ЩЕ ОДНА МАНДРІВКА ПАСТУХА БДЖІЛ
Анна Рибалка | 13.06.13 20:04:08
Нічого ніколи не буває випадковим, думаєш, беручи у руки нову поетичну збірку Наталії Пасічник під назвою «Пастух бджіл».
Зокрема, ілюстрація на обкладинці книги стала напрочуд доречною: адже це зображення сови, символу мудрості. Хоча для когось, навіть для самої авторки, сова – це просто гарний птах. Але особисто для мене ця мудра хижа птаха асоціюється з розумом, проникливістю, досвідом, що його набуваєш, долаючи довгі життєві дороги, полишаючи старі місцини, відкриваючи для себе нові.
Про мандрівку я згадала теж не випадково. Адже наскрізний мотив збірки «Пастух бджіл» - це мотив подорожі. А кому ж не відомо, що вирушання кудись – неможливе без розлуки, прощання із кимсь близьким, кого залишаєш вдома. Це та ціна, яку ти мусово сплачуєш щоразу, незмінна, ціна, що на неї немає пільг, наче на квиток у потяг.
Відповідно і настрій деяких віршів, що оповідають про подорож, мінорний, у рядках вчувається смуток, ностальгія, прагнення переосмислити, відчути душею той факт, що все в житті є минущим, вічно мінливим, плинним, як час, і нічого не затримується надовго: «ковток на прощання – вакцина від смутку і туги / за власним безумством яке не прожити удруге». Тож у поезіях збірки доволі часто зустрічаються згадки про вокзали, потяги, телефонні розмови, що на мить поєднують тих, хто перебуває далеко одне від одного, про порожні кімнати, листи, «у яких не буває новин», тут навіть слова «мов камінці вилітають з-під рейок затерплих», а «потяг на схід розітне нас мов лезо надвоє».
Написавши перший абзац, зрозуміла, що ризикую викликати у потенційного читача «Пастуха бджіл» украй хибне враження. Мовляв, згадки розлуки, смутку, вокзалів – чи це означає, що поезії авторки депресивні?
Аж ніяк, ці вірші насправді дивовижно мінливі за настроєм, мов лазурит, що змінює забарвлення залежно від пори доби. Уявний шлях, що ним провадить читача збірки Наталія Пасічник – одвічний і нескінченний, він пролягає у просторі і часі; перед уявним зором розгортається широкий овид: панорама безмежного океану, яким мандрують Колумбові каравели. І ми маємо змогу спостерігати за їх рухом, щоб вже за мить перенестися до Львова, де «у фонтанах на площі ринок лососі вперто ікру кладуть», і тече, як і століття тому, Полтва: у цьому поетичному вимірі вона не схована, вона досі плине по своєму одвічному руслу, щоб через неї міг перейти «п’яний дітвак», «воскреслий письменник антонич» - усім добре пам’ятний.
Образу міста – переважно холодного, покинутого і порожнього, - у збірці Наталії Пасічник протиставлено образ природи, населеної дивовижними істотами, хижими звірами, які, проте, не викликають жодного страху, а нездоланно ваблять до себе. Тут скрізь вирує життя, і «звірі крізь густий снують туман», туман, у якому ховаються мавки і почвари, сніг приховує «сліди ведмежат», а у хащах шастає дивний звір чупакабра. Це ліс, що опівночі «обертається містом». Всесвіт, у якому «небо тримають по черзі кити і коти».
Хоча деякі поезії у збірці написані від імені чоловіка, лірична героїня більшості віршів – жінка. Водночас присутній у поезіях і образ того, хто «дозволяє думати про себе і не просить винагороди», той, хто має «право на вибір – лишитись зі мною чи здати карти / принаймні до завтра».
Поезію Наталії Пасічник можна водночас назвати інтелектуально-рефлексивною, повною роздумів, і водночас дуже ліричною, настроєвою. Авторці у своїх текстах вдається зберегти баланс між двома протилежними полюсами – то оповідь ведеться з іронічно-холодною розважливістю, то приголомшує читача щемким вибухом почуттів. Хочеться відзначити низку яскравих, оригінальних образів у поезіях: «потяг у якому він їде – пустельна ящірка/ що лишає обірвані хвости вагонів», «худі голомозі дерева / розбігаються мов череда», «ліжка вузького скрегоче капкан», «літер іржаві крючки з’єднують нас погодинно», «метелик дощу на тонкому плечі».
Поезія, справжня поезія завжди дивовижно щира, інтимна, вона вражає відвертістю, межує зі сповіддю. І водночас – вона глибоко втаємничена. Заявляти, що рядки віршів написані «про щось», буцімто вони таки щось оповіли, те ж саме, що спробувати вступити в уявну полеміку з Магріттом, мовляв, це таки люлька, і я зможу тобі це довести.
Хоча поет, талановитий поет, і відкритий для світу у своїй творчості. Бо справді, «ми те що інші знайдуть на папері». І не більше. Все решта залежить від особистої інтерпретації читача.