А виконавці головних ролей – п’ятилітні малюки – стали справжніми «зірочками» на Придесенні. Потім протягом року жартівливі історії публікувалися на шпальтах газети «Місто». Згодом вийшла книжка, яка не раз перевидавалася на прохання читачів. Тепер «Потягуськи» друкуються в обласній газеті «Деснянська правда». Тобто дітям вони не набридають. Це – приємно!

– Якою бачите нашу національну літературу в майбутньому?
– В Україні вистачає талановитих письменників. Я взагалі вважаю, що українська поезія – найкраща у світі! Жив би, наприклад, видатний поет Василь Голобородько в Нью-Йорку чи Парижі, а не в рідному Луганську, думаю, цілком міг би одержати Нобелівську премію. Дякувати Богу, маємо вже всесвітньо відому українську письменницю Оксану Забужко. На жаль, це заслуга не рідної держави (де досі літератори почуваються ізгоями), а виключно пані Оксани, котра зуміла самотужки прорубати вікно в Європу та Америку.
Коли матимемо своїх видатних політиків (таких, як Маргарет Тетчер – у англійців чи Вацлав Гавел – у чехів), до українців у світі ставитимуться значно краще. Звісно, мені хотілося б, щоб вітчизняні можновладці були високоосвіченими і шляхетними людьми, які постійно читають українські книжки. Тоді й ставлення до письменників у нашій країні поліпшиться.
Мрію про це. Але, звичайно, не сиджу, склавши руки. Хочеться зробити щось хороше. Відверто кажучи, якби починав життя спочатку, став би священиком. Цікаво було б пожити на горі Афон в одному з тамтешніх монастирів, міркуючи про сенс буття, написати книжку на духовну тематику, а потім допомагати людям – тут, в Україні…
Можливо, якби мешкав у іншій державі, де дійсно панують закон та мораль, прагнув би більших матеріальних статків. Однак у країні, де «процвітають» беззаконня й свавілля, бути багатим – соромно. Так ще Конфуцій вважав. Мудрий був чоловік!

– Дякую за змістовні відповіді. Нехай Муза завжди надихає Вас на нові звершення.
– Авжеж, без Музи – ніяк…

Спілкувалася Еліна Заржицька